Думи мої, думи мої...

26 грудня, 48. Отак сидиш і думаєш... Гумор... Сатира... Наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і "зничтожає" тебе.

...Як я люблю цей народ, коли він мене "зничтожає" своєю мудрістю, своїм дотепом, своїм неперевершеним "своїм"...

І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає... що люблю ж я його, як сонце, як повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається...

Та будь же ти тричі щасливий!

Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!

Тільки він, тільки народ!..

Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки, — й мого!) народу, — тільки правда, тільки правда, тільки правда! — на чолі нашого народу.

І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тільки по правді.

Хмельницький?

Ай, мамо моя! Та народ привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву!

Тільки — народ!

Слава Богданові, що він зрозумів волю народу...

А скільки єсть дурників, що цього не розуміють.

Думаєш і думаєш...

Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не люблю?

Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, — це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх, як це роблять декотрі із тих, которі "знають" український народ.

Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.

А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього це будні... Як жнива, як косовиця, як молотьба!

А ми — ах! ах!

Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.

І стріха, і "ставок, і млинок, і вишневенький садок" — все це відійшло, все це — колись, та — трясця його матері! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й скаже: "Одійди, — не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене заперечуючи, гроші заробляєш..."

Народ знає партію... А партія знає, коли стріху замінити на щось інше... Але партія ніколи із стріхи не кепкувала...

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, — вона вже сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє... Обсиплеться... Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150-ліття "Енеїди". Як полтавчани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!

Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського! Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато "Енеїд" — і в руській, і в німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А "Енеїда" Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський "лорд-мер" квітне.

Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало щастя — одкрити мітинг 150-ліття "Енеїди". Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, — я бачу в його очах радість. А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете! Ні! Він хоче, щоб усі радувались, як радується він! Котляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, — і от він, він наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це все "как должноє", бо він — народ! Він — молодий, веселий, "искрящийся", бо він — народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все!

Яке благородство!

Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!

Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, — невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?

Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати романи, але... це не те!

Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.

І любити!

Любити, між іншим, — це дуже тяжка робота!

Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!

Буде любов — буду я! Не буде любові — на смітник!

Одсвяткували "Енеїду". І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша...

І житиме вона ще віки і віки...

Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня... Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки — працював чесно!

Полтаву зруйновано страшенно!

Одбудують, розуміється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.

Новий народ — нова Полтава.

А народ — новий!

І слава новому народові!

Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це — бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же він могутній — народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо — він народ!

І став народ поруч свого великого брата, народу руського. Як рівний!

Коли входиш у літературу, чисть черевики!

Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!

Обітри черевики!

Одного хочеться — не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх... всіх...

Полтава. "Наталка Полтавка" в Полтавському театрі. За своє життя я багато бачив "Наталок". Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевичку, Борисоглібську, Ліницьку, Загорського, Мар'яненка, Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гірняка, Бучму... Я, мабуть, усіх бачив.

А от такого возного, як у Полтаві Золотаренко, я не бачив. Скільки благородства, скільки любові до возного.

Я ж бачив Саксаганського!

В чім річ?

Такий великий (а який же ж він великий!), як Саксаганський, він (ой, як це сказати?!), він "снисходил" до возного! Може, він на це мав право? Його страшний талант, може, й дозволяв йому робити це! Але це була, по-моєму, його помилка!

А от такий собі, — може, великий, може, невеликий, — артист, як Золотаренко, він грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського! Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте? Ні, свідомо! Я дивився в очі возному — Золотаренкові, і я бачив, він розуміє те, що робить. І я радів. Я радів тому, що я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких Золотаренків, у нашого народу! Які ж ми багаті!

Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко) Виборний (Моровщик), Терпелиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).

Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! Поки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до "Наталки", за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!

Російська література.

Пушкін, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Остро'вський, Горький.

Преклоняюсь...

А преклоняючись, хочу, щоб їх — усіх!!! — знав народ руський.

Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників!

Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!

А їх же треба знати!

Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах), великий труд берегти їх, їхні традиції, — та треба ж уже вперед! Інакше вони образяться!

Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.

Що зробив, по-моєму, Твардовський?

Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви — народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!

Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!

У мене навіть завірально-страшні думки з цього приводу.

Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно, штовхає в хату і хитромудро говорить:

— Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Прошу любить і жалувать!

От хто, по-моєму, Твардовський!

Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і карбує поетичні червінці.

— На! На! На!

Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!

А хай би сам спробував. А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність... Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.

Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ні-ні, та й підморгнете своєю ладозькою безконечно благородною мужицькою мор-р-рдою (цілую її). Ти — барин, а я — мужик...

Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?.. Ні... Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить — вони мої... Не руські, не українські, не німецькі, а мої, народні!..

Слава богу, що я дожив до такої думки!

З січня, 49. Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний.

30 січня, 49. Іван Сидорович Їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!

Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому) — свіжий, ясний, творчий!

Що, дорогі тт. художники?!

Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!

Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича, — як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич...