Не мовчать флейти і труби. До Санто підбігає сестра, обіймає його, цілує, а всі присутні криками славлять юного переможця.
Потім діти й дорослі запускали зміїв, виготовлених з лика кори шовковистого дерева, надаючи їм пташиного вигляду. Для рівноваги, стійкості й ширяння в повітрі зміям причеплювали трав'яні хвости.
На сьогоднішньому святі своє завзяття демонстрували кращі борці і скороходи на ходулях. Тут показували своє вміння, спритність і силу майстри кулачного бою та майстри бумерангів.
Змагання проходили цікаво, викликаючи бурхливе захоплення глядачів. Та всі чекали з нетерпінням, коли почнеться найулюбленіше видовище — танок корроборі.
Сам Томарі нарешті подав музикантам знак.
На досить простору галявину вийшли хлопчики у трав'яних фартушках, розфарбовані смугами червоної охри. У кожного в руці був пучок листя.
Не встигли хлоп'ята розміститися рядочком, як біля них стало душ із двадцять жінок, тримаючи в руках таке саме листя.
Музика не припинялась. Тільки зараз до її нескладної мелодії впліталися ритмічні удари бумерангів, якими двоє найстаріших у стійбищі дідів викликали до танцю молодих аборигенів.
З довгими списами на простору галявину, нарешті, вийшли танцюристи.
Відразу заспівали підлітки. їхні голоси з'єдналися з жіночими голосами. Разом вони складали хвалу кенгуру і в такт пісні ритмічно били об землю листяними пучками, а десятки танцюристів, злагоджено роблячи випади то праворуч, то ліворуч, уявно полювали, і їхні списи в променях сонця спалахували грізними полисками.
Танцюристи то разом тупнуть ногою, і гуде, і дзвенить від того тупоту земля. То, підвівши десятки списів, здається, ціляться ними у непрошених гостей, викликаючи в них холод.
З полегшенням зітхнули пани, коли цей танок закінчився.
Навіть випили по чарці віскі, мовчки проводжаючи озброєних танцюристів. Музика не стихала.
На майданчик вийшли дівчата, одягнені в білі, мов сніг, спіднички з рослинного волокна.
Голова у кожної прикрашена вінком з живих квітів. А ще по одному вінку, ширшому й густішому, одягли вони через плече.
Дівчата стали двома рядами, привернувши до себе увагу всіх присутніх.
— Кого ждуть?
— Чому не починають танцю?
Нарешті в кінці довгого й широкого коридора з'явилася Макаро.
На ній була така ж біла спідничка, як і в інших танцівниць, а за пояс були заткнуті свіжі, пишні, яскраво-багряні квіти.
Макаро, привітно всміхнувшись, вклонилася гостям, і водночас сотні добрих усмішок відповіли на її привітання.
— Красуня! — милуючись нею, сказав пан Джон.— Коли б одягнути її в коштовне вбрання, вона могла б бути однією з зірок Америки.
— Містер Джон, певне, забув, що Макаро — неписьменна аборигенка...
— Дарма! — промовив сп'янілий багач, нікому не звіряючи своїх таємних думок, бажань і помислів.— Це, скажу я вам, райська пташина.— І він навіть прицмокнув губами, задоволений з такого порівняння.
Милуючись красою Макаро, пан Джон не знав і не помічав, як серед сотень аборигенських очей світилися ще одні очі такою ніжністю, теплом і любов'ю, що їх не можна зрівняти ні з чим. Не було для них у світі милішої людини від Макаро. Коли б йому сказали: "Хоне, для щастя твоєї милої віддай своє життя",— він, ніскільки не вагаючись, віддав би його одразу.
Мліє зараз його серце і окрилюється юнацька душа саме тому, що він бачить Макаро, що він може милуватись нею, дивитися в її очі, слухати рідний голос, думати про світлу, нічим не затьмарену любов, що розцвітає в його серці такою жаркою квіткою, як ота, найпишніша, що горить у неї на грудях.
Здається, його думки птахами линуть до неї, і вона всміхається зараз тільки йому одному.
— Люблю... Люблю тебе,— вимовляє стиха охмелілий, Хоне, ні на мить не зводячи з неї закоханих очей.
Макаро ще раз вклонилася гостям, потім, як батько, підвела руку, і в ту ж мить хлопчики й жінки, б'ючи листяними пучками, траву, заспівали ліричну пісню "Меле-олі-олі", яку тут же відразу підхопили музиканти.
Макаро прикладала праву руку до лоба, немов виглядала милого, а другою впиралася в бік, і те саме робили інші танцівниці — злагоджено, ритмічно й красиво.
Чи зводила вона потім руки догори, чи клала їх втомлено на груди — те саме відтворювали й подружки.
У пісні розповідалося про вірну любов, страждання і сум за милим, що поплив у море і невідомо, коли він повер-ться. Та ось з'являється на обрії знайомий парус. Повертається любий додому, і радісно звучить пісня, і радісним стає дівочий танок.
— Чудесно! Прекрасно! — вигукує пан Джон, аплодуючи танцівниці Макаро. Наче з тропічного лісу прилинула сюди, на свято, справді райська пташина — так миготять і сяють на дівчині прикраси та квіти. А очі в неї виблискують, мов зірки іскристі, а усмішка грає, наче сонце... То поведе Макаро лівою рукою, то поведе правою, або вдарить себе по стегнах, або пройде над краєм поляни, струнка, граційна й красива, викликаючи подив і захоплення глядачів.
Після танцю корроборі пан Джон запросив Макаро до себе, налив їй сам іскристого шампанського, але дівчина відмовилася пити, бо їй хотілося підійти до Хоне, побути разом з ним.
— Ні, ні, не відпущу! — наполягав пан Джон, і Макаро, щоб не образити гостя, довелося поступитись. Вона взяла бокал, трохи пригубила.
— Більше не можу, а то ще сп'янію,— і засміялась, блиснувши білими-білими зубами.
В цю хвилину пан Джон зустрівся з поглядом гострих, налитих ревнощами очей вісника Хоне. У тому погляді відчувалася бунтівлива сила неприязні й гніву. Хоч вісник Хоне цього разу ні слова не сказав панові Джону, але той запам'ятав юнака надовго.
Саме до Хоне підійшла Макаро, і пан Джон помітив, якою теплотою й ніжністю раптом засвітилися в хлопця очі.
"Він її любить... Це ясно,— вирішив безпомилково пан Джон.— А вона? Чи любить же вона його?"
Так і лишилось це питання нерозгаданим для пана. А вже нова група юнаків виходила на майданчик показувати гостям своє мистецтво.
У змаганнях, танцях і різних святкових іграх непомітно минав час. Господарі й гості пили хмільну каву, частували один одного сигарами "пітчері", що їх вони носили за вухом. Причому ці сигари не курили, а жували, і хмільна рослина затуманювала голову не одному аборигенові.
Пили добре й білі пани, а, сп'янівши, один з них сказав:
— Я пропоную, містери, трохи прогулятися на катері, але з умовою, щоб нас супроводжувала...— і всі вони, цокаючись бокалами, вигукнули:
— Макаро!
— Макаро! — підтримав цю пропозицію пан Джон, шукаючи очима красуню аборигенку.
її поблизу не було.
Пан Джон гукнув до себе Томарі й сказав йому про бажання білих гостей.
— Не знаю, чи погодиться дочка. Треба в неї самої спитати. Можу її гукнути,— і Томарі глянув на Санто.— Розшукай сестру.
Хлопчина помчав. Через кілька хвилин Макаро прибула сюди разом з Хоне.
— Ми хочемо в тебе запитати,— почав пан Джон, впиваючись в неї очима.— Ти, Макаро, ніколи не каталася на такому катері, як мій?
— Не доводилось,— щиро призналася дівчина.
— А хочеш покататися?
Макаро глянула на Хоне, потім на батька.
— Хочу, але... боюсь.
— Кого?
— Вас... білих панів.
Пан Джон і його друзі засміялися.
— Хіба твій брат Таматеа не знає, де я живу? Хіба не він приносив мені різних птахів, і я щедро йому за них платив? До речі,— згадав пан про сьогоднішню розмову з птахоловом.— Не хочу бути в боргу. Ось йому за птахів.— Діставши з бокової кишені тугий гаманець, вийняв з нього жмутик доларів і, не рахуючи їх, поклав у долоню Макаро.
— Це багато, пане Джон... Я знаю. Птахи коштують значно дешевше.
— Нічого, нічого — сказав пан Джон.— Хай твій брат Таматеа знає мою щедрість... А тебе, Макаро, я і ось вони,— повів рукою в бік панів,— запрошуємо на морську прогулянку.
— Якщо й мене візьмете,— озвався несподівано Санто,— тоді можна буде й прогулятися. Правда ж, Макаро?
— Не знаю, що робити...— завагалася дівчина.
— їдьмо, сестро, їдьмо! — умовляв її Санто, якому дуже кортіло поплавати на катері.— Адже ненадовго...
Щось хотів було їй сказати Хоне, але змовчав, бо Макаро вже погодилась.
— Хіба що ненадовго.
Через кілька хвилин вона з братом була вже на палубі катера. Щасливий Санто, прикрашений квітчастим вінком, що його він добув у змаганні, вітав помахом руки численних гостей, а гості в свою чергу відповідали такими ж щирими вітаннями, бажаючи доброї прогулянки.
І тільки Хоне стояв у натовпі аборигенів засмучений, як ніколи. Макаро хотілося заспокоїти його, щоб не журився й не сумував за нею, бо вона скоро повернеться назад.
Востаннє стрілася з ним очима, кинула йому червону квітку, але та квітка, не долетівши до берега, впала у воду.
Хоне дістав її, якось болісно всміхнувся, на прощання махнув рукою.
Завирувала під гвинтом вода, і катер рушив від берега, з кожною секундою набираючи все більшої швидкості. А коли берег уже був на такій відстані, що людські обличчя не можна було роздивитися, пан Джон звелів Анджеліно відкупорити пляшку шампанського, а сам, зухвало оглядаючи Макаро, сказав:
— Ну, райська пташино, хай твій милий жде тебе там,— ї він зневажливо махнув у напрямі берега рукою,— а ти мене тепер розважатимеш і танцями, й піснями.
— Що?! — В очах Макаро спалахнув страх і недовіра.— Ви жартуєте, пане Джон...
Та Макаро, глянувши в його холодні, оповиті п'яною каламуттю очі, зрозуміла, що її одурено.
— Повертайте... Повертайте катер назад, до берега! — закричала вона, але у відповідь почувся тільки сміх білих панів та п'яні теревені.
— Не смієте! Ви не смієте!..— закричав Санто, зрозумівши, в яке сильце вони потрапили з сестрою. Він кинувся до Макаро:
— Скажи їм, скажи... Ми більше не хочемо кататися... Ми хочемо додому... Там нас ждуть...
На них не зважали. Пан Джон нахабно обійняв Макаро, але вона з гидливістю скинула його руку з свого плеча.
— Ти ще не вмієш коритися білим панам? — спитав пан Джон, і в нього блиснули гнівом очі.— То я тебе навчу! — і він несподівано й боляче вдарив дівчину по щоці.
Макаро не встигла навіть отямитись, як на пана Джона молодим розлюченим барсом кинувся Санто.
— Ви... посміли... вдарити Макаро!.. Хлоп'ячі руки вп'ялися панові в горло...
Хто знає, чим би скінчилася ця нерівна битва, та дужчий за Санто пан Джон одірвав від своєї шиї цупкі руки, підняв хлопця в повітря й викинув за борт...
*
Вікна розчинені навстіж.
У просторому кабінеті пана Джона зібралися найвірні-|пі друзі для ділових розмов.
— Містери! — звернувся до них господар дому.— Інтереси монополій вимагають від нас більш рішучих дій.