Крайню теплушку укрили крізь плач.
Вершники мчали із поїздом врівні,
Справа, і зліва, на ристь, і навскач.
— Брате Олексо! — Зірвала хустину,
Коси пустила, як мево пожеж.
— Катре, домчу, дожену, до загину! —
Вітром відносило:
— Не доженеш!..
Так вона й бачить: стежини нехитрі,
Так їй і сняться в баварських ночах:
Гриви розметані, коні в повітрі,
Бронзове сонце у кінських очах.
XVI
...А танки йшли і йшли окопчами,
Містками, дзотами, в рову,
І скреготіли сталлю: втопчемо!
Ревли моторами: зірву!
І ворони справляли поминки
Над німцем, а не над бійцем.
Броня горіла, як соломинка,
Як свічка жовтим пломінцем.
А нашим не страшне вороння:
Ішли танкісти із Задоння,
Уральці — хлопці-молодці;
І в день важкий і в ніч безсоння
Із Підмосков'я йшли бійці,
Гранати стиснувши в руці.
Дзвеніли кулями ковалики,
Залізом ранили зорю.
Марко почув, хтось кличе здалеку:
— Горю я, хлопці, ой, горю!
То кликав Швачка. Танк підбитий
Не повз, не брязкав, не летів.
В машині рівно клекотів.
Броні товсті зелені мури,
Тріщали шкельця, як чужі,
Летіли іскри в амбразури,
І дотлівали стелажі.
А Швачка ще сидів. Ударом
Струснуло башту. В далині
Угледів він за білим яром,
За чорним збуреним пожаром
Свої рум'яні, гожі дні.
Вони стояли, як хлоп'ята
Смагляві, сонячні, — і він
Відчув: ударила гармата,
Як давніх років давній дзвін.
І все.
Бензину жовта маса
Диміла душно-гаряче.
І вибухли боєприпаси,
Осколком ранивши плече.
— Ти, Швачко, живий, а чи мертвий?
— Ванюшо!
— Ого, брат, як діло! На, пий чи кури.
Із попелу, вибухів, димної суші,
Де полум'я било в розтерзані душі,
Виносили Швачку у смерті з нори.
Дали йому спирту глитнути, у вічі
Дивились з надією: — Ваню, це ми! —
Зітхнув і підвівся, поранений тричі.
— Вперед! — зашептав, і в збілілім обличчі,
В обривках шинелі, в заметах зими,
У спалених щоках, в зашерхлій долоні
Життя затепліло, як іскра.
— Я сам.
І справді, підвівся і в гони червоні
Пройшов кроків двадцять, пов'язка на скроні
Біліла. Вклонився важким небесам.
— Отут я і ляжу.
І впав, і руками,
Що пахли тавотом, засмаглі в диму,
Простягся на захід перед полками,
В залізнім потоці, як в отчім дому.
Ще полум'я тріскало та гуготіло,
Але, натикнувшись на Шваччине тіло,
Не брало його, язиками летіло
Назад, на вітри, до світанкових зір.
Фугаски свистіли і рвались, осколки
Не брали грудей його, куля чужа
Не брала грудей його, мчали двоколки,
І танки пройшли під багряні подолки
Пожарів і туч, де ясніла межа.
А Швачка лежав біля того потока
Малий і притихлий, — хоч скрегіт і гук
Усе віддалявся, зникаючи з ока,
Земля українська, пекуча й широка,
Ото й починалась з-під Шваччиних рук.
XVII
Встає на силу наша сила:
На меч — мечем, на грудь — грудьми.
Стоїть в степу Савур-могила,
А біля неї танки й ми.
Хатина біла коло яру,
Є стіл і лава, хазяї
Не знаєм де; підкинем жару,
Пожитки витягнем свої,
Поп'єм чайку.
В таку годину,
Де відпочить припало нам,
Боєць пригадує єдину
Кохану, матір, чи родину,
Чи друга, брата, десь отам.
З цієї хати лине думка,
Про зустріч вигадка проста.
А найщасливішпй з підсумка
Виймає давнього листа.
У ніч оцю така ж нагода
Припала друзям, знавши їх, —
Боєць хозроти чи хозвзвода
Читав цидулку від своїх.
І нам почувся сміх дитяти,
Снігів зав'южена політь,
І в кожушку, в хустині мати
Десь за вікном оцим стоїть.
У хатній мирній, теплій тиші
Всім снилась дальня подорож.
— А нам не пишуть наші, Гришо. —
Марко зітхнув.
— Да, нам...
— Ну, що ж...
Та як писать, куди і звідки?
З якого місця і числа?
Як до зеленої Лебідки
Метіль дороги занесла.
Не так метіль, як та пороша,
Не так пороша, як біда.
І друге літо листоноша
У тихий двір не загляда.
І не виходить батько з хати.
Яких почуєш звісток-див?
Листи синовні без доплати
Він, може б, кров'ю доплатив.
А їх, бач, не видно, немає, не чути,
І що з Катериною? Як там вона?
— Як ось поживем, то побачим, а нуте
На карту поглянемо, що ж, брат, — війна!
І Гриша з планшетки розгладжує карту,
Помічену вправо, і вліво, й навкіс,
Де стрілки червоні, як люди на варту,
Спішать звідусіль, через гори і ліс.
І в димці пунктирів окреслено-сизій,
У замкнутих колах, у секторах площ,
Боролись і дихали сотні дивізій,
В броні, у металі, під хугу та дощ.
— Еге, тут і карти, поглянь, — не стачає,
Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас,
Валуйки і Білгород бій зустрічає,
Прорив на Барвінкове і на Донбас,
Тут праве крило завернуло на Злочів,
На Лопань Козачу, Опішню й Сулу.
— Дивися, щоб зайвого не напророчив!
Радіє Марко. Скатертину малу
Новенької карти (з минулого року,
Коли відступали, забулась вона)
Тепер положили на столику збоку,
Розгладили ніжно хрустку і широку:
— Не рвися ж, нова!
— Не нова.
— Так одна!
І з карти тієї, як перша за свідка,
Від мук, від повішених, що там було, —
З дніпровської кручі дивилась Лебідка —
Маркове і Гришине рідне село.
— Ось клени, Марку!
— Ось дорога до ставу.
— А це до артілі. А це, ну, а це?
І він пригадав: та не юнь і не славу,
І навіть не бій, де взяли переправу,
А інше, в сльозах чорнобриве лице.
Коли вона радилась, як виряджала,
І слово в устах, щоб не плакать, здержала;
— Гаразд, я не буду.
А рушив водій, —
Ще бігла слідом у пилюці рудій,
Тримаючи вузлика...
Батько чи вдома?
Веселий, нехитрий, робучий, як віл.
— Ти звідки це взявсь? — пожартує сірома, —
Та ще і в погонах? — і чарку на стіл.
Дрібничку од німця заховану вміло:
Шмат сала, зчерствілу хлібину внесе.
— За наше добро то і випити діло.
— На щастя!
— На щастя!
І вип'ють усе.
Вбіжать дітлахи, завітає сусідка,
Заглянуть діди погуторити з ним.
А може, й не так воно?
З карти Лебідка
Повіяла згаром і вітром сухим,
Дитячим плачем, гіркотою розлуки,
Усім тим, що серця бійця не мине,
І наче жива, підіймаючи руки,
Сини мої, каже, врятуйте мене!
XVIII
В селі фашистам не жилося,
Не спалось тихо, не пилось.
В полях несіяних колосся
Остюччям сірим підвелось.
В Лебідці темно в кожній хаті,
Діди мовчали, як німі,
Дівчата вбрання небагаті
Не одягали в тій зимі.
Вітрами віяло зі сходу,
Залізним клекотом здаля.
Хто брав з Дніпра світанком воду,
Той чув: тріщить, гуде земля,
Як в горобину ніч. За три дні
Знялись фашисти-німчаї,
Зібрали добра не свої
Та й рушили. І тихі злидні
" Поплентались за ними з хат,
З воріт, не з кам'яних палат.
Микита Дудар біля хати
Корову порав, ту, що сам
В артілі викохав з теляти,
З телички, з горем пополам.
Було носив гаряче пійло,
Стелив солому в тепле стійло,
Назвав Красулею її,
Славетну в нашому краї.
Він приховав її в коморі,
Коли прийшли чужі й суворі
Фашисти-німці іздалека.
Сьогодні ж пішки і навскач,
Не взявши хлiба, яйка, млека,
Біжать кудись ти бач, ти бач...
Вони зайшли до нього в двір,
Що не солдат, то лютий звір.
— Давай корову
— Що? Корову?
Беріг, кормив, голодний сам.
— Це не моя, пани. — І знову
Годує тихо: —я не дам.
— Давай корову.
— Що ви, круки?
— Поживи треба? Став до них.
Бліді роти. Помадні руки
На парабелумах німих.
-Лоби похмурі, задубілі,
Данина скровленим годам.
— Бери, дависьі
— Чия?
— 3 артілі.
А будь ви прокляті! Не дам!..
Вішали Дударя серед майдану,
Там, де гуляли собі дітлахи
В "бабки", у "ключика", де спозарану
Зорі цвіли, де вітри з-за лиману
Гривами крили широкі шляхи.
Староста зрізав березу у школі,
Віжки приніс, бо мотузки — ніде.
— Може, поглибте вкопати?
— Доволі.
— Стовп не розчахне, а він не впаде.
Вивели Дударя з школи, з підвалу,
Руки зв'язали, неначе він міг
Шкоду руками вчинити чималу,
Кинуть гранату чи вирвать поріг
З-під коменданта. Білобородий,
В шапці старій, у рудім кожушку,
Ношенім здавна у дні непогоди,
Став він на стежку свою заважку.
Вітер висвистував над головою
В гіллях дубів, на велику біду.
Сивою лапою сніговою
Вечір ступав по м'якому сліду.
— От і життя мого крайня година,
Знать би Маркові загибіль оцю. —
Серце пекло, і пекуча краплина
В грудях повзла, як сльоза по лицю.
— Що це я? Важко. Заплачу ще, годі.
Люди подумають всяке... —
Й тоді,
Саме тоді хтось заплакав в народі,
Жінка чи хлопчик. Два німці в незгоді
Шарпали віжки, самі вже бліді.
Щось із петлею не ладилось. Люди
Тихо шептались в дитячім плачі.
— От я і вмру, без докору й огуди,
Так, як, не спавши, рішив уночі.
Скоро Марко завітає додому,
Хтось оповість, як я ждав недарма,
Хліб помолотять, звезуть, а потому
Син пригадає, що батька нема.
Хлопчик отой, що так ревно ридає,
Виросте, буде, гляди, голова!
Десь і колись у сім'ї пригадає,
Як мені звисла рука нежива.
Стовбур березовий, зрубаний люто,
Свіже пагіння погонить у вись.
Дню мій посивілий, щастя забуте,
Встань, оживи, розцвітися колись! —
Легко зітхнув, подивився вільніше.
Староста віжки вчепив рем'яні.
Дудар сказав:
— Коли вішать, то вішай,
Що ж ти все крутишся? Тоже мені! —
Староста крикнув:
— Не терпиться, може?
Іч, затремтів, не поможе, мовчи.
Дудар сказав:
— Хто боїться, небоже?
Що ти кричиш? На фашиста кричи.
Хтось засміявся, а німці — дивитись.
Так його вішали, чорні вони.
Шапку зняли, не дали поклонитись
Людям у ноги на три сторони.
Брязнули сухо чужі автомати.
Вже як ступив на високий поріг,
Крикнув на люди:
— Нехай живе мати
Наша!..— і слів доказати не зміг.
Може він думав про людську руїну,
Може про матір із дітьми? Не вім.
Може хотів вшанувать Україну
Здушеним, теплим диханням своїм.
Часто любив говорити із нею,
З тою Вітчизною в ночі грізні.
Так він між небом повис і землею,
Взутий, без шапки, в снігу, в сивизні.
Вітер гойдав його дужо і сміло,
Ніччю й світанками без перемін.
Місяць чіпався за голову білу,
А люди падали до колін.
XIX
Не спиться старості з півночі.
Гуде хурделиця в дворі,
І ясени-поводарі
Шумлять, до бурі неохочі.
— Податки? Сплатимо податки,
Щоб Гітлер жер до призволя.
Не обдеруть же все до латки,
Наділ дадуть, своя земля,
Це не артільне-божевільне,
Чи то пак, чортове, — своє...
В ворота хтось з дороги б'є,
У двір, під вікна йде повільно.
— Хазяїн дома?
— Хто там?
— Можна?
З дороги збились, відчиняй,
Нам пана-старосту. —
Обложна
Снігами, хвищею тривожна,
Вітри зметнувши в небокрай,
Гуляє ніч.
— Ви звідки? Хто ви?
— Ми криворівенські.
— Чого ж?
— Записку дайте хоч в півслові,
З дороги збились в бездорож,
Поночувать би.
— Йдіть у хату,
Нечиста носить вас, хоч вий.
Ввійшли: в кожусі, бородатий,
Другий в кереї, — молодий.
Хазяйка спить, в м'яку перину
Пірнувши, килим, стіл, хатину
Приїжджі бачать; все чуже.
Годинник цокає годину,
Затишно, тихо, байдуже.
На стінці фото: йдуть колоною
Мадьяри й німці в два сліда,
А рамку з квіткою червоною
Сам фюрер Гітлер посіда.
А де ж, секретарю сільради,
Твоя клятьба і жар промов,
Що ти, опечений немов,
Кричав: життя віддам заради...
Кого? Пригадуєш, — що кров
Свою проллєш, що серце виймеш,
Що хоч безкрилий — крила здіймеш.
Здійняв.