Життєва доля Квазімодо та Клода Фролло (за твором В. Гюго "Собор Паризької Богоматері")

Життєва доля Квазімодо та Клода Фролло (за твором В. Гюго "Собор Паризької Богоматері")

Кожна людина, яка приходить у світ, сподівається на щастя. Та що для неї конче необхідне? Може, краса, багатство, вченість? Може, певні якості характеру? Не так вже й легко відповісти на це питання. Але можна побачити це на прикладах героїв роману "Собор Паризької Богоматері".

Серед строкатого натовпу різного люду, що наповнює Париж, Квазімодо неможливо не помітити, бо зовні він потворний — глухий, одноокий, горбатий і кульгавий. З нього потішаються. Ним командують. Але ніхто не думає про те, як воно живеться каліці у світі. Колись, багато років тому, його ще немовлям знайшов на сходах собору Клод Фролло. Хіба не шляхетний вчинок — виховати покинуте маля? Та архідиякон Клод Фролло не мав наміру дати хлопчикові бодай шанс на щастя, він виховав із хлопчика "відданого пса" для себе. Сам архідиякон був людиною поважною — ученим, богословом, алхіміком. Здавалося б, доля дала йому все для того, щоб почуватися принаймні задоволеним і доброзичливим до людей. Але цього не сталося. Священик вічно чимось невдоволений, завжди звинувачує всіх і вся в тому, що він нещасливий. Він, здається, закохався в Есмеральду, мріє про неї, та не може собі цього пробачити. Адже церква, якій він служить, не дозволяє земного щастя, і він змушений розриватися між почуттям обов'язку й почуттям любові. Та чи справді то було кохання? Скоріше, примха людини, яка заздрить всім навколо й не здатна віддавати душевне тепло. Адже він кляне Есмеральду, перелічуючи свої втрати: "О! Яке зречення усіх чеснот! Яке безнадійне зневаження себе! Учений — я сміюся з науки; дворянин — я вкриваю ганьбою своє ім'я; священнослужитель — я перетворюю требник на подушку для похітливих мрій..." Він не кохає насправді Есмеральду, оскільки не готовий жертвувати для неї нічим, оскільки це почуття пробуджує в ньому найгірше. Але ж кохання — це й самозречення, і зліт, і вияв найкращих скарбів душі. І саме на таке кохання виявляється здатним Квазімодо. За все життя йому лише раз і випала увага людей, що посадили його на трон як "короля блазнів". Та й тоді Клод Фролло грубо зіштовхнув його на землю, зламавши "корону" й патерицю. Того ж дня його затримали жандарми за переслідування на вулицях юної Есмеральди. Життя Квазімодо, на відміну від успішного Клода Фролло, сповнене несправедливості, жорстокості, байдужості. Та він радіє й найменшій можливості бути щасливим. Бо щастя — це вміння віддавати й бути вдячним за добро. Саме цього не зрозумів учений Клод Фролло.