Тореадори з Васюківки

Нестайко Всеволод

Сторінка 7 з 84

Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню. Під час війни був він тут у партизанів провідником — "головним лоцманом", як його тоді називали І всі мисливці знали: як поїдеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.

Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (він говорив про неї, як про живу істоту, з ніжністю і сумом). А коли "мазав" — кидав на землю свою теперішню "тулку" і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:

— Клята лушня! Хіба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!

Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати по неї варто було.

— Ну, а що ж тоді значить отой "вермахт", "подаруночок від німців"? — сказав я. — І оті "двадцять залізних" і все інше?

До звичайної, хай навіть стендової рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не тулилися.

— Ні, вони не по рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що він повну ціну заплатить тому, хто витягне, аби тільки витягли. Так чого ж ховаться...

Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" він з своєї нової "тулки").

Варіант з рушницею одпадав.

Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дригнувши над водою ногами в ластах. І майже одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:

— А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квиті Нащо воно мені треба!

— Ну, ша ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.

— Це маска чортова мене підводить, — Бурмило рвонув з лиця маску — Я думаю, що я, як у протигазі, і починаю дихать, а воно — вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрів нема.

— Значить, треба підстрахувать. Підстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вірьовку, я кінець у руці триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — і витягну. Але то вже іншим разом. На сьогодні досить, — Книш глянув на годинник. — А то я на аеродром запізнюсь. Я ж тобі казав — спецзавдання.

Ми перезирнулися.

"Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа — ми повинні знати, що то за спецзавдання на аеродромі.

— Гайда! — шепоче Ява і хапається за весло. Я теж.

Ніколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було раніше за Книша дістатися берега

РОЗДІЛ V

Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович

І от ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір'я, де стоїть грузовик Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов грузовика. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір'ям. Назустріч нам білозубе усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.

— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?

— Та ні, просто так... гуляємо... — байдужісінько чвиркнув крізь зуби Ява.

— Ну глядіть, як півкомбайна мені пропаде, ноги поодкручую, — сміється Гриць і заходить у відчинені двері майстерні.

Ми озираємося. Здається, ніхто не дивиться.

— На абордаж! — командує Ява.

Раз-раз-раз! Геп! Він уже в кузові. Тепер я.

Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..

А хай ти сказишся! Зачепився. І —як штани на паркані, на два боки звісився. Ні туди ні сюди.

Ява хапає мене за комір — сіп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанів трикутником на стегні одвалився, тіло моє грішне небесам виставив. Ой, буде мені од матері! Що ж, доведеться терпіть: за шпигунами ганяти — не в карти грати.

Тільки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкірки, як цуценят, то такийі Скільки не проси: "Дядьку, покатайте", — ніколи не візьме. І сховатися, прикритися нічим — порожній-порожнісінький кузов.

Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.

Повезло! Не зазирнув. І знову підкидає нас на вибоях — добре, що хоч стільців нема над головою. Нічого, видержимо — до аеродрому кілометрів з десять, не більше.

Ми лише по кілька синців та по дві-три гулі понабивали, як уже й приїхали.

Коли машина стала і Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько і повільно-повільно вистромили з-над бортів голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо тріпочеться надутий вітром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кілька літаків сільгоспавіації. З грузовика стрічковим транспортером навантажують в один з літаків мінеральні добрива.

Книш підійшов до льотчиків, що курять біля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потім, приклавши руку до очей, — в небо. І, наче тільки й чекав нашого приїзду, з'являється в небі літак. Уже чути гуркіт мотора.

— Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.

І ось уже, підстрибуючи, іде літак, що сів на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.

Книш одразу побіг до літака.

Спустивши на землю металеву драбинку, з літака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшеві, щось каже (нам не чуть) і показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в ній вибухівка.

— Що це? Що він передав? — стурбовано питаю я.

— Щось підозріле, — каже Ява, — Може... Може, атомна бомба... з Америки...

— Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.

— Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах... спеціально для шпигунів.

Книш обережно влазить у кабіну, заводить мотор, і ми їдемо Ні мабуть, "їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камінчик. Тільки один раз у житті я бачив, що цей грузовик так їхав. Тоді він був покритий червоною китайкою і на ньому стояла... труна. Це — як усім селом ховали героя громадянської війни діда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справді вибухне? І поховать нічого буде — бо від нас навіть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж...

— Яво, — шепочу я, — а давай з-зліземо...

— Чого? — питає він, але по очах бачу, що він не проти того, щоб злізти.

— Як так їхать, то лучче йти! На такій швидкості він од нас все одно не втече. Та й ноги розім'яти хочеться.

Ми перелазимо через задній борт і стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.

Ява враз присідає і валиться на бік. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу і кривиться:

— Ч-чорт... підвернув...

Але по очах я бачу, що він бреше, нічого він не підвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже від'їхала метрів на сто. Тепер можна за нею. В разі чого, хоч у рівчак попадаємо — все-таки захист...

— Іти можеш? — для годиться питаю я.

— Спробую, — ховає очі Ява.

Якийсь час він кульгає, та потім забуває і перестає кульгати.

Ми йдемо за машиною. Нам навіть не треба поспішати — так повільно вона сунеться.

Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється біля гостроверхого будиночка під черепицею.

Ми схвильовано перезираємося.

О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.

Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хіба?!

О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мій тато, на мільйон трапляється один, та й то не на кожний мільйон.

Він — наш сільський бібліотекар. Офіційно. А неофіційно — винахідник. І не просто винахідник. А, як сказав Явин дід Варава, "універсальний винахідник-ізобретатель". Я не знаю, чого він не вміє або не може. Він і механік, і електрик, і по різних там радіоштуках (що ото на транзисторах, напівпровідниках), і селекціонер (нові небачені сорти городини, фруктів тощо), і по гідросистемах — просто не злічити...

Чого тільки він не повинаходив! І паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (із звичайнісінького примуса та старої виварки); і пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — і лізь собі на найвищу грушу); і гідро-газову поливальницю на три атмосфери (вода під тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрів...

Баштанник дід Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублів сто на запчастини, він би сам збудував яку-небудь міжпланетну станцію"...

Та що там казать. Ви тільки зайдіть до нього!

Одчиняєш хвіртку — і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!"

Ідеш від хвіртки по біленькій, посиланій річковим піском доріжці. Праворуч — дивігься! — кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то — огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви, однією морквиною бегемота вбить можна!

Ліворуч — колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий колодязь найдете?

Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я говорив, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.

Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого.

Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі юлубі-голубі, аж сині.

Він не з наших країв, прихідько, десь з-під Тамбова. "Руський человек", як каже дід Салимон..Років п'ятдесят тому у громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.

Був він добряга, якого світ не бачив.

Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бібліотечну книгу.

— Ех — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію'

Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по "западному полушарію".

Дітей він любив страшенно.

1 2 3 4 5 6 7