Неоднозначність образу Галілея у драмі Б. Брехта "Життя Галілея" (2 варіант)

Одною з провідних рис Відродження Гегель називав "пробудження самотності духу". А історик тих часів Леон Леруа зазначав: "Ніколи в минулому не було сторіччя, коли б культура й вільне мистецтво досягли такої досконалості, як тепер ". Хоча п'єса Б. Брехта і була написана у XX ст., проте дух цієї епохи сповна позначився на образі такої непересічної особи, як Галілео Галілей. Астрономічні відкриття цієї геніальної людини розхвилювали уяву його сучасників та намітили шляхи розвитку науки майбутнього. Сучасній освіченій людині навіть важко уявити, що кілька сотень років тому провідні вчені відстоювали думку про визначальну позицію планети Земля по відношенню до інших космічних тіл. Мовляв, Земля — то центр Всесвіту, а Сонце, подібно до Місяця, рухається навколо "колиски людства". Тільки уявімо, наскільки відчайдушною та сміливою повинна бути людина, яка насмілилася сказати щось всупереч традиційному вченню.

Тим не менше, у зображенні Брехта Галілей постає не сміливим переможцем, який долає всі перешкоди на шляху до своєї мети, а невпевненим переможеним. У примітках до п'єси драматург зазначав: "Зображення Галілея не слід спрямовувати на те, щоб настроїти глядача на співчутливе "вживання" в образ; навпаки, їм слід полегшити можливість здивованого, критичного, оцінювального ставлення. Галілея необхідно зображувати як певний феномен... до того ж емоційне схвалення публіки досягається повнокровністю цього чужого явища".

Таким чином, як бачимо, завдання автора полягало в тому, щоб відтворити цю неоднозначність і суперечливість постаті великого мислителя минулого.

Образ Галілея подається у розвитку, це не статична ідеальна схема, а жива людина, що захоплюється і розчаровується, насолоджується і страждає, вагається і переконує інших у своїй правоті, тобто живе повноцінним, повнокровним життям.

Галілей, зображений Б. Брехтом, випереджає свій час, дивиться на навколишній світ як на те, що потребує пояснення.

У першій сцені напівголий Галілей натхненно розповідає про новий час, коли істина, ніби протяг, "задирає навіть гаптовані поли князівського та пролетарського одягу. І тоді можна побачити їхні ноги, товсті або худі, але такі ж, як і у нас. А небеса, з'ясовується, порожні. Тому лунає веселий регіт". Це один із ключових моментів концепції Б. Брехта. Наука повинна слугувати людині і змінювати її життя на краще. Саме в цьому вбачав мету свого існування на землі Галілей. Коли Земля перестане бути центром Всесвіту, авторитет влади, і церковної, і світської, буде підірвано. Здається, позиція Галілея утопічна, а сам він мрійливий ідеалізатор навколишньої дійсності.

Проте епізод розмови із куратором представляє нам іншого Галілея. Він великий життєлюб, але з певним матеріалістичним нахилом. Він захоплюється наукою — і це приносить йому задоволення, але наука, усі ці досліди, експерименти потребують значних капіталовкладень. Галілей розуміє, що його вища мета не цікава тим, хто гроші має, бо, за твердженням куратора, "грошами оцінюється лише те, що гроші приносить". Відповідно до цієї логіки Галілей обрав не ту науку.

Галілей змушений заради насолоди іти проти власної волі і власного сумління. У другій сцені ми бачимо, наскільки вміло головний герой схиляється перед наділеними владою і грошима людьми. Спочатку він дарує свій новий винахід (не беремо до уваги, що, власне, Галілей не був винахідником цього технічного дива) — далекоглядну трубу, а потім називає на честь Медічі новознайдені зірки.

До речі, Козімо Медічі, якого має на увазі Б. Брехт, жив набагато раніше: коли він помер, Галілею було лише десять років. Такий анахронізм Брехт припускав свідомо, тим самим ніби підкреслюючи, що він опікується не відтворенням педантично точних картин історичного минулого, а створює узагальнені образи, які за значенням виходять за межі відображеного історичного моменту.

Ми стикаємося із потворною посмішкою долі: Галілей заробляє гроші, продаючи винахід, який йому не належить. Підступність героя розкрита, але невдовзі далекоглядна труба допомагає йому відкрити у небесному просторі явища, що підтверджують правильність системи Коперника.

Таким чином, влада проти своєї волі оплачує досліди, які спроможні перекрити їй джерело життя — людський страх та людське убозтво. Галілея попереджають про небезпечні наслідки його відкриттів, але він стверджує, що вірить у людський розум. Ці слова Галілея не слід сприймати буквально; на цьому етапі він свято вірить насамперед у свою власну силу та свій розум, а не якусь уявну узагальнену абстрактність, тобто людство. "Така людина, як я, може досягти більш-менш гідного статусу тільки поповзом, на череві. Ти знаєш, я ненавиджу людей, які неспроможні своїм мозком наповнити свій шлунок", — хизується Галілей перед другом Саредо. Як читача і людину мене дивує це суперечливе поєднання в одній особі сили і беззахисності, веселої бравади і гіркого розчарування.

Необґрунтовано Галілей стверджує, що монархи обов'язково підкоряться спокусі доводів. Ось він, великий Галілей, постане перед очима монархів і примусить їх використати далекоглядну трубу, щоб побачити неспростовні докази правильності системи Коперника. Але не стільки наївним був Галілей: нові зірки він називає іменами тих, від кого залежить подальша доля цього відкриття. Звісно, що вчені, які звикли працювати на владу, а не проти неї, висловлюють сумніви щодо самої можливості існування невідомого їм світу, не підтвердженого ані античними мислителями, ані церковними канонами.

Галілей далекий від розпачу та депресії. Він вирішує проводити досліди і, щоб там не було, довести свою правоту.

Честолюбство Галілея не здатна перемогти навіть чума, що викошує на своєму шляху великі міста. Зупинимося на цьому епізоді, щоб показати інший вияв цього неоднозначного характеру. Якщо раніше ми бачили Галілея, який насолоджується наукою, то тепер Галілей одержимий наукою.

Герой усвідомлює, яким чином оцінюють його вчинки рідні, а тому запевняє: "Не думайте, що я безумець. Я не можу залишити напризволяще ці спостереження. У мене сильні вороги, і я повинен зібрати доводи для підтвердження". Галілей усвідомлює свою силу, але не усвідомлює поки що свою відповідальність перед ближніми. Смерть економки він пояснює просто, ані на мить не відчуваючи себе винним: "Я не можу пробачити собі, що своєчасно не відправив мою економку. У мене термінова робота, але їй не треба було залишатися".

Коли Галілей бачить Андре, турбується не тим, що хлопчик опинився у місті, де панує епідемія чуми, що ось-ось повинна померти його мати, а тим, щоб скоріше сповістити його про знаходження доказів. Хоча, можливо, це можна трактувати по-іншому: звертаючись до охопленого відчаєм хлопця як до дорослої людини, науковця, Галілей по-своєму його виховував. Мовляв, сталося те, що сталося, проте ти сильна особистість і повинен витримати цей жахливий удар долі.

Галілей вірить у свій тріумф, але наштовхується на стіну непорозуміння і Навіть агресивний опір церковної верхівки. Слова кардинала в сконцентрованій формі виражають причину страху церкви, хоча необхідно прочитувати їх не дослівно, а вловлювати прихований між словами смисл: "Ви намагаєтеся принизити Землю, хоча ви на ній живете і все від неї отримуєте... Людина — це плід господніх зусиль, творіння, що живе у центрі світобудови". У даному випадку центром світобудови є не стільки людство, скільки намісники Бога на землі. Сонце обертається навколо них: тобто маленькі мізерні люди, які потом і кров'ю забезпечують існування до кінця свого віку, повинні обертатися навколо влади, якою б вона не була. Церква завдає Галілею нищівного удару, і тільки тепер він поступово починає усвідомлювати, що відповідальний за свої думки, дії, дослідження, експерименти, винаходи. Цю перебудову світосприйняття головного героя спричинює не тільки зневажливе ставлення церкви, агресивна політика, але й розмова з маленьким монахом (хоча і тут Галілей до кінця не усвідомлює глибину прірви, у яку потрапив), відповідальність за долю доньки. Донька — це не стороння людина, як, наприклад, економка; Галілей не може покласти її на вівтар науки.

Протистояння Галілея та інквізиції триває. Проте головної мети "святий" трибунал все ж таки досяг: Галілей покаявся, визнав свою провину й зрікся. Ця подія була своєрідно "розшифрована" народом: Галілей зрікся, щоб продовжувати свою роботу. Проте драматург не намагається донести до читача, глядача іншу думку. Згадаємо слова Галілея з чотирнадцятої сцени: "Нещасливою є та країна, яка потребує героїв". А перед тим у розмові з Андре зізнається, що злякався тортур.

Галілей ніколи не був героєм, він був науковцем, насолоджувався "сродною", за словами Г. Сковороди, працею, насолоджувався життям. Безперечно, це сильна особистість, але він не витримав тягар відповідальності, який на його плечі намагався покласти народ.

За словами Б. Брехта, потяг до наукових досліджень у людини такий же непереможний, як інстинкт розмноження. Він штовхає Галілея на небезпечний шлях, втягує його у виснажливий конфлікт з його власною жагою життєвої насолоди. Він піднімає далекоглядну трубу до зірок і прирікає себе на тортури. Отже, в основі особистісної трагедії Галілея лежить конфлікт між його внутрішніми потребами і зовнішнім середовищем, яке від звичайної людини вимагає геройства. Цю особливість підкреслював перший актор, який грав Галілея й акцентував увагу глядачів саме на поєднанні тілесного і духовного.

Під пером Б. Брехта постала постать живої людини. Усупереч традиції драматург засуджує Галілея, тому що саме цей вчений, на відміну від Коперника та Бруно, мав неспростовні та очевидні докази правильності геліоцентричної системи, злякався тортур і відмовився від єдиного правильного вчення. Галілей відрікся не від гіпотези, а від істини.