І воїн він, яких світ ще не знав, і державця яких імперія досьогодні не мала. Не подивували й тоді, як той воїн і державця укоротив віку спершу Амаптію, котрий міг не змиритися й торувати путь до імператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на ті часи привідці палатійських легіонів Віталіану, ініціаторові фінансових реформ і вельми впливовій за Анастасія особі в імперії — префекту Преторія Морину. Важливо, що їх, сенаторів, обійшов караючий меч і що досягнуто найголовнішого — немає Амантія. Були, щоправда, іншим спантеличені: новий імператор, виявляється, не просто собі мало обізнаний з грамотою, він неспроможний навіть поставити підпис під едиктами, що їх готують інші!
Спершу ширили очі, потискували плечима, далі почали дозволяти собі шептатися: як бути? Менші йшли до старших, старші — ще до старших, а ті, не відаючи, що можна вдіяти, робили кам'яними лиця і тим казали: ви про со не відаєте, вам те наснилось.
Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить і щомиті погрожує карою меч. Хай не серед вищих і найвищих, все ж знайшовся в сенаті такий, що прибіг одного досвітку й вигукнув, подібно Архімеду:
— Еврика! Я знайшов!
— Що саме? — пеповпо поглянули на нього.
— Виготуймо для імператора платівку з чотирьох літер: legi ("я прочитав") — і того буде доста. Вона засвідчуватиме підданим і всьому світові його грамотність та компетентність в ділах імперії, іїу, а поставити таку платівку не важко.
Потіха — велика спокуса, а бажання бачити себе мудрішим самого імператора тилі паче. Тож і змагання сенату з імператором-смердом що далі, то помітніше входило в силу, і хто відає, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бік дядечка Юстина і не нашептала йому: сенатори підсовують тобі посміховиська замість едиктів, а ти розкинь мімками і підсунь сенаторам щось таке, від чого у них не лише у лосі закрутило б. І дядечко послухався тих нашіптувань. Перше, що вчинив, став бувати — і доволі часто _ на циркових виставах, збирати в себе і щедро винагороджувати поетів, які подобалися публіці і яким найзавзятіпте аплодувала публіка. Не відаючи доти, що таке наука і культура, імператор став неабияк дбати про їхній розквіт в імперії, заклав і воздвиг за своєї пам'яті більше, ніж будьхто, наукових і культурних закладів, церков, яко щирий християнин заходився переслідувати єресь та єретиків і тим примусив служителів церкви, ба навіть циркові партії поставити рогом очі й сказати прилюдно: "О-о!", а вся інша просвіщепна братія — і найперше поети та актори, не забарилися підхопити те "о-о" й возвеличити імператора Юстина в очах непросвіщенних яко мудрого серед мудрих і просвіщепного серед просвіщенних.
Ніхто не смів уже підсовувати імператорові лживі письмена замість едиктів. Супротивно тому, засвідчували щирість, присягалися в вірності, хоча позаочі й уповали па час. Юстин, гадали собі, похилий віком, до того ж не має спадкоємців. Відійде — і вдіють своє: надінуть імператорський вінець особі імператорської крові.
Та й тут помилилися: дядечо Юстин справді виявився мудрішим за наймудріших. Тоді ще, як сів на троні, послав до Верхньої Македонії гінців з повелінням: хай хтось із небожів кидає гирлигу, з якою ходить за вівцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небіж прибув, сказав йому: "Я старий уже для того, щоб сідати за лаву і оволодівати науками, тим паче у вищій школі — університеті — сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень і вночі сиди над книгами — мудростями віків. А осягнеш їх більш-менш, прийдеш і станеш поруч зі мною, допомагатимеш мені править імперією і сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителів і тих, з ким навчатимешся, іменем моїм, натомість постарайся осягнути розумом більше, ніж будь-хто, і стати під кінець навчання вище, ніж усі".
Він, Юстиніан, теж був не з якогось іншого тіста, таки з дядечкового, тож пе забарився утямити, куди хилить імператор, надто коли він покликав його і ще кількох таких, як він, до Августіопа і повелів бути його довіреними в Августіоні. Може, котрийсь із сенаторів і втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пізно. Імператор Юстин відчув на той час, що дні його лічені, й усиновив обізнаного з науками як і з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнім едиктом,-— тпм, иа якому стояло по звичне для ВСІА "Я нричігіаи", сіинли набагато значиміше: "Я передав владу над вами і всією імперією своєму небожу Юстиніану Першому".
Хай та воля імператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собі волосся, збагнувши, що сталося в імперії і в чиї руки потрапила імперія, — дарма. Таким було веління долі, так мало вже й бути: віднині на імператорському троні сидітимуть пе спадкоємці Зенона і його вдови Аріадни, ба навіть не родаки Анастасія, сяде рід Юстинів з далекої Македонії і сяде надовго. Бо хто насмілиться чинити всупереч заповіту, коли той Юстинів наступник мав уже своїх прихильників і в сенаті, і серед гвардійців?
Юстиніан спиняється перед глибоко посадженим у стіні, вікном імператорського палацу і довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор і десь далі. Он скільки літ минуло відтоді, як наділи на нього імператорський вінець і посадили на місце покійного дядечка. Жарти хіба — понад тридцятьі За цей час померли не лише ті, хто рвав на собі волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвіт з іллірійців зу— 'я мів напустити туману і лишити всіх у дурнях, померли; навіть ті, хто пам'ятав, з якого роду-племені імператор Юстиніан, як став він повелителем найбільшої на всю ойкумену імперії. То давно, в перші літа його присутності на троні, кричали на іподромі: "Було б ліпше, коли б не народжувався твій вітець Саватій! Він не породив би вбивцю! " Тепер немає кому кричати. Та й не посміють. Он який слід лишив по собі в імперії, а відтак і в пам'яті людській. "Який? — вигулькує котрийсь із тих, що дозволяли собі ширити на іподромі роти й кидати в його бік обурливі фрази. — Той, що кривавив землю на численних бородищах в північній Африці, Італії, в багатолітній різанині з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотні і сотні тисяч, чи той, що укоротив віку тим же тисячам, а то й мільйонам громадян імперії, не кажучи вже про рабів, через нечувані до тебе побори, пайвигадливіші податі?"
"Не тільки, — Юстипіан обертається в тоіі бік, звідки, смикнули його за руку, і приймає позу легіонера, що налаштувався до бою. — Ви, либонь, ото тільки й знаєте, що нагадувати про податі та боролища. Так, обкладав вас, і па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатій, славній на весь світ імперії і lie . лити крові, не терпітії від податей? Ба пі, не було так до мене, не буде й по мені. Чули, не буде!"
Чому сказав так, сам не відав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податі і по за'прол ігі у па биролшцах крив пам'ятатиме імцерін. Були ж Go не тільки податі, були й творення самої імщ-рії, Дядечко Юстин лиш загравав із поетами та акторами, він же, Юстиніан, в ім'я розвитку самої поезії, як і науки, не тільки оточив себе сонмом блискучих поетів і вчених мужів, наступив на горло власних переконань і поступився перед ними своїми переконаннями. Усіх переслідував і жорстоко карав за відступ від християнської ідеології, а на відступи поетів і вчених закривав очі і дозволяв користуватися мовою еллінів-язичників, якою нікому не дозволялось користуватися. Хіба того не пам'ятали колись і не пам'ятають нині хоча б і Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, поети-епіграмісти Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський, Македоній, брати Схоластики?
Вищі школи — університети були й до нього, те всяк знає. Та хто посприяв так розвитку науки в університетах і не тільки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрійському, Афінському, Едеському, в школі риторів і софістів у Газі, в медичному училищі в Нісібісі? Саме при ньому, Юстиніанові, забурлило там життя, стали можливими дискусії між вченими-філософами і вченимибогословами, між блюстителями права і законодавцями, істориками і географами. Де є такі бібліотеки, як у Константинополі, Александрії, Бейруті, чи в багатьох країнах Християнського світу з'явилися такі, знані серед вчених і невчених, просто просвіщенних мужів праці, як "Християнська топографія" Косьми Індикоплова, трактати його опонента, александріііського філософа Філопона, науково аргументовані рекомендації медикам лічця з Еміди Аеція? А чиїми зусиллями створено зведення законів Візантійської імперії? А так, чиїми?
Багато чого можуть пригадати згодом імператорові Юстиніану: і те, що зібраний на іподромі повсталий охлос плавав у власній крові й просив пощади, а він не дозволив залишити живим бодай когось із тридцятії п'яти тисяч, і що лив ромейську кров на численних бородищах поза Візантією, та нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законів його епохи іменується Кодекс Юстиніана. Не професорів права Феофіла, Дорофея, Стефана, Фалалея, які немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи Дігести, а таки Юстиніана. Бо той виняткової ваги і значимості пам'ятник юридичної мислі створений таки при ньому і дякуючи йому.
Податі, пролита на боролищах кров... А ви ж як думали? Обводи Візантійської імперії он які, їх до сього часу ііе спромоглися облічити. Хто дбатиме про них, крім імператора, і хто зупинить варварів, що варяться та й заряться на багатства імперії? Ви? Ба ні, імператор. Тож і дайте імператорові, щоб мав ким заступити варварам путь у землі імперії, щоб мав за що звести фортеці, через які пе могли б пройти ті ж варвари, щоб дбав про спасіння душ ваших зрештою.
Скажете, не дбав про все те? А чиїми клопотами і солідами відновлено сотні старих, збудовано нові фортеці на обводах, споруджено городи, церкви та монастирі по всій імперії і серед них окрасу православ'я — храм святої Софії в Константинополі? Чи хтось колись спромігся звести таке диво, чи доклав стільки зусиль, аби процвітало християнство, аби церква і імперія стали єдиним цілим? Усе то мої турботи і моя гордість. Чули, моя і нічия інша! Скільки стоятиме храм святої Софії, як і споруджений для гнаних і голодних дім Сампсона, стільки й пам'ятатимуть Юстиніана.