Не пам'ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав...
— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря.
Мовчить Чіпка.
— Чи ти нездужаєш?
Мовчить.
— Ти спиш, сину?
Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид — страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного...
— Хай тебе криє Мати Божа від усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.
Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п'яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер — діда нема... і в двір не пускають!
VI
ДОЗНАВСЯ
Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! "Нема діда, — думає Чіпка, — і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немічним! Пани — з кріпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одібрали його від мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Прокляті!"
Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин... Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання...
Одні викрикують:
— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!
— А видно, ще трохи, — одказують другі. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти...
— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті. — Вони звикли чужими жар загрібати...
— Еге ж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
— Так-то, видно, їм наші руки подобались, — зарішає сивоголовий дід.
— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших, — тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить...
— Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, — охолоджує неймовірний.
— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, і будемо!
— Оттоді-то буде!! — глузує неймовірний.
— Авжеж... не те, що тепер!
— Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата — та по дрова... а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.
— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонів гурт.
— То чи не підемо гріться до Гальки?
— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.
Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.
На весну радиться Чіпка з матір'ю:
— Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?
— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вівці, не вік же їх тобі пасти... Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш... А на осінь, як Бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала... хто в хаті порядок дасть? Слава тобі Господи, й ти вже немалий... Другі твоїх літ дітей мають...
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, — от що йому сниться! "Я зріс, викохався коло овець... коло них і посивію", — дума він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. "Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював". — Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково..."
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує Богові, що з Чіпки вийшли люди...
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень — і в свято...
— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? — питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядів чого там?
— Еге ж, наглядів, — сміється Чіпка, — там така перепеличка!
— Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені — помочі...
Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір'ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. "Хіба піти? — дума. — Піду... її не побачу, — на поле налюбуюся..."
Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос... Він увесь затрусився, а серце — отак заходило!
— Ні, постривай... тепер не так! — прошептав він, — тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як той злодій, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав'янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев'язуючи гнучкими петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала...
Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха...
— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.
Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита її Чіпка.
— Я й тікати не буду... — перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитні очі. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобі!
Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, так і звився Чіпка. "А хороша ж яка!.. а люба та мила!.." — промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився — сів поруч з нею.
— Що це буде? — обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.
— Хіба не бачиш? — вінок! — аж скрикнула.
Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається — пашіло полум'ям. Вона підбирала квітки та зв'язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й мило було дихати...
— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.
— Моє.
— І хліб твій?
— Мій.
— І то, під гаєм, твоє?
— Моє.
— А я ту місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть.
Чіпка не потрапив, що їй одмовити, — та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.
— Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його погляд. — Дивись, яку моду вигадав... мов з'їсти хоче...
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка — сам не свій... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка... Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп'яв свої очі.
— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справді й повернулась до його спиною.
Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, — та все-таки заглядав в вічі.
— А-а-а, осоружний...