Наші геологорозвідувальні партії виявили нові родовища золота й уранової руди.— Пан Джон показав на карті окреслений червоним олівцем район, де розташовані стійбища австралійських аборигенів.
Хтось з гостей зауважив:
— Тут здавна живуть туземці. Пан Джон посміхнувся.
— Ви, може, хочете сказати: "Жили туземці?" Але тепер не житимуть. Для аборигенів є великі простори на північний захід.
— Пане Джон, я в цій країні не перший рік і знаю: туземці зараз так просто не підуть з рідних місць... у мертві пустелі.
— Чому ви вжили слово "зараз"?
— Тому, пане Джон, що в світі відбулося багато подій після війни.
— Що ви маєте на увазі?
— Існування могутнього Радянського Союзу, існування соціалістичних країн.
— Ви гадаєте, що вони будуть втручатися в наші внутрішні справи?
— Вони можуть виступити на захист аборигенів, як це свого часу вже робили радянські делегати на Генеральній Асамблеї ООН. А потім, пане Джон, хотів би я вам нагадати... Пам'ятаєте відповідь вожака Томарі, коли ми гостювали в них? Аборигени будуть захищатися. Проллється кров...
— Вам шкода темношкірих? їх треба не тільки вигнати звідси,— їх слід винищувати... Так, так, винищувати, як диких собак динго.
Несподівано в розчинених дверях з'явився старий Квальба. Руки в нього помітно тремтіли від хвилювання, очі сльозились.
— Пане Джон! Я вірно служив вам багато літ. Я все чув... Я прошу... не виганяти аборигенів з їхніх стійбищ...
— Як ти посмів сюди ввійти? Хіба я тебе викликав? Слуга мовчки показав на розчинене вікно.
Пан Джон підійшов, глянув на гору. Туди ж глянули всі гості.
— Не розумію, що за дим?
— Вісник подає знак.
— Який вісник? Звідки? Що йому потрібно?
— Не знаю.
Пан Джон обвів очима присутніх і сказав:
— Запрошуй. Це навіть цікаво. Та й ми трохи перепочинемо.
Разом з гостями пан Джон вийшов на веранду, де вже був заздалегідь накритий стіл з холодними закусками й питвом.
Незабаром, супроводжуваний Квальбою, на територію вілли зайшов вісник Хоне.
Пан Джон пізнав його відразу.
Пригадалося свято, і ревнивий погляд юнацьких очей, і образа, і гнів, коли Макаро, тільки пригубивши з бокала шампанського, поставила його потім на тапу.
Ось він, той абориген, підходить зараз до веранди в своєму трохи дивному вбранні посланця, вклоняється, вітаючись з господарем та гостями, потім підводить голову, сміливо дивиться в обличчя пану Джону.
— Наш вожак Томарі просив переказати вам, пане Джон, що ми не хочемо війни. Не хочемо, щоб у битві пролилася наша кров і кров білих солдатів. Ми просимо вас, пане Джон, відпустити Макаро додому, не заподіявши їй ніякого зла.
Пан Джон, презирливо оглядаючи вісника, запитав:
— Оце і все?
— Ми вимагаємо...
— Що? — аж скипів одразу господар.— Ви... смієте вимагати? Як вам це подобається, містери? Вимагати... Від мене?..
— Ми вимагаємо,— повторив Хоне, і голос його зазвучав твердіше. Очі аборигена зустрілися з очима господаря, як тоді, на святі... Тільки зараз в цьому погляді світилася непорушна воля, впертість і глибоко прихована лють.— Ми вимагаємо негайного звільнення Макаро! Якщо ж ви не погодитесь на нашу вимогу...
— То що буде? Що? — закричав пан, уже не володіючи собою.
— Ми запросимо до своїх лав багатьох воїнів-абориге-нів і підемо на вас війною.
— Все? — і ліва щока в пана Джона нервово пересмикнулася.
— Все!
Господар оглянув принишклих гостей, які з цікавістю ждали, чим закінчиться цей несподіваний двобій білого боса з темношкірим аборигеном.
— Що ж,— сказав нарешті пан Джон.— Треба порадитись. Зажди моєї відповіді в саду.
Хоне пішов до східців веранди, але його несподівано зупинив хазяїн вілли.
— "Або"! — звернувся він до нього навмисне образливою кличкою.— Скажи, "або", скільки тобі років?
Кров ударила в обличчя Хоне від того принизливого ймення, але вісник умів володіти собою, тому спокійно відповів :
— Скоро буде двадцять, пане Джон.— І пішов далі. Пан Джон, проводжаючи його поглядом, з люттю вимовив :
— Не буде! — і очі його засвітилися холодним вовчим блиском.— Не буде!.. Прошу, містери, пробачити мені. Я мушу відлучитись.— І він залишив гостей. А коли незабаром повернувся сюди, його появу зустрів настороженим поглядом Квальба. В очах слуги світилося тривожне занепокоєння, навіть страшна здогадка.
— Пане Джон, отямтеся!.. Пане Джон...
В цю мить у саду з густих кущів бузку пролунав постріл.
Хоне встиг обернутись. Щось хотів було сказати, але підвів тільки руку з списом і впав замертво там, де настигла його куля.
На принишклій веранді всі почули, як слуга Квальба відчайдушно сказав:
— Бути війні!..
*
Флотилія з човнів уже була напоготові. Сюди, на морський берег, де нещодавно відбувалося мирне свято, сходилися зараз озброєні воїни не тільки з ближніх, але й з дальніх стійбищ. І хоч не горіли багаття і не світив місяць, зате іскрилися міріади зірок, і в їхньому тьмяному світлі було добре видно матерів, дружин, сестер, що прийшли сюди вночі проводжати своїх захисників і оборонців.
Стояли мовчки, хоч не в однієї з них були сумом і тривогою завіяні очі, і щеміло серце від страху й болю, але вони кріпились, не виявляли того болю ні в криках, ні в риданнях, бо знали, куди й для чого вирушають воїни цієї ночі.
Хто знає, скільки їх повернеться назад... Вже на своє місце став керманич Томарі, вожак цього походу.
— Віддай кінці! — почулася його команда, і в ту ж хвилину хтось із жінок, не стримавшись, заридав, але те ридання швидко урвалося.
Берег поволі віддалявся і незабаром зник з очей разом з людьми. Заступила його собою густа, непроглядна мла...
Згодом на обрії з'явились електричні вогні причалів і самого міста, що розташувалося глибинніше в долині й на гірських схилах.
Вожак Томарі змінив курс, і човнярська флотилія пришвартувалася осторонь причалів у невеличкій кораловій бухті, навколо якої зводились гори, вкриті тропічним лісом.
Вожак Томарі і старший його син Таматеа добре знали місцевість і відому їм стежку, що нею можна було підійти до розкішної вілли пана Джона.
Воїни, швидко замаскувавшись гіллям і травою, рушили слідом за Томарі й незабаром зупинились біля потрібної їм садиби.
Будинок був темним, тільки вгорі, на мансарді світилося віконце, завішане фіранкою. Може, в тій кімнатці томиться, не знаючи ні сну, ні спокою, Макаро і, сподіваючись на звільнення, не гасить світла до пізньої ночі?..
Гострі очі Томарі помітили озброєного вартового. Він вийшов з глибини саду на доріжку, ту саму, де колись смертельна куля настигла вісника Хоне.
Вартовий чомусь зупинився, оглянув загорожу, постояв з хвилину і знову потім, не поспішаючи, рушив далі до* зачинених на міцні засуви воріт.
Воїни стежили за кожним його кроком.
Вартовий сів на лаві, зняв з плеча автомат, поклав поруч, а сам, діставши з кишені сигарету, припалив її від запальнички.
Почувалося, що куривом він намагався розвіяти сон, який владно його долав. Нарешті кинув недопалок, згасив; жарини черевиком, оглянув ще раз загорожу і, не виявивши нічого підозрілого, схилився на спинку лави.
Таматеа прошепотів:
— Батьку, я йду!..
Обережний, в'юнкий, він ненадовго зупинився біля кущів персидського бузку, що густим гіллям звисли над парканом, проник на подвір'я панської вілли й нечутно поповз до воріт.
За ним стежили всі воїни. Досить необережного руху чи шарудіння — і вартовий зможе відкрити по ньому вогонь.
А хто знає, можливо, крім цього вартового, віллу тепер охороняють ще й інші найманці, тоді поляже тут не один аборигенський воїн, і невідомо, чи пощастить звільнити Макаро.
Схвильовано б'ються серця воїнів.
Вже недалеко ворота. Але хто це ще з'явився на подвір'ї вілли з тих самих бузкових кущів?
— Санто?! — прошепотів здивований батько, відразу пізнавши молодшого сина.— Я ж наказував йому лишитися вдома.
Ні крикнути, ні подати якийсь знак не можна, щоб зупинився, не смів повзти за братом, бо може і себе, і його занапастити. Холодним потом вкрилося батькове обличчя, і він уже ні на мить не зводив з Санто очей.
Хлопець просувався вперед не гірше від старшого брата. Ось він уже його наздоганяє. Ось вони повзуть далі разом... Підводяться на ноги... Ще мить — і Таматеа кидається на вартового, а Санто спритно хапає з лави автомат.
Скрикує переляканий вартовий, з жахом дивлячись на руку з гострим черепашачим ножем.
У цю мить Санто встиг крикнути:
— Не бий! Це Анджеліно! Братова рука так і застигла в повітрі... Трохи отямившись, Анджеліно сказав:
— Пан Джон забрав мене від отар, щоб я оберігав його віллу.
— Макаро... жива?
— На мансарді... ото, де світиться віконце... Але я вас застерігаю... В саду озброєні поліцаї. Вони сплять, але можуть прокинутись...
— Відмикай ворота!
Анджеліно відімкнув. Подвір'я заповнили аборигени. Таматеа стиха повідомив:
— У саду поліцаї. Треба без зайвого шуму їх оточити й роззброїти. Ясно? — А потім, звернувшись до Анджеліно, наказав: — Веди!
Анджеліно стояв блідий.
— Я прошу... без крові...
— Гаразд! — пообіцяв Томарі.— Ми нічого лихого їм не зробимо, якщо вони не відкриють по нас вогню.
На свіжому сіні спали охоронці. З усіх боків до них підкрадалися аборигени, все дужче стискаючи кільце облоги.
Чийсь необережний шелест у кущах розбудив одного з поліцаїв.
— Ти, Анджеліно? — спитав той, позіхаючи.
Та в цей час з усіх боків кинулись сюди аборигени. Поліцай встиг вистрілити, але в ту ж хвилину сильні руки вихопили в нього зброю, звалили, зв'язали...
Більше пострілів не було.
На верхній мансарді раптом погасло світло, а віконце розчинилося навстіж і вже не причинялось.
Макаро бачила, як з глибини саду до темної панської вілли бігли озброєні воїни, і серце її забилося радісно в передчутті жаданої волі, якій не складеш і ціни.
Макаро почула, як затупотіли по східцях прудкі ноженята й зупинилися на другому поверсі вже біля її дверей.
Це першими примчали сюди Кендзо і Альфіо. Вони били кулачками в замкнені двері й радісно кричали:
— Макаро! Чуєш, Макаро, вставай! Тебе прийшли визволяти... Вони вже тут, у будинку... їм відчинив двері Квальба... І твій батько прибув, і Таматеа, і Санто з ними. А в Санто є справжній автомат... Ти чуєш нас, Макаро?
— Чую... Чую, милі мої хлоп'ята... Хороші мої! — говорила Макаро, а голос у неї тремтів, і вона ледь стримувала ридання.
А через хвилину цокнув замок, і двері розчинилися навстіж.
— Ну ось і діждалася ти волі,— сказав співчутливо Квальба.— Виходь!
— Тату! Таточку!..— Макаро а плачем кинулась батькові на груди.— Ви знаєте...