Узагальнений портрет народного страждання у поемі Анни Ахматової "Реквієм"

Узагальнений портрет народного страждання у поемі Анни Ахматової "Реквієм"

Поема "Реквієм" уперше була записана на папері 1962 року, хоча складена була ще до 1940. Ахматова згадувала, що до цього часу напам'ять знали поему лише одинадцять друзів і жоден не зрадив її. Це ще й тому, що в тих віршах була висока правда про страждання цілого народу під п'ятою тоталітаризму. Епіграф було датовано 1961 роком:

Нет, и не под чуждым небосводом,

И не под защитой чуждых крыл, —

Я была тогда с моим народом,

Там, где мой народ, к несчастью, был.

Ці слова вистраждані, бо Ахматова розділила долю з мільйонами матерів, дружин заарештованих у страшні тридцяті роки. Хоча "Реквієм" і складається з окремих віршів, але сприймається поема як цілісний твір. Реквієм — це католицька меса за померлим, і у творі А. Ахматової багато паралелей з текстом меси. Особливо з текстом молитви, зверненої до скорботної матері. Отже, цей твір можна розглядати у контексті світової культури. Разом із тим "Реквієм" — це узагальнений портрет всенародного страждання:

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними "каторжные норы"

И смертельная тоска.

Поема, на перший погляд, відображає лише уривчасті картини, епізоди, але вони складаються у велику панораму часу і простору. Не випадково вірші тяжіють до узагальнення:

Звезды смерти стоят над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных марусь.

Це був крок громадянської мужності — сказати відверту правду про страшний злочин проти свого народу, який чинила влада. Кожне слово вивірене, кожне поняття до болю знайоме тим, хто пережив ці роки, змучений страхом за себе й близьких людей. Не випадково строфа "Уводили тебя на рассвете" дуже нагадує плач. А образ-порівняння "буду я, как стрелецкие женки, под кремлевскими башнями выть" підкреслює історичний зв'язок подій і ніби приєднує історію до трагічних емоцій свого часу. Перебивка ритму різних частин ніби змальовує еволюцію настроїв і станів жінки — від відчаю до примирення з долею і знову до обурення тим, як зуміли примусити цілий народ гинути від неправедної страшної влади нелюдів. Сама Ахматова зазначала, що її поема — це ніби відплата, пам'ятник тим, хто стояв разом із нею "возле тюрем твоих, Ленинград":

Для них соткала я широкий покров

Из бедных, у них же подслушанных слов.

Це крик душі, це море страшних емоцій, зазнати яких не побажав би нікому. Але, на жаль, це трагічна сторінка нашої історії, відтворена рукою майстра слова.