Правда и кривда
ЗАСПІВ
Бій гримів спереду, з боків і позаду. В ньому, як могли, металися люди, техніка й покривало ночі; воно розпаханим скривавленим шматтям відривалося од крайнеба, звивалось увись і знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на здиблену землю.
Прорвалися наші, прорвалися й німці!
Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами. І тільки "катюші", мов жар-птиці відплати, мов шматки невідкритих комет, мов провісники грізного суду над фашизмом, непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання.
Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно масніли калюжі крові. Танки із землею зривали її, налітали на танки, в знавіснілому скліщенні виважували один одного вгору, вмелювались один в одного біснуванням гусениць і вогню.
Якщо на світі був бог війни, то він зараз ступав по цьому полі бою технічними ногами і віддирай небо від знівеченої землі.
На пагорбі під ціпами бою в жасі здригалося село. Фантастичні сузір'я мін вихоплювали і вихоплювали його з темряви, і здавалось, що хати хотіли кудись летіти, далеко-далеко від усіх страхіть війни... І вони летіли — з гніздами лелек, з дитячими колисками, з недопитим життям.
На цвинтарі од вибухів раз по раз здригалася ветха, казенного стилю церковиця. В ній біля царських врат простягав у благанні до Всевишнього старечі руки застрілений, смертю забутий панотець. Йому по старості літ вдавалося, що з-під землі втікають біблейські кити і що вже надходить страшний суд. В церкві самі гасли свічі і падали столітні боги.
Ось заскрипіли повісплені шашелями двері, і панотіць у жасі поточився назад. Але з паперті входило не видіння страшного суду, а звичайні, змучені дівчатка у військовій формі. Зігнуті, закіптюжені, обсипані землею, вони заносили в церкву тяжко поранених бійців і клали їх поруч з богами. Ще не вийшовши з пекла боїв, стогнучи; командували і передавали команди непритомні, з широко відкритими очима воїни, і мовчали боги. Але панотець помітив, що і в них поширшали очі.
В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушилась накидка неба. Він зупинився біля правого притвору і невідомо-в кого запитав:
— Тут Марко Безсмертний?
— Тут усі безсмертнії — строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю.
— Так, вояче, — виструнчився полковник. — Тут усі безсмертні.
— Тільки я один, грішний, потихесеньку затесався сюди, — не журячись такою халепою, привітно посміхнувся боєць, рука якого була недбало вмотана у верхню солдатську сорочку.
— Чого ж ти грішний? — не зрозумів полковник, обережно ступаючи поміж пораненими.
— Бо штрафником чогось був, словом, прогрішився. — Майже щаслива посмішка грала на обличчі пораненого.
— Тепер серед нас нема штрафників, — поправив його немолодий воїн. — Є одна сім'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав?
— А я сам, бо хіба настарчить медицина бинтів на наші руки та ноги? —Він підняв поранену руку догори, і на ній почала розкручуватися, розпростуватися сорочка, неначе кров бійця вдихнула в неї життя.
До полковника підійшла дівчина-підліток з оберемком розплетених кіс. В її сльозах тремтіли здрібнілі відблиски воскових свічок. Дівчина ще не звикла до війни і оплакувала всіх безнадійних, яких виносила з бою.
— У мене Марко Безсмертний, — покусуючи губиї скорбно сказала вона.
— Де він, Оксано? — стрепенувся полковник.
— Ондечки, поруч з Георгієм Побідоносцем лежить. — Стояла у красі своїх кіс і сльозин, мов пшеничний колосок вечірній росі.
Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились ійеред двома воїнами: мальованим — небесним і пораненим — земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного — темніли плями нрові. Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерівною підківкою вусів обличчя солдата, нахилив голову до його нерухомих груздей і пошепки запитав дівчину:
— Живе?
— Дихає, — нерівною болісною оборочкою взялися перепалені дівочі уста.
Полковник підвівся з підлоги.
— Зараз же кладіть його на підводу — і в шпиталь.
— Чи доїдемо? — скривилась дівчина, і з двома сльозинками обірвались дві крихітні свічечки.
— Доїдете! Інакше не повертайся! — погрозою блиснули очі полковника.
— Єсть не повертатися, — не те сказала, що думала, але полковник і не помітив цього.
Через, якусь хвилину він і дві пари дівочих рук бережно виносили Безсмертного у світання.
Між цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполохані коні, шкіра тремтіла і перекочувалась по них. Лілове лоша боязко притулилося до задніх ніг матері і після вибухів попадало їй головою у вим'я, з якого сочилось молоко. Мати зараз трималася спокійніше, ніж рослий підручний кінь. Легеньким іржанням вона, як могла, заспокоювала своє дитя і кусала коня, коли той, вивертаючи очі, звивався на диби.
Усякі дива бувають із пораненою людиною, навіть коли її життя вже тримається не знати на чому. У церкві біля святих і богів нічого не чув Марко Безсмертний, а тільки-но закрутились, заскрипіли колеса, він спочатку відчув темну розпарену спеку, і це його повернуло в дитинство, коли хворим лежав ,у парноті розімлілого зерна, бо в ті часи у селі зерно було і хлібом, і 'ліками... Еге ж, лежить він присмерком у хаті, а вулицею на возі повертається додому його дід. Над ним гримить та й гримить громовище, а дідові хоч би що: сидить собі на сіні і наспівує свою улюблену пісню:
Он не знав козак, та й не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей зібрав військо славне запорозьке
Та й пішов він орду бити.
"Чи не підтягнути я собі?" — думає Безсмертний і тихенько приєднує свій голос до дідової пісні:
Ой у неділю рано-пораненьку
Супрун із ордою стявся...
"І таки справді він у неділю з фашистською ордою стявся", — думає про себе Марко, перелітаючи з дитинства в теперішні бої.
Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестіла пісня на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його життя. Дівчина заплакала, її сльози теж падали на дорогу і розсівалися з краплинами крові бійця. А Марко й ,далі співав, дарма що його пісню то з того, то з іншого боку глушили якісь несамовиті громи і дарма що її не чули ні бійці, ні дід, ні коні, ні союзники.
"Чим же він сніває?" — з жахом думала дівчина, знаючи, як гарячий свинець покраяв і потрощив Безсмертного. Але ось пісня затихла. Оксана зупинила коні, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало крові, і воно зупинялось, стихало, мов пісня.
— Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! — закричала Оксана, перелякано торкаючись руками його плечей. — Не вмирайте, будьте настільки милостиві... Я повинна здати вас живим...
— А я не в... мираю... Я в... видужую. Тільки зерно підігрій... Холоне, — не так почула, як відчула тиху відповідь. Марко хотів розплющити повіки, але тепер для нього це було непосильною роботою. Від усіх його намагань лише легенько здригнулись перехрещені вії. Це не здивувало його, а дивувало те, чого це дід так довго їздить під вікнами, а в двір не в'їжджає, і чого так страшно гримить громовиця, а дощ навіть не шелесне...
Польовий армійський шпиталь знаходився під землею, а на землі, як обрубані й необрубані кряжі, лежали поранені — для них не вистачало місця ні на операційних столах, ні в підземеллі палат. Посірілий, злий від безсоння і втоми, начальник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:
— Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.
Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі покотились на шинелю.
— Чого ревеш, недотепо!? — розсердився начальник шпиталю. — В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?
— Добровільно, — винувато схлипнула дівчина, притихла і враз не вона, а слова її заридали: — Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, — безпорадно і вперто, мов колосок у росі, хилилась і випростувалась дівоча постать.
— Полковник Горюнов? — шанобливо перепитав начальник. —Хто ж цей боєць? — кивнув на підводу.
— Безсмертний.
— Яке гарне прізвище! — подобрішали слова і обличчя начальника шпиталю. Довгим, як у піаніста, пальцем він підкликав двох санітарів, показав їм на Безсмертного:
— На стіл!
Санітари підійшли до підводи, на мить насторожено обернулись, прислухаючись до заходу. Колеса війни вже гуркотіли недалеко від шпиталю.
— Так, — глибокодумно сказав один.
— Буває, — погодився другий і зітхнув.
— Не никайтесь! — підігнав їх начальник шпиталю. Санітари поклали на носилки Безсмертного й понесли в підземелля, що лаялось, стогнало, плакало, командувало й задихалось у випарах ліків, крові, землі.
— Трояндо, Трояндо, я Лілея! — викликав когось із далини поранений радист. — Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!..
— Пішов ти к чортовій матері зі всіма своїми квіточками заразом. Ой, болить.
— Що болить?
— Нога болить.
— А де ж вона?
— Нема. В окопі залишилась, а тут болить...
Хтось шарпонув Марка за ногу, потім за другу й здивувався:
— Ви погляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор.
"Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст.
Марка знову підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось холодне. Він відчув, як на нього наклала приторно-ідучу маску, і зрозумів, що лежить на операційному столі. Та його охопила така слабість, що уперше за всій війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторони, дві дороги. Одна, просвітлена, бігла в рідне село, до неї притиралися головаті соняшники і його хата-білянка, а друга, сіра, імлиста, опускалась у темінь.
"Оця перша — на життя, а друга — на смерть", — зрозумів Марко, стараючись якось не помічати тієї другої дороги. Але видіння перемежовувались — їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойкк, а потім хтось крякнув:
— Хірурга, хірурга виносьте?
Густі гарячі хвилі, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тіло. З цим нестерпним відчуттям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.
Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, поглянула на Марка і втомлено, без погрози сказала:
— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.
— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Надлюдським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами-ступив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.
Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:
— Чого ж я брешу?
— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився.
— Це все правда, — погодилася смерть. — Але ти не маєш чим жити.
— І знову ти брешеш — у мене все є, щоб жити.
— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?
— Її дадуть мені брати.
— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що я всіх трьох забрала на цвинтар?
— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я а ними, вони — зі мною, і в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, пронизуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.
І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і зникла.
Перед Марковими точима знову з'явилося дві дороги. На тій, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали і повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий туман.
Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упасти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтримали його, як він колись у аегоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя.
І.
У нас тільки в березні після хуртовини бувають оті несподівано дивовижні дні, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним пристрасно-чародійним завершенням так поєднає землю і небо, як навіть бог не міг поєднати душу й тіло.
Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самі вінця лебединими хмарами, крізь які пробивається голубінь, поглянеш на землю милу, свіжо-свіжо завіяну м'яким, із сонячною росою снігом, що подзвонює першими блакитними струмками, — і не знаєш, де починається і де закінчується білий нерозвійний всесвіт і де ти знаходишся в ньому.
Отак тепер не знав і Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й млосного напівзабуття.
Хмільний, з прохолодою барвінковий цвіт, цвіт провесня і весни, з розмаху крилом ударив йому під повіки і викресав кілька сльозин, що, мов почеплені, загойдались на темній основі опущених вій. Марко з несподіванки на мить прикрив очі рубцями скріпленої і склепаної, але вже вибіленої в шпиталі руки, відігнав нею рештки напівзабуття, підвівся на санях і радісно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмішку в пучки зморщок під очима і в задиркувату од природної нерівності підківку вусів. А хіба ж не було чого радіти чоловікові?
Перед собою він бачив не пожмаковані кров'ю бинти й не мертво-стерильні стіни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанічне безмір'я снігів і хмар, з яких у передчутті весни висікалась, вихлюпувалась, виривалася, нуртувала і лебеділа в стрімких пошуках нових форм підмальована просинь. Тепер нічого дрібного не було і не хотіло бути в природі — усе розросталось само по собі, окремі хмари перегиналися, запливали за край землі, мов невідкриті материки, і навіть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цілі займанщини, з небесних ковшів проливало на них кипінь збунтованого срібла і все це озерами переганяло під усі сторони світу.
Марко спочатку й не повірив, що він живим і напівздоровим в'їжджає у глибину творіння такої краси. То коли він умирав, до нього завжди приходили не бруд і кров війни, а напливала в буйній празниковій обнові земля. І Марко крізь усі свої болі запопадливо, безпорадно і жадібно придивлявся до неї, придивлявся навіть міцно заплющеними очима, бо, і вмираючи, він лишався хліборобом.
І земля тоді теж дивилась на нього, мов жива, і вгадувала його бажання.
Він хотів бачити вишневий цвіт, і перед ним, прямо на знайомих і незнайомих вулицях, на весняних плесах і заводях, навіть на безплідній, проржавленій передовій зацвітали, по-братерськи притуляючись плечем до плеча, червонокорі, в ластовинні вишники.'Він згадував ліси — і вони, вивільняючи ноги від покорченого, колючого дроту, а коріння від смертоносної мінної начинки, підходили до нього з своїми мудрими цілющими травами, з добрим птаством, що співом прокльовує ніч, з отими полохливими і милими зайчатами, про яких він ще в першій Групі співав:
А нікуди аайчику вискочити,
А нікуди зайчику виплигнути...
"А нікуди вискочити?!" — и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища смерті, як заєць лисиці...
Але силою волі одганяв такі думки, як гайворонів, і кликав до себе чи то ранкове, у весільному віночку сонце, чи напівзабуте дитинство, чи матір. І вони з усіх усюд поспішали до нього, наче він був чародієм.
А найчастіше хотілося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осіння вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити після законного шлюбу. І Олена, притискаючи до грудей їхню єдину доньку, поспішала назустріч йому; навпростець переходила танкові рови, згадючені мотки Бруно, переходила лінії окупації, лінії фронту і лінії смерті, щоб побачити мужа, хоча він і знав, що Оленки вже нема.
Отак земля жаліла його, коли він, ще не нажившися, мав попроїдатися з нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижі химери і страхіття, націлені, надзьоблені на людське серце, а тиху матір з немовлям, і росяну, в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, і селянську хату з соняшниками і рожею перед нею, різноцвіти і пізньоцвіти біля неї, і кумедно бундючного лелеку з лелечатами на ній, який туманного місячного вечора здається вже не птицею, а самим сном...
Від такої дивовижної згадки про лелеку Марко добряче веселіє, знову кидає посмішку в підморожену роками підківку вусів і знов од краю й до краю вбирає їв душу увесь святково-білий світ.
"Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'їдала короста війни", — зачудувався чоловік, жадібно придивляючись до мінливої величної єдності землі й неба, між якими десь, як загублений дзвоник, безперестану подзвонює і піддзвонює 'вівсянка.
"Іч, яке дрібненьке серце, а весну чує. Оце десь незабаром і журавлі принесуть на крилах тепло, і тоді люди вийдуть сіяти овес та ячмінь. Ще й як сіятимуть!" — аж рукою махнув, ніби в ній вигрівалась ярина.
В думках Марко вже виводив сюди сіячів, бачив, як по ріллі, неначе гуси, з боку на бік .перевалювались дряпаки, а зерно ніжно жебоніло землі: "Жив-жив".
Марко справді почув оте "жив-жив", ніби уже навколо нього бризкало насіння. Але то обізвалось не зерно, а ще невидимий струмок; він у придорожньому виярку виморщував над собою снігову борозенку і шукав собі свого протіку на скрижанілій землі.
"Життє", — за звичкою, в думках промовив Марко, і зараз він зовсім забув про свої костури, що таким непотребом лежали біля нього, забув і про вісну, що вже шаленіла за німецьким пограниччям. Але небавом єдність світу і думок порушили два підбиті "фердинанди". Вони, як доісторичні потвори, важко виповзли на згірок, підминаючи його. Навіть мертві, з видертими нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем і небу, і землі. Оце в них тільки й було від королівського злого родоводу.
— Заєць, заєць! Ось дивіться! — несподівано скрикнув білочубий, статечний на свої дванадцять років Хведько, проворно зіскочив з благеньких саней, войовничо махнув трофейним батогом і зупинився посеред поля.
Справді, від "фердинандів" вигулькнув вихудлий за зиму заєць і щодуху покотився до лісу, що стояв у такому синьому трепеті, наче щойно винирнув з фіалкової води. ї що тільки оце наймирніше у світі звірятко, звірятко дитячих пісень і снів, робило біля скособочених, неоковирних вилупків смерті? Чи воно випадково прибилося до залізних гробниць, чи на пагорку біля них легше було добратися до солодкої озимини?
— Де тільки примостився довговухий! — і досі дивується малий машталір.
— Хведю, а ваші зайці часом не підгризають "фердинандів"?-засміявся Марко.
Але хлопчак, який звик на повному серйозі відповідати на запитання старших, стулив докупи широкуваті, в сосонку брови і розсудливо відказав:
— А поки що не підгризали. Зайцеві залізо — без надобності.— Він скочив на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до діброви, зручніше накрив Маркові ноги бараницею, басовито вйокнув, і худі волохаті коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вільгості шляшком, здавалось, вони загубились у безмежжі, в цьому білому зачарованому колі поміж війною і миром. На крутій вибоїні копаниці гуцикнули, крекнули, і крекнув Марко, прикладаючи долоню до правої ноги.
— Отак навіть беркицьнутись можна! — ледве втримався на санках Хведько і з співчуттям обернувся до Безсмертного.— Заболіло? — В сірих, з ясною прозеленню очах майнули недитяча зажура і острах.
— Занило.
— От лихо,— забідкався хлопчак.— Може, чимсь пособити?.. Знову нога?
— Та не тільки вона. Я тепер, Хведю, вздовж і впоперек зшитий, неначе перкалева лялька, боюсь, щоби по всіх швах не розпоровся,— з насмішкою оглянув себе і замугикав пісеньку, де багато було "ой": це теж зменшувало різні болі.
Хлопчак, похнюпившись, зупинив біля дикої груші коней, а Марко тим часом промацав під штаниною сувої бинтів, що туго скріплювали його тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому то випирали, то западалися незагоєні місця,— це вже залежало від того, чи на холоді, чи в теплі був чоловік. Сукровиця просочилася лише в одному місці, .яке Марко жартома називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справді схоже було на сливу. А то ще були на тілі Марка отакі "черешні" й "порічки". І через те, що про них думалося і говорилося теж з насмішкою, вони й боліли менше.
— То як нога, Марку Трохимовичу? — жалісніє худеньке, з западинами навколо рота обличчя малолітка.
— Все танцювати проситься, а медицина поки що забороняє, — не сердяться і не болісніють карі очі, з тими золотими обідочками, в глибинах яких таяться тіні. — їсти хочеш, Хведю?
— Та... я, казав же ж, той, на станції їв, — зам'явся малий машталір і напівобернувся до коней. — Брешеш, Хведю.
— От і ні.
— Дивочний ти хлопець: такечки, не спікши рака, й думаєш обманути мене?
Хлопчак порожевів, ніяково цьвохнув батогом по таранкуватому навколо груші снігу, на якому вугільними лусочками пострибували льодівнички, і тихо запитав:
— А хіба видко, що неправду говорив?
— Поки що видно, а як і далі будеш отаким неподобством займатися, — брехня увійде в кров, і вона вже не буде червоніти. То мотай собі на вус, що старші кажуть. Чуєш?
— Абись то всі старші так говорили, — вихопилось у дитини, і вона вже почервоніла не за себе, а за брехню старших.
Марко насторожився:
— Хтось тебе збиває з пуття?
— Атож, — коротко відповів, соромлячись говорити про такий непотріб.
— І хто ж це, Хведю? — Ліпше вмощує в соломі ногу, щоб не промерзала.
— Та...
— Ну й не кажи, коли не хочеш. Це діло хазяйське і добровільне.
Хведько несподівано розсердився, в його крапчастих очах потемнішала прозелень, а в куточку рота затіпався гнів:
— А сам Безбородько не збиває мене з пуття? Йому ж, було, везу із пасіки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору. То це порядок чи не дуже?
— Неподобство, Хведю!
— Отож!
— І що ти зробив?
— Що ж мені довелося робити? — Одразу наче хтось підмінив хлопчака, і на його потрісканих губенятах і навколо них весело заграло зухвальство. — На повному кар'єрі під'їхав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю, Щоб люди почули: "Тітко, де ви там проживаєте? Чи, може, ненароком, казав же ж той, за трудоднем на роботу пішли ?"
Вихопилась головиха з клітки зрубу, як завірюха на водохреща: не любить вона жартів, особливо коли хтось про її незароблені трудодні нагадає.
— Чого тобі, вражої віри басурмене? Тихіше, анахтемо, не можеш горланити, вигукав би ти Гітлера на тому світі через усі плоти й перелази!
— Добре вам тихіше, а в мене коні через клятих гедзів упряж обривають, бо хіба тепер упряжі Оце ж мед зохотився везти, та дорогою забувся куди: до вас чи в комору?
— Пришелепуватий! Не голову, а баняк дірявий викапустив на плечах! — визвірилась головиха й одним оком мене поїдає, а другим вулицю пантрує.
— Що вже не маю, то собі, а не комусь! — наче розгнівався, а сам аж губи кусаю, щоб не розреготатись.
— Не міг тихцем заїхати у двір? — пошепки питає, а далі голосно, щоб довкола всі люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А мені що? Вйокнув на коні і так потарабанив, що головиха й сміху не почула. Приїхав до комори, так знову ж недогода: комірник Шавула напався і теж безтолоччю вилаяв, що не віддав головисі мед.
— Вони й не догадуються, Хведю, який топковий ти, сміливець і хитрунець! І де тільки навчився?
— А хіба війна всякого не навчить людину, — відразу посерйознішав хлопчак.
— Таки навчить, — звузив очі Марко, пригорнув сирітку, а противна згадка про Безбородька вразила і розтривожила. "Ох, знову доведеться, Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався".
Марко видобув з соломи зелений мішечок з харчами, вийняв нахололий хліб, американський, з червоними лампасами бекон і подільську, з кулак завбільшки, часничину, До луски якої поприлипали крихітки тієї землі, що перекотила на собі армії і машини кількох сплетених у клубок ненависті й смерті держав.
— Їж, Хведю.
— Спасибі.
— Самим "спасибі" не відбудеш, — лагідно примружився Марко, кумедно ворухнувши нерівною підківкою вусів.
— То я іще, казав же ж тон, чимсь постараюсь, — посміхнувся хлопчак, одразу вирішивши, що дядько Марко зовсім своя. людина, про це і очі, і навіть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись і соромитись його. Він по-хазяйськи плечем, збив коні на узбіччя, почепив їм опалку з якимись переїдами, поправив свої завеликі чохли на рукавах, а потім уже присів на краєчок саней і сором'язливо Потягнувся до їжі. Заокеанське сало і наський хліб солодко танули в роті, бо відколи Хведько став сиротою, ніколи досхочу не наїдався, а голодував щодня.
Марко їв для годиться, і не тому, що навіть часник пройнявся пахощами остогидлих ліків, які й досі каламутили душу. Думки на мінливих крилах і хвилях заносили його'в рідне село, і він його зараз бачив таким, як у день прощання сорок першого: з веселими хатами, що, мов дівчата-білявки, тулились до садків і вулиць, з осокорами, що підпирали яебо, і скрипучими журавлями, що завжди ладні були вдень напоїти людину, а вночі, ставши велетнями, оберігати її сон.
Чотири роки, мов чотири віки, пройшли над землею, мільйони очей згасли на ній і стали землею. Тисячі сіл вогнями благань і скорботи піднялися вгору і вугіллям та.попелом упали додолу. Зникло і Маркове село: що можна було зруйнувати, вбити і вкрасти, — зруйнували, вбили і вкрали фашисти. Навіть землю, чорну подільську землю, і ту почали красти й Вивозити в рейх, і тоді деякі свідоміші попи заговорили по церквах, що настає кінець світу. Та не вгадали: наставав кінець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш добивати його в самому лігві: дибай на костурах, скалічений і осиротілий, до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!
Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навіть оця дитина, що сидить перед ним, скаже:
"Нема в мене ні матері, ні батька, нема ні брата, ні сестри, нема ні села, ні хати, нема ні хліба, ні взуття, нема ні дитинства, ні долі".
Нема кому його ні пожаліти, ні втішити... І в Марка нема жінки, нема доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потріскані руки то весняним зіллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осінніми грибами, то свіжим хлібом. Навіть батько-небіжчик напідпитку не раз дивувався:
— Коли ти, Ганно, була дівчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте якусь хитрість?
Не в снігах і не під білосніжними розторсаними хмарами, а в полі між соняшниками на мить майнув образ його матері, коли вона ще була молодшою, ніж він тепер, майнуло її смагляве, обсіяне золотим пилком обличчя, до якого ми так мало придивляємось у свої молоді роки. Марко почув, як прокинувся задавнений біль у грудях, заворушився під повіками. Скоріше, скоріше б побачити свою єдину, відчути на своїх плечах її вічно потріскані руки, ago пахнуть якимсь зіллям чи хлібом.
От і зник десь ген за обрієм образ матері, а над обрієм знову творилися нові материки, і нові води обмивали їхні береги. Перед ними і за ними лежала незагоєна, з потворними слідами війни дорога до матері, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навіщо нарікати на це? Воно могло бути і кращим, але могло бути і гіршим. Тепер, коли не підкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє щастя десь завалялось, шукай і твори його в своєму ж спаленому селі, дарма що руки твої ще прикипіли до костурів.
— Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведір.
— Ні, або що?
— Я вам хотів цяцьку подарувати. Дивіться, гарна яка! — Малий машталір бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дівчинку, що наглухо закутала голівку шапочкою з крихітною каблучкою.
— Гарна,— погодився Марко, розглядаючи металеву фігурку, в якій замість серця таївся огонь.
— То візьміть собі,— попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтіла жалість.
— Ні, Хведю, не візьму. Така цяцька тобі згодиться в господарстві. Ти ж тепер сам собі господар!
— Горе мені з таким господарем.— Хлопчак подякував за хліб-сіль, проворно відчепив од дишла опалку, поправив упряж, і підкучерявлені коненята, помахуючи хвостами, веселіше затрюхикали по зеленкуватих коліях, в яких під полозками шипів і посвистував сік березневого снігу. Перед очима у прекрасній єдності рухались земля і небо, а: думки вихлюпувалися за їхні вінця, радіючи й журячись, птахами викружлювали над полем і опускалися на рідних займанщинах і притуманених клаптях землі, між якими колись привільне і розмаїто красувалося його село.
За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полів, що ввижались йому і в сні, і перед боями, і в усіх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, і в широкій роздолині має бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював і тут вечорами прислухався до молодечих голосів:
Ой на ставу, на ставочку
Кличе голуб голубочку.
Куди тепер залетіли і де поділися голуби й голубочки, що стрічали тут зоряні вечори і перше кохання?.. Марко зручніше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли і коло ставу, і коло всього села, і коло єдиної хатини, якої вже не було, і залітали аж у ті краї, де й зараз біснувалась війна. Темна тінь її майнула просторами і на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведір проткнув простір пужаком.
— Дивіться, скоро вже буде наш став.
— Хведю, а як він — живе? Чи і його не помилували фашисти?
— Хто живе? — не зрозумів спочатку хлопчак.
— Та став.
— А-а-а. Живе. Воду не вб'єш і не вивезеш. В низькодолі сумовито похилені верби велетенською підковою охоплювали засніжений став, а на греблі самотньо темнів огрядний дерев'яний монах '. Він і справді чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снігу.
— А риба ж є тепер, Хведю?
Хлопчак задумався, потім похитав головою:
— Не знаю.
— Чого ж ти не знаєш?
— Бо коли німці прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли наші гнали фашиста, — глушили толом: нашим не було часу ловити.
— Паняй, Хведю, до греблі! Подивимось, чи є риба.
— Як же крізь отакенну кригу ви побачите рибу? — здивувався хлопчак, повертаючи коні до греблі. — І нащо вона вам? Ловити ж не будете?
— І що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудріше діло. Ось тут можна й зупинити твоїх рисаків, де ти їх тільки доп'яв?
— Їх дід Євмен в якихось різномасних вояків виміняв, коли ті драпали, виміняв за останнього качура і пляшку самогонки. Ще обіцяв їм наловити їстівних жаб, але тим воякам уже було не до ласощів. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дід привів свою пару до голови і сказав, що здає її добровільно, але під розписку з круглою печаткою.
"Може, ще й гербову бумагу скажете дістати? — розсердився Безбородько. — Надокучати прийшли?"
Дід і собі не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобі не вірю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої коні циганам. Тоді я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх не виправляв ні колись, ні тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дід Євмен першим і заорював поле.
— Живий дід?
— Живий. Так само конюхом працює.
— І так само всіх лає? — засміявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик ні спину гнути, ні тримати язика за зубами.
— Аякже, навіть наших лаяв, коли вони і відступали, і коли наступали.
— Чого ж, коли наступали?
— Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли німці втекли з села, а наші ще не підійшли, дід першим повернувся додому й на своєму пожарищі заходився для визволителів гнати вночі самогонку. Дуже старався чоловік. А хтось з нашої розвідки не розпізнав, що це свої, і стрельнув по дідовій машинерії. Тоді старий так почав лаятись, що розвідники одразу розпізнали свого і прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
Коли на греблі побіля рядочка дрібних кленів-покленів зупинились коні, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось він здоровою ногою міцно вперся в сніг, зручно підхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнілого тіла. Всередині монаха весело жебоніла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
— Хведю, є риба — вода линами пахне! Понюхай! — весело підморгнув хлопчакові. — Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу.
— Хм...
— Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
— І юшку будемо варити?
— І рибу розводити. Викохаємо аж півпудових коропів, Отакенних!
Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й відказав:
— Від кого не почуєш про коропів, то тільки про півпудових, і ніяк не менше ні на грам.
— Правильно підмітиві — розсміявся, широко оглянув придолинок, на якому, підмиваючи сніг, розросталося плесо, оглянув і кострубаті, вітрами нагнуті верби, що підійшли до нього, як минувшина. І Марко в роздумах ближче подибав до них, свідків своїх молодих років, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалік від себе, побачив двох прищулених пташин, які лежали біля кущика тілоріза, мов дві трепетні грудочки землі. "Чи не здалося? Ні, не здалося", — пильніше придивляється і навіть радіє, що в тих принишклих грудочках розпізнав куликів-травників, яких теж не бачив ні в яких краях чотири роки.
"Чи не зарання ви, любі, прилетіли з далекого вирію? Бачите, вам доводиться відпочивати не на весняній землі, а на білих снігах". Марко обережно подибуляв до птахів, які щільно тулились одне до одного в сніговому гнізді. Але вони чомусь і не думали втікати від нього, як не втікали у снах чи видіннях, коли він умирав. Чи, може, й зараз він снить і насправді перед ним тільки видінням тремтить і небо, і прибутна вода, і двоє пташенят у холодному незатишному гнізді?
Марко, розгойдуючи тіло, ще стрибнув уперед. Одне птааіеня занепокоєно повело голівкою і жалісним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину, немов прохало: не роби мені, чоловіче, зла. Ти ж володар всесвіту, а я дрібна пташина.
"Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід, ні для забави, ні для їжі. Тільки погляну на тебе", — мовчки відповів пташині Марко. А вона в цей час, похитуючись, підвелась на нетривких червоних ноженятах і болісно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцятковані груди кулика і друге крильце були закривавлені й пляма крові з кількома пір'їнками темніла на вогкому снігу.
"Хто ж тебе покалічив, бідолахо, коли ти радісно з своєю немудрою, але щирою піснею-посвистом летів до рідного краю? Чи війна, чи хижий птах? І невже ти зібрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим".
Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них і почав зручніше вмощуватись у своєму гнізді. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'яті чоловіка довго не виходив закривавлений птах і його сумовите око, в якому жалісніла людська скорбота.
— От і заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! — невдоволено забубонів Хведь і зіскочив з саней.
— Чого, півпарубче, гніваєшся?
— А якийсь кат за сьогодні моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
Справді, єдина уціліла мостина і понівечені пеньки біля неї нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
— Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличеній вівці, кружляти об'їздами до самісінької ночі. Вдадуться нам ці об'їзди на гниловодді. — Хведько спересердя поторгав ногою підкришений зуб мосту, потім оперіщив його батогом і невдоволено повернув коні назад.
Вечоріло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах і блакитних ополонках, струсонуло на сніги вінець проміння, кинуло на небосхил бузкові барви і легко впаялось у промерзлий край землі. З-під снігу то тут, то там почали виходити вечорові тіні й туман, а в небесних погустілих розводах з'являлися перші зорі. Війна вже не тривожила ні подільську землю, ні небо, тільки тривожила людську душу, яка більш вразлива, ніж уся природа, навіть разом із своєю найкращою дитиною — сонцем...
Подумавши про це, Марко з подивом побачив між вечірніми вербами свою Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красиві й лагідні руки. Потім, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловік збагнув, що це було зовсім не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матері й скаржилась, що їй дуже тяжко в німецькій неволі.
"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? — запитав, не розуміючи, як у світі безнадійно переплутались роки: його дитяну погнали на далекі торговиці людьми у її шістнадцять років. Так чого ж він з уст немовляти чує такі страшні слова?.. Чи, може, його знівечена, скалічена донька в чужому краю має горем, насильством і соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до такої ганьби..."
— Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
— Що? Хведю, це ти?
— Авжеж я, сам, своєю парсуною, — засміявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. — Знову щось розболілось?
— Сон... розболівся.
— Сон? То добре, що я його нагнав! —войовничо хльоснув своїм трофеєм.
А Марко ще віддирав од тіла і душі липучий острах, що навалився у сні.
Навколо стояла відволожена вечорова тихість, а в ній золотим мальком поволі коловоротились зорі. Але не високість небесна, а невидиме підземелля вразило чоловіка: він з глибин його ясно почув якісь голоси, здавалося, що то говорила сама знівечена земля.
— Хведю, ти чуєш?
— Чую, — байдуже обізвався хлопчак.
— Хто ж то гомонить у землі?
— Ось тут дід Онисим, якому й досі вісімдесят шість років, — засміявся, дивуючись, для чого дідові треба применшувати літа. — А праворуч проживає сім'я Гончаренків.
— Що ж вони роблять під землею?
— Хіба ж ви забули: всі люди тепер у нас у землі живуть, її фашист не зміг спалити.
Отак Марко і зустрівся після довгої розлуки з селом, про яке геній людства писав, що на Україні воно схоже на писанку. І ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темряві безладно розкиданими купинами землянок і осиротілими, снігом завіяними печами, що не тільки не гріли людей, але й самі, як старчихи, тремтіли від холоду. То тут, то там, прямо з підземелля, висікалися тьмяні стовпи вогню, і село здавалося не селом, а скупченням здрібнілих діючих вулканів. Ось нижче коріння старої груші розверзлася глибінь, засяяв прямокутний отвір, а на його тлі, наче в кіно, затремтіли людські тіні, обізвалися голоси:
— Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, і зробіть по-моєму, по-старосвітськи.
— Не послухаємо, і не просіть, мамо. Які ж ви вперті, — обурився молодий жіночий голос.
— І в кого ти, бісова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
— У вас, мамо...
— Га-га-га, — загупав, наче в діжку, пристаркуватий простуджений бас.
— Хіба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна святість чути, а ви її одразу до загсу. Підросте — тоді випихайте хоч і поза всі загси і / контори, — не вгавав перший жіночий голос.
— Ти втихомирся, Явдохо, і розсуди своєю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя і до попа?
— Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити і до бога, і до загсу, тоді пуття вийде з нього.
— Не баламутьте, мамо, світом. Доконче вам треба розтривожити всіх...
— Сама баламутка, яких земля не знала. І що тільки той герой знайшов у такій вишкварці? Було до кого гнати сілліси аж з фронту, — і жінка голосно схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
— Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи — і підсихай.
"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислів'ю пізнав голос невгомонного і в'їдливого дідугана. Марко хотів посміхнутися, але хтось невидимий перехопив і усмішку, і подих, а тілом поповзла комашня. Невже ти, чоловіче, й досі не розучився хвилюватися?..
Земля нагло проковтнула світло й приглушила голоси двох світів, що зійшлися в одній маленькій землянці.
Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорі ображено загуділи бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темінь, коли навкруги лежить сніг, літала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи він знову починає марити?
— Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
— Еге ж, гудуть, — сказав, як про звичне. — Що ж їм лишається робити? Тільки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо і їм довелося за війну витерпіти, наче людям.
— Не вигадуєш, Хведю?
— Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджіл. А коли горіло село, то горіли і вулики. Тікали люди світ за очі, тікали кудись і бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись і деякі рої. Правда, тільки один із них не покинув села: покружляв, покружляв над пожарищем, а далі й шугонув у самотній комин. Звідти бджоли вилетіли зовсім чорними: чи від сажі, чи від горя втемніли. Ну, й не кинули вони пасічника в біді: оселилися в комині. І живуть тепер бджоли вище людини!
Останні слова здивували і вразили Марка: бач, як говорить мале, — і він з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
— Ти, Хведю, філософ!
Але і цим не здивував малолітка: він лише на одну мить насторожився, а далі спокійно відповів:
— А в такий час і філософом невдивовижу стати: е над чим подумати людям.
— Ой Хведю, Хведю, — аж пригорнути захотілося хлопчака, .але вража нога заважала, і Марко знову пустив усмішку і в пучки зморщок під очима, і в нерівність вусів. — А в чиєму ж комині оселились бджоли?
— В Гордієнковому.
— Так ми вже й Гордієнків проїхали?
— Авжеж.
— А я нічого й не впізнав.
— Де вже впізнати в такій содомі. Вйо, чистокрівці!
Маркові ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати. Хоча, до якої там хати?.. І він так просвердлює поглядом темряву, що аж очі починають щеміти.
Ось і старі верби зашуміли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати — і почнеться зарічка. А де ж той могутній праявір над водою? Таких яворів Марко, хоч скільки світу пройшов, ніде не бачив. Ага, Ось і він стоїть над руінами, покритий сивиною, наче самотній велетень, що пнеться дістати, до неба. Вижив-таки, діду! Вистояв негоду!
Коненята задріботіли по благенькому дощаному містку, взяли ліворуч і зупинились між якоюсь солом'яною купиною і обгорілою нечупарною піччю. Так невже цей розхри станий белебень і є його подвір'ям, невже це земля його дитинства, його щастя і горя? Невже ці обламані штурпаки були колись садом і цвітом? Як згорбилось, здичіло і поменшало усе навколо. А мати ж дома? І поки Марко хапався і забував за думками, про свої костури, Хведько вже скочив з саней, виструнчився і, як дорослий, простягнув загрубілу, потріскану руку:
— Вітаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рідного дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лісництво у нас потроху виписує людям дерево, то й зіб'єте собі якусь хавіру, а далі буде видно. Коли не так віз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не сумлівайтесь, ніяк не міг: і вони голодні, як і люди.
— Спасибі, Хведю, спасибі, синок,-розчулено відповів, втискаючи милиці в сніг.— Ти ж нікуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?
— Одведу коненят і загляну. Ось і двері до вашої землянки. Пособити?
— Я сам.
— То я речі знесу.
— Знось,— не думаючи ні про які речі, відповів, аби відповісти.
— Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не підкували.— Хлопчак стояв біля східців, ладний, коли треба буде, допомогти чоловікові, яким зараз гаряче перехитували спогади, радість і тривога... Невже з-під самого краю смерті ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе чекає твоя єдина, якій ти навіть не писав після останнього поранення: спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирішив, що тебе вже раз поховали, то чи не гірше буде матері, коли з тобою щось трапиться на фронті і вона вдруге ховатиме тебе?..
Вітер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи кілька співучих, з крихтами льоду краплин, і серце Маркове зараз під тягарем споминів і думок теж крижаною грудкою падало вниз.
"Хоч би комір розщебнути",— потягнувся рукою до шиї, але одразу забувся, що мав робити.
Скільки разів з передових і шпиталів його стривожене серце рвалося додому, а тепер, коли він стояв перед своєю новою печальною оселею, воно ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, і ніхто не дізнається: чи від радості, чи з жалю.
Костури наосліп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь і грузнуть у напіввідталих східцях. Ось він пораненою ногою торкається невеличких одинарних дверей, крізь щілини яких висотується тепло. Марко навпомацки знаходить запітнілу клямку, штовхає її кулаком і, пригинаючи голову, обвалюється в оселю кам'яного віку. Щось маленьке, живе кидається під ноги, і раптом; наче здалеку-здалеку, обзивається до болю знайомий голос матері:
— Не випустіть мені зайченя.
"Яке зайченя?" — дивуючись, не може второпати чоловік. З тьмяно-золотистого туманного світла оселі до нього наближається хупава постать матері, і Марко ще не вірить, що це вона. Мати саме сидить за прядкою — пальцями виводить, а устами вирівнює свою безконечну нитку. Одна нога матері взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла і людям, і собі, і завжди вона крутила колесо тільки босою ногою.
— Добрий вечір, — видавлює з себе вітання Марко і відчуває, як з його очниць висікаються ті іскри, від яких можна і заплакати, і засміятись.
— Зачиняйте двері, чоловіче добрий, — не одривається мати від пряжі. — Доброго здоров'я вам.
— Добре, якось уже зачиню, — хоче й не може посміхнутися: хвилювання заморозило його обличчя, лише кров шаленими коліщатами розкручується під скронями, і вони починають спухати.
— Ой? Що це? — по-пташиному стрепенулася і аж поменшала в переляці мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зіскакує з ослінчика, повертається до сина, розводить руки, а потім зціплює вузлом і кладе на середогруддя. — Ой людоньки добросерді, та що ж це?.. — Якусь мить шукає по стінах невидимих людей, далі німотно зупиняє погляд на синові. — Ти?.. Марку, невже ти? — і в словах її тремтять біль і сльози.
— Це я, мамо. — Хоче плечима зачинити двері, а вони знову, налягають на нього.
— Марку!.. Дитино! — аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вірячи, що перед нею стоїть син, і не радість, а переляк і видима скорбота проходять її поораним і темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих гніздечках біля уст, де колись були лагідні ямки молодості. І очі, налиті острахом, спасаються засвітитися хоча б росинкою надії. Неначе боячись, що син її от-от зникне, мов сон, вона болісно допитується: — Марку, так ти насправді живий?
— Живий, мамо;— починає підкусувати нижню губу, щоб не тіпалась. — Ось бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кінь, але живий. — Хоче дибнути до нгі, але здорова нога вросла у глизяву долівку, ніби чавунний стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.
— Ой Марку, це ж ти!.. — мати зойкнула, тісніше притуляючи до грудей викручений вузол рук, а ноги починають самі заточуватись-одна взута, друга боса. — А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...
— Чорнову? Отакої! Ще цього мені не вистачало. — Він одразу в темній далині неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, і цим "хтось" — був він. На мить у видінні дивився на себе, ніби на чужого, а в тіло неприємно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба заспокоїти матір, і він посміхнувся до неї. — А це, мамо, не так уже й погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?
— Марку! Синочку мій дорогий!.. Живісінький... І для чого ж я за упокій твоєї душеньки правила? Нащо такий гріх брала на себе!.. — застогнала всім тілом, а найрадісніші почуття захитали