Батьку, ти нам сказав, хто ми такі, якого роду-племені, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..
— А в тіло ми його ввіллємо зараз, — озвався знову пан Балабуха.
Піп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповідь. Струснув, мов лев, чуприною, підніс вагому чару й проголосив:
— Тарасе, будь здоровий.
— І вільний будь! — додав панок, який весь час крутився перед очима і лип до гостя, немов реп'ях.
— Спасибі. Будьмо!
Вже по якійсь там чарці панок-реп'ях, що пив і їв чи не найбільше, гукнув писклявим голосом:
— Тарасові, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далі в світі жити, куди іти!
Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блукає слідом, крутиться довкола нього.
— Слово моє просте... — підвівся. — Будьмо завжди людьми!.. І ви також, — додав тихіше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост.
— Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет і златоуст, а нам не хочеш мовити... Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носі!
— Тарасе, батьку, просимо!
— Ми так давно хотіли вас послухать!
— "Послання"!
— "Сон"! — гукнув Реп'ях. — Де про царя...
— Ну, добре, — спинив Тарас той гамір. — Я прочитаю, панове, "Сон"...
Реп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очі в нього зблискували.
Тарас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорі у Симиренка:
На панщині пшеницю жала...
Отець Юхим аж просльозився. Інші лише похнюпились, як дочитав. Один Реп'ях скривив тоненькі губи і підкусив словами із "Кобзаря":
— "Було колись — в Україні ревіли гармати..." Не ті тепер вам сняться сни!
Кров шугонула в голову, але Тарас зміг подолати волею бажання вилить чарку в єхидну пику. Може, йому цього і треба, щоб був скандал, щоб розійшлись по Києву брудні плітки про нього.
— Мо' б, ліпше ми щось заспівали? — мовив як тільки міг спокійніше.
— Божественну якусь, панове! — підтримав на свій манір мерзенний шпиг, гадаючи, що він, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнірствувати, як в Пекарях. Бридота!..
Поставив чарку й рвучко, рішуче встав.
— Тарасе, що з тобою? — гукнув Юхим.
— Спасибі. Мені пора...
— Куди ти?
— Я вже піду.
— Надворі ніч. Дощ та багно!
— З багна прийшли, в багно усі й повернемося. То все земля...
Протисся між стіною та спинами вже геть хмільної братії.
— Та що ж це, люди добрі! — ударився руками в боки піп. — Ти ж нам псуєш, Тарасе, усю обідню! Гарно так почали... Зостанься!
— Не можу. Вибач... — вислизнув з його ручищ.
— Гей, хто там є, замкніть ворота!
Хихочучи, Реп'ях побіг до брами, замкнув її, а ключ віддав господареві.
Тарас рвонувся з хати, як звір із пастки. Може, він не замкнув, а лиш удав, що замикає!..
Брама була міцна, паркан високий, щільний, замок важкий. Коли б ще грати...
— Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дім! Та вип'ємо, та поспіваємо!.. — молив Юхим, з якого хміль немов зняло рукою.
— Ні. Я піду, — похмуро сказав Тарас.
— У глупу, холодну ніч?!
— Йди відмикай ворота.
— А я ж збирався вранці з тобою вдвох навідатися у фотографію пана Гудовського й запечатлєть...
— Іван Гудовський? — радо спитав Тарас. — То це ж товариш по Академії! Ворота, отче, бо буду лізти через паркан!
Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкішну бороду й дістав ключа з-під ряси...
...Іван зрадів Тарасові, як батьку рідному. Обняв, притис. Але не дався поцілувать.
— Нездужаю... — сказав охриплим голосом і глянув так, мов завинив. — Той Петербург... з його вітрами, сирістю...
Тарас повів плечима, бо добре змерз. Всю ніч бродив по місту, жаліючи будити друга.
— Можна, я поживу у тебе днів два чи три?
— Будь ласка!
— Пошли когось до Ботвиновського, — отця Юхима, який живе біля Софії, — хай принесуть мої пожитки.
— Ти з ним знайомий?
— Лихо нас познайомило. Козак нівроку... Тільки довкола нього крутиться такий народ!..
— Компанія у них весела, — зітхнув Іван. — Всі мов бики, їдять і п'ють за десятьох, жирують. А тут!.. — махнув рукою, І раптом звів здивовано рідкі, пожухлі брови: — То ти уже на волі?! Давно?
— Та як тобі сказати... Два роки вже... А це за Кановом мене схопили знову і привезли сюди на слідство та розправу.
— За що?
— Комусь я очі муляю, комусь моя присутність тут не бажана.
— Діла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?
— Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якісь бумаги...
— Слухай, — ожив Іван. — Допоки ти у Києві, зроблю я з тебе фото! На добру пам'ять людям. Гаразд?
— Авжеж.
— Тоді скоріше снідати і-за роботу! Трудячись над фотокарточками в своїй тісній майстерні, де панувала темрява й ледь-ледь світив червоним малий ліхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит міста. Його салон фотопортрета, як величав він власне фотографічне діло, був зосереддям пліток, новин. Розказуючи щось про гімназію, сказав "Іван Максимович" і тим немовби вжалив примореного нічним блуканням друга.
— Який Іван Максимович?!
— Сошенко...
— Він у Києві?
— А ти не знав?
— Звичайно! — схопивсь Тарас, замало не перекинувши якісь ночовки з розчином. — Де він живе?
— В будинку церкви Всіх скорбних. Сінний майдан... Зажди, зажди хвилинку! Бо зіпсуєш мені все діло світлом...
Де йшов, де біг, — неначе колись давно у Петербурзі! — питав людей, і в скорім часі стояв уже, відхекуючись, перед його дверима. Серце так калатало в грудях, що не було снаги постукати в старі дубові дошки. Сам відчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором і крізь прочинені в кімнату двері побачив друга-батька, що — постарілий, вилисілий — сидів і снідав рибою та чорним хлібом... Сльози заслали очі...
— Здрастуй!.. — сказав крізь них. Сошенко звів свою лобасту голову, примружив очі, згадуючи, і... не впізнав!
— З ким маю честь? — підвівся. Узяв рушник і витер руки.
— Батьку, та що ж це ти!
— Невже Тарас?
— А то ж яка личина!
Іван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та дорогого гостя, пішов довкола столу.
Втираючи веселі сльози й не випускаючи з обіймів друга, гукнув:
— Маріє! Ганно! А йдіть сюди та гляньте, який до нас приїхав гість! На крик той вбігла жінка й чорнява дівчина.
— Мій друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати — представив його Іван.
— Мені також дозвольте... — почувся тихий голос.
— А-а, прошу, прошу! — сіяв Іван Максимович. — Це наша панна Леонтина. А це Тарас Шевченко, поет, художник...
Панна затріпотіла довгими густими віями і так потому глянула, що гість згадав Марусю, яка колись, у Петербурзі, пустила кішку розбрату між них з Іваном.
— jestem kawalerem, panno, prosze zwazys... — мовив Тарас по-польськи.
— Dobrze! To bardzo dobrze! — аж засміялась панна. — Nie mam tym razem kawalera...
— Сідай сюди, розказуй, — подав стільця Іван Максимович. — Я чув, що ти вже повернувся звідти... Це ж скільки?
— Десять років.
— А малював? — спитав Іван похмуро.
— Так, крадькома... Тепер зробився гравером...
— Казав тобі: покинь ті кляті вірші!
— І що було б? — всміхнувся.
— Художник був би, славний.
— Без "Кобзаря", без "Гайдамаків"?..
— І без заслання!
— Своєї долі, кажуть, не об'їдеш і на коні... — сказав Т рас примирливо.
— Така скучна розмова... — надула губки панна.
— Не заважай! — відтрутив її Іван.
Жінки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.
— Це подруга моєї жінки, — мовив Сошенко гостеві, напевно, щоб унести ясність. — А Ганна-то моя небога... Справді, ще парубкуєш?
— Де б я там оженився...
— Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться!
— Не можна: я під слідством знову, — всміхнувся гірко. — Хочуть мене відсіль спровадити. А може, щось і гірше...
— За вірші знов?
— Ні. Кажуть — за богохульство.
— А хоч було?
— Та-а, трохи... їм аби вчепитись... — мовив.
— Ти б шанувався, братику! Почувся стук у двері й швидка хода.
— Дозвольте? — став у порозі літній вже чоловік.
— Михайло? Заходь, заходь! — підвівся Іван Максимович назустріч гостю. — Знаєш, хто це такий? — всміхнувся. — Ось тут сидить, посмикуючи козацькі сиві вуса... Тарас Шевченко!
— Не може бути!..
— Істинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе твоїми віршами!
Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стілець.
— Ну що ви!.. — зніяковів, аж виступив на лобі піт.
— Сідай, сідай, Михайле, — радів Сошенко друзям і їхній першій приязні. — Скажи, що ти колега мій, інспектор Другої гімназії, — напоучав він жартома.
— Так, так...
— Не маєте мого "Івана Гуса"?
— На жаль...
— Не можу ніде знайти, щоб повний був. в тільки шмат, торік в Москві надибали.
— На жаль, не бачив і не читав, — розвів руками Чалий. — А втім, спитати треба в одного хлопця...
— Можна до вас зайти?
— Зробіть таку велику ласку! Для нас це буде свято!
— Маріє! Неси сюди карафу, що з оковитою! — гукнув Іван. На другий день увечері зайшов провідать Чалого. Що чоловік цей припав йому до серця, а що кортіло взнати, чи не знайшов він "Єретика", сиріч "Івана Гуса". Якраз застав Сошенка, й вони утрьох, — опісля учти, звісно, — веселі, вийшли глянути на вечоровий Київ.
— Невже отак і пропаде? — зітхнув Тарас.
— Про що ти? — спитав Іван.
— Та "Гуса" жаль...
— Знайдеться!
— Тарасе, ваші твори всі переписували, мов одкровення, — втішив його і Чалий. — Той гімназист, якого я питав про "Гуса", де тільки міг, вишукував, збирав...
— Як прізвище його?
— Маслій.
На всяк випадок закарбував у пам'яті.
— До речі, треба вчити простих людей. Гімназії — це крапля в морі, та й то для панства й підпанків, — згадав, що в цьому також ішов порадитися із Чалим. Інспектор же!
— Коли і як? Ось заковика...
— Можна відкрить недільні школи, — сказав Тарас. — Студенти вам у тому допомогли б... До неписьменних мислі найполум'яніших, пророчих навіть віршів доходять ледве-ледве, мов крізь туман. Розвіять, браття, мусимо цю пелену, а інше все додасться. Освічений рабом не може бути!
Тим часом вийшли за монастирський високий мур, і перед ними, в сяйві старого місяця, відкрилася така чарівна панорама на Задніпров'я, Поділ, Почайну та Оболонь, що заніміли, наче все це уперше бачили...
Тарас вбирав душею, усім вством і повний чистий місяць, і чорний ліс, який зливався з небом у темній, ледь підсвіченій далечині, і рукави Дніпрові, й саму ріку, що мерехтіла в місячній холодній зливі, і сонний пізній човен, що плив у ніч, і розсип хат із тьмяними вогнями вікон...