Романтичне осмислення дійсності в романі Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері"

Романтичне осмислення дійсності в романі Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері"

Славетний представник французького романтизму, поет, драматург, романіст Віктор Марі Гюго (1802-1885) написав багато чудових творів. Сам Гюго стверджував, що людство пройшло три етапи розвитку. Перший — первісний, коли людина милується величчю Всесвіту. З цим Гюго пов'язує лірику. Другий етап — античний, коли починається соціальна історія людства. З цим періодом Гюго пов'язує епос. Третій етап — християнська ера. З ним, на думку Гюго, пов'язана драма.

Гюго написав такі твори, як "Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, яка сміється", "Дев'яносто третій рік" тощо.

1831 року Гюго написав визначний твір "Собор Паризької Богоматері". Дія відбувається в ХV столітті. Завданням письменника-патріота було створити величезний епос, присвячений національній культурі французького народу. Тому так багато місця автор відводить опису пам'ятників середньовічної архітектури і насамперед Собору Паризької Богоматері, біля якого розгораються події роману.

Сюжет роману, як і трактування окремих образів, глибоко романтичний. Оповідь розгортається динамічно і драматично. Гюго використовує гіперболу і емфазу в епізодах зустрічі божевільної мешканки Щурячої нори із загубленою дочкою біля підніжжя шибениці, на якій та повинна загинути, в епізоді смерті Фролло, якого скинув дзвонар з висоти Собору; в епізоді, де описано скелет Есмеральди, знайдений в обіймах другого скелету з кривим спинним хребтом у склепі Монфокона.

Мотиви, які покладено в основу сюжету, підкреслюють романтич ний характер твору: це чисте кохання потворного дзвонаря Квазимодо до прекрасної вуличної танцівниці Есмеральди, злочинна пристрасть архідиякона Клода Фролло, яка призводить до трагічної загибелі Есмеральди. Образ Есмеральди — улюбленої героїні народу — втілив у собі в романтичній формі чудові риси народного характеру: вона щира, правдива, співчутлива і людяна. В основі мотивів роману знаходиться контраст прекрасного й потворного, світла й темряви як Квазимодо, так і Клода Фролло — романтичні узагальнення: у Квазимодо божественна краса духу приховується в незвичайно потворному тілі; жорстока й злобна душа Клода Фролло знаходиться в тілі "божественної" краси. З іншого боку, за Гюго, аскет Клод і потвора Квазимодо — люди, які відступили від законів природи, природа мстить їм за це. Любов пробуджує в потворі людину, а у священика-аскета — звіра.

Клод Фролло, за уявленими свого часу, — людина вчена, має природні здібності, але виявився морально та інтелектуально спотвореним тою схоластичною наукою, всі ступені якої він пройшов у пошуках поживи для свого розуму. Все людське в ньому виявилося придушеним церквою. Трагічна історія дівчини з народу Есмеральди, яку звинува чують в чаклунстві і яка стала жертвою релігійного фанатизму, який розпалює церква, передається в романтичному стилі, не суперечить середньовічній дійсності.

Фінал роману не має, на думку Гюго, песимістичної інтонації. Світ для Гюго — арена боротьби двох початків — добра та зла, боротьби, яка штовхає зло на кінцеву поразку.

Гюго-романтик малює строкату й анархічну юрбу, яка населяє "Двір чудес" — мешкання бродяг та злочинців. Гюго зображує світ знедолених.

Хай зараз цей народ не піднімає повстання проти суддів палацу і проти самого короля Людовика ХІ. Король радіє з цього, та фламандський панчішник Коппеноль каже королю, що прийде час, і народ повстане.

Мені дуже сподобався цей роман і яскравими, незвичайними, подекуди екзотичними картинами, і пристрастями головних героїв, і боротьбою народних мас проти феодалів і католицького духовенства.