Не бійся, пташечко, я не дозволю тебе замучити! Ходім, дитинко, я нагодую тебе вареничками...
Сокорячи отак, вона взяла під пахви хлопця (мов гладіатора, який конав од рани) і повела в покої.
— Я ще не хочу їсти, я буду тута!.. — волав Васько. Даремно.
Григорій сів на лаву, вхопив у руки голову і застогнав:
— О господи! За віщо ти покарав так тяжко свою людину, своє створіння кревне, віднявши розум?!
Вже по обіді молодики знайшли в саду Григорія і повели до пана.
Томара сидів, мов Юлій Цезар, яснетений, схудлий у безперервних мандрах по хуторах та різних інших маетностях, що порозкидані ледь не по всій Гетьманщині, він був величний, грізний. Насупив чорні, густі, мов щітка, брови й проказав:
— Пробач, Григорію, ти добрий вчитель, але я мушу тобі відмовити... Візьми ось таляр на дорогу. Мені, звичайно, жаль...
— Пожаліли вовки кобилу... — сказав Григорій.
Томара рвучко звівся, жбурнув на стіл потертий срібний таляр і швидко вийшов.
Vale! ' Кінець-початок знову... Щось умирає і щось нове народжується. Ні, не вмирає, а переходить у нетлінний спогад і залишається навіки в серці. Минувшина — найбільший скарб наш, духовний щит, високопробний досвід. Людина з самим лише сьогоднішнім — мов деревце без кореня...
І не помітив, як опинився в своїй кімнаті. Поклав каптан у торбу, зверху книжки, сопілку. Вийшов. Біля колон постояв трохи — не міг піти, не подивившись ще раз у потьмянілі очі свого кохання, свого земного сонечка, що закотилося, не насіявшись. Воно зійде, напевне, і знов світитиме, та не для нього, а для Іванка, чи, мо, для когось іншого. Недовідомі путі господні і... панські примхи.
— Мар'яну кудись послала пані, — сказав хтось тихо поруч.
Обернувшись, зустрівся поглядом із молодиком.
— Ну, будь здоров, Іване, — подав хлопчині руку.
— Не гнівайтесь на мене, пане вчителю... — промовив той, похнюпившись. — Я теж люблю... люблю без пам'яті! Григорій ковтнув клубок, що підступив до горла.
— Шануй її, не зобиджай і не давай в наругу... Така одна на світі...
— Та я умру за неї! — аж стрепенувся парубок.
— Прощай.
— Прощайте... З богом!
Над Ковраем на захід летіли сірі хмари. Обабіч шляху, як море, грали безкраї панські пшениці, шуміли стиха вже золотавим колосом. Десь підпадьомкав перепел. Гули джмелі. 1 ластівки крильми черкали небо...
— Григоре Савичу! Пане учителю! — почулось нагло. Хтось біг слідом, махав руками и просив заждати.
Сковорода зняв шапку, щоб освіжило голову. Нараз усміхнувся: тримаючи матню в руках, біг навздогінці Брус.
— Таки прогнав... триклятий дука... — промовив зло, віддихуючись. — Мені сказав Іванко... а я не міг повірити... Куди ж ви?
— Світ великий.
— Мо, поживіть у мене? За побратима, за батька рідного...
— Ні, я піду. Спасибі, брате!
— Коли сутужно буде — прошу ласкаво, останній кусень — ваш. Сковорода розчулився. Почав прощатись поспіхом.
— Нехай щастить вам доля!
Брус ухопив кістляву вчителеву руку й поцілував.
— Ну що ви, дядьку?! —стенувсь Григорій. — Як вам не соромно? Я ж не священик.
— Я цілуватиму ваші сліди... — промовив Брус схвильовано. — Я знову став людиною...
Григорій обняв ного, тицьнувсь губами в пропахлі димом вуса і, наче п'яний, пішов у степ, на сонце.
Не оглядався, а ніби бачив село, 1 ліс, і річку, і вітряки, і навіть Бруса, який стояв і плакав... Прощай, минувшино! Добридень тобі, прийдешнє! Яке ти — хтозна. Які шляхи ведуть до тебе...
Спинився. Справді, куди йти? Земля лежить на всі чотири боки, над головою небо... І ти один-однісінький!
Ти, і земля, і небо...
Зате свобода, вольність! Що захотів, те й робиш. Іти — ідеш, лягти — лягаєш, писати вірші — дістав папір і пишеш!.. Краса, гармонія! Щасливий, ти маєш те, до чого прагнуть люди, за що воюють, ідуть на смерть, на муки!
Поправив торбу, сховав за пазуху пропахлу вітром бирку й пішов розмашисте, неначе знав, куди йти, яку дорогу вибрати.
Над голубим Супоем, удалині, під сонцем, кудись летіли вихором золотогрив! баскі козацькі коні, і їхнє тоскне іржання пливло над мідним передвечірнім степом, як благовіст, як музика...
О vita nova!
СІТЬ ЧЕТВЕРТА
Напевне, така вже доля в нього. Мов круговерть, його все тягне й тягне у білий світ, у невгамовний шарварок життя й науки. Пів-Академіі вже перенаджено до Петербурга та Москви, де Ломоносов збурив гниле болото неуцтва й заткнув горлянки німцям, що стільки років квакали про безпросвітну темінь нащадків диких скіфів. Лишили альмаматер і подалися вчитись, навчати інших, хапати чини і підпирати своїми головами важке склепіння трону. Неначе буря пройшла над сивим Києвом. Нужденна братія, що за душею мала одну дзвінку латину, за щі та квас зреклася рідних, степу, своїх козацьких, хоча вже й куцих, вольностей.
Григорій вмостився краще, простяг закляклі ноги. В чужому оці 1 порошину видно... Ще тільки рік минув, як розмовляв із Вишневським про жезл і пугу, а натинявшись, і він повіявся шукати щастя-долі. Ні, не про щастя дбає, а прагне бути корисним! Він бачить світ, минувшину і загляда в прийдешнє; у нього скарб у серці, який повинен віддати людям, зробити їх душею, мозком зрячими, навчити думати і пізнавати себе, природу, всесвіт. Ганьба, трагедія — ми розучились мислити! Спимо і лаємося, коли нас будять, кличуть протерти очі... О господи, воістину, нема пророка в рідному краю!
Як там не е. а мчить візок на північ.
Ямщик, у Тулі найнятий, відлюдкуватий, замкнутий, і лише вечорами співа неголосно сумних, одна на одну схожих, пісень.
Хати похмурі, чорні. Як тіні, ходять люди.
Григорієві стає нестерпно журно. Він озирається на Каліграфа, який дрімає мало не всю дорогу, й пересідає ближче до ямщика.
— Чиє село це, дядьку?
— Чаво? Нарышкиных...
— І тут немає вільних?
— Чаво?
— Весь люд під паном ходить?
— А как же, знамо дело... Но, но, залетные! — змахнув над кіньми батогом.
— А ти ж кріпак чи вільний? — не вгавав Григорій.
— Холоп, — озвався дядько байдуже. — Холоп Демидовых...
— І як же пан, хороший?
— Хароший, знамо дело... — протяг, зиркнувши скоса на співрозмовника.
— Як спить, не просить їсти, — додав Григорій.
— Чаво?
— А ти б хотів на волю?
Ямщик знизав плечима і хльоснув коней віжками.
— Щоб на коні та з шаблею!
— Чого ти в'язнеш, Грицьку? — нараз промовив Каліграф. Він уже прокинувся, цей біс-спокусник у попівській рясі, що потягнув його з собою в мандри. — Хіба він знає, що це...
— Но, но, залетные! — гукнув ямщик. Рвонули коні чвалом, знялася за возом курява.
Сковорода пересідає до Каліграфа, щоб побесідувати про кріпаків та волю, але супутник знову заплющив очі. Спить чи прикидається?
— Свобода вічна. Vita sine libertate, nihil! — промовив Григорій пристрасно.
Каліграф і вусом не повів. А хоч би рисочка здригнулася на його смаглявому обличчі, облямованому густими кучерями бороди. Він зараз був на диво схожий на Ісуса Христа... Володимир... А як же звали його до хрещення? В Академії дражнили іноді Іцьком чи Шмуликом... Покинув свою рідню і плем'я, став православним, вивчився і нині їде в Москву, в слов'яно-греко-латинську школу навчати братію філософії... Цікаво, що на душі у нього... Чи е там мир і спокій? Чи зміг він глибоко переорати душу і засіяти новим зерном без куколю минулого?
У Переяславі його появ Микита, три дні напував горілкою, а на четвертий вирядив, і не самого, а вже з Григорієм. От бісів Гайстер! Ще й ткнув барильце меду, аби було чим похмелитись...
— Чи не пора нам причаститись, отроче? — нараз озвав ся Каліграф, немов підслухавши думки Григорія. — Щось у горлянці дряпає й перед очима в ефірі плаває іскристий келих меду...
Сковорода дістав барильце з сіна, повільно витяг набряклий чіп.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа, — перехрестився попик і, піднявши барильце вгору, припав до нього, немов теля до вим'я. — Нектар, амброзія!
Григорій забрав у нього уже легку посудину й хотів також напитися, але дарунок сотників, на жаль, не був бездонним.
— Хто забува про ближнього, того забудуть збудити на страшний суд, — жбурнув барильце в сіно.
— Що, вже немає амброзії?! —розплющив очі Каліграф, немов не він допіру допив останню краплю.
— Нема, іщезла...
— Яко іщезаєт дим! — зітхнув побожно й штовхнув ногою у Ямщикову спину. — Агей, шановний, чи тут нема де корчми?
— За две версты, под Липицами, — не озирнувшись, сказав ямщик.
— Так ти жени своїх зальотних, голубе! — проснувся зовсім Каліграф і замахав руками: — Вйо! Вйо!
Корчма стояла в березняку під невеликим пагорбом. Дощами бита, вітрами люто шарпана, вона світила ребрами, немов гультяй-п'яничка, що догулявсь до ручки.
— Оце вона? — засумнівався Каліграф, що вже і ноги Звісив, готовий бігти до джерела бадьорості.
Ямщик кивнув, натяг струною віжки і, зупинивши коней, мовив:
— Хозяин сбег весною, а барин корчму недавно сдал жидовину.
Завагавшись лише на мить, Каліграф стрибнув на землю, поправив рясу й, закозирившись, попрямував поважно до дверей. За ним Григорій. Ямщик загаявся, даючи коням сіно.
У підсліпуватих вікнах з'явилися цікаві пильні очі. Назустріч гостям вибіг старий корчмар у ярмулці та лапсердаці, вклонився низько й забелькотів:
— Ласкаво, бардзо просимо! Чи добре їхалося? Панам горілки, меду чи, може, вин угорських?
— Свиняче вухо, меду! — обірвав його сердито Каліграф. Він пхнув ногою двері й пірнув у темні сіни. Корчмар проскочив слідом, змахнув зі столу крихти й поставив мідні келихи, уже наповнені пахучим трунком.
— Хіба це мед — помиї! — покуштувавши, гаркнув Каліграф. Жбурнув на землю келих і розкричався: — Ти чим нас поїш, жиде?! Викочуй нову бочку!
— Вейс мір, я зараз, зараз... — заметушився старий корчмар. — Ревекка! Мотеле!
— Ти що, сказився? — пригубивши, спитав Григорій Каліграфа. — Мед же як мед... Не гірший Гайстрового.
— Для пиворізів — чудо, — сказав, лукаво мружачись. — А ми ж поважні люди, мужі, філософи!
Мед став гіркий Григорієві. У бісиках, що засвітилися на мить в очах товариша, вловив зневагу, посміх, натяк на мандрівне його життя...
Тим часом корчмар налив із нової бочки келихи й підніс на срібній таці вельми сердитим гостям.
— Ну, це нічого... — вже охолов трохи Каліграф. — У кого брали?
— В Ромнах, у самого пана Марковича.
— Там, на візку, барильце, — розщедрився пан Каліграф.