Одступивсь, щоб байбарою було як розмахнутись, і навіть уже замахнувся. Та в останню мить стримавсь. Опустив руку і лише люто, не по-дитячому лайнувся.
Це водилось за хлопцями — матюки. Наслухаються від дорослих, та тоді й самі іноді незгірше за них. Чув цю лайку Павлуша раніш. Але щоб його отак, це було вперше. Аж оторопів хлопець, зблід — як сіра глина. Дехто з хлопців аж сполошився. А він розгублено поправив пасок на собі, убрав голову в плечі, не мовивши й слова, повернувся і пішов геть.
— Це тобі ще не все!— гукнув Артем йому вслід.
X
Увечері, тільки Юхим прийшов з кузні,— саме вмивався біля порога (Орися на руки зливала),— прийшла вчителька Докія Петрівна з якоюсь дівчинкою. Катря в хаті була. Почула гомін біля порога і виглянула з дверей.
А я думаю, хто воно, не впізнала. Ну, ну, заходьте, Докіє Петрівно. Гостею будете.
-т— Та тепер надворі краще,— мовила вчителька і сіла на призьбі, а поряд неї сіла й ота дівчинка.
— Де це ви собі таку підхопили? Давно пора було, щоб хоч до пари!— жартувала Катря.— Чия це?
Докія Петрівна розповіла, що це одних знайомих Макара Івановича, з міста.
Гостювала в Журбівці в тьоті, що за лікарем. А це їде з братом додому. Незабаром уже заняття в гімназії почнуться. Та оце по дорозі й до нас заїхали. За студентських часів друзі були Макар Іванович з її братом. Потім в тюрму засадили його — соціал-демократ. Оце тільки вернувся.
— Та ви, Юхиме, напевне бачили: на картці в нас, студент в окулярах.
— Григор Супрун? Ну, як же не бачив!
— А тепер, мабуть, теж учителює десь?— спитала Катря, не так з цікавості, як — щоб не бути нечемною господинею.
— Ні, він ще студент,— відповіла Докія Петрівна.— Тоді, після учительської семінарії, Макар Іванович одразу ж пішов учителювати, а Григор поступив у Харківський університет. Не закінчив іще.
— І досі?— дуже здивувалась Катря.— Що ж це за наука така? Скільки ж там років навчаються?
— Чотири роки. Якщо, звичайно, вчаться. А то є і вічні студенти.
— Тьотю Докіє!— раптом-обізвалась дівчина, невдоволе-но пересмикнувши плечем.— Ви це так кажете, начебто Гриша винен — нездара чи ледар. Йому ж не дають учитися!
— Хто не дає?— з цікавістю глянула Катря на дівчину.
— Жандарми, вже ж не хто! Ніяк не дають четвертий курс закінчити. Папа іноді жартує, що наш Гриша більше по тюрмах сидить, аніж в університетських авдиторіях. А воно й без жартів майже так і виходить, що — більше.
— А за віщо ж його по тюрмах?
— Вперше — на майовці один жандарм, коли розгонили, ударив Гришу, а він — його. Ну, тоді недовго, всього кілька місяців просидів. А востаннє аж три роки. За "Іскру"1 , за те, що розповсюджував.
— Як же це — іскру розповсюджував?— притишивши до шепоту голос, спитала Катря.— Підпалив щось? Воронь боже!
— І таке скажеш!— засміявся Юхим.—"Підпалив". Та хіба ж це звичайна іскра? Газета так називається. їхня газета, робітничої партії. "Из искры возгорится пламя!" Ото й бояться її падлюки, як вогню. Три роки тюрми, кажеш?— похитав головою.— Не жарт!
Катря згорнула руки на грудях і мовила:
— Лишенько! Три роки у вічі не бачити! Ти, мабуть, дівонько, і не впізнала його?
— Що-бо ви, тьотю! Одразу впізнала.— І стала захоплено розповідати, як це було:— Позавчора. Тільки сіли вечеряти — загупав хтось під вікном, а далі в розчинене вікно: "Добрий вечір!" Гриша!.. І не пам'ятаю вже, як я опинилась надворі. Отямилась, а мене вже Гриша тримає на руках. І тьотя з дядьком стоять тут же, не в кімнаті, а надворі, біля порога.
— Змінився на виду, мабуть, дуже? Дівчина відповіла:
— Худющий, блідий. Останній рік особливо погано йому було: перевели в іншу камеру, на північну сторону. А немає ж нічого гірш, як камера без сонця. Гриша каже. І дядя теж. А він же лікар.
Юхим з усмішкою дивився на дівчинку, потім, не гасячи усмішки, перевів погляд на вчительку. Докія Петрівна відповіла теж усмішкою:
— Бідова! Вона вже й телеграфську азбуку вивчила. "І іавіщо це тобі, Славонько?"— питаю. "Аякже, все може бути. Не тепер. Щоб знала перестукуватись".
Пересміхнулись усі.
— Це так у тюрмі роблять. З камери в камеру,—відповів Юхим на Катрине запитання. Помовчав трохи, а тоді спитав учительку:
— Докіє Петрівно, а що, він з дороги дуже морений?
— А я ж оце того й прийшла до вас. Макар Іванович просив, щоб прийшли.
Юхим зразу ж і загадав жінці лагодити вечеряти.
Уже сідаючи за столика, тут же біля порога, спитав про Артема. Мати відповіла, що не пригонили ще. Та він сам, мовляв, повечеряє.
— Не об тім річ.
— Еге ж, бач,— до розмови пристала й Докія Петрівна,— і мені треба з Артемом побачитись.
— Накоїв уже, мабуть, щось?— краючи хліб, глянув Юхим. —г— Та знаєте...— ухилилась од відповіді Докія Петрівна,— недарма ж і приказка є: малі діти — малий клопіт...
Юхим похмурився, але не став допитуватись. Більше для годиться запросив гостей до вечері. А як учителька відмовилась тим, що вже повечеряли,— підібрав кінець розмови.
— Вам що за клопіт, Докіє Петрівно! Один, та й той уже на дорозі: це ж учитися вище піде. Мабуть, уже й квартира йому є.
— О, йому квартира давно готова,— сказала Катря,— дядько ж у місті.
Докія Петрівна відповіла, що він не в Сави житиме. А потім, щоб чимось заповнити незручну мовчанку, поки вечеряли ті, розповідала, що воно, правда, і Сава згоджується узяти, та Макар Іванович не хоче. У чужих людей договорили квартиру, у дияконші одної. Ніби нічого родина. В гімназії директор сам і порекомендував. Ну, а все за очима. Та ще яке товариство підбереться.
— А ви, Юхиме, кажете — який клопіт!— закінчила Докія Петрівна.— Вистачить на материну голову.
— Та воно так!
І знову говорили дуже загально на ту саму тему — про дітей. Про свою справу до Артема учителька й не заїкнулася. А його з степу все не було. Аж почала вже Славонька нетерпеливитись. Так їй хотілось і до брата швидше, але разом кортіло й на того хлопця подивитись. (Сьогодні в школі у Діденків про нього Павлуша розповідав; і про бійку в степу з хуторянами.) Усе поглядала в той бік. Вона-то перша й помітила куряву на шляху.
— Отару женуть!
Усі теж глянули в той бік. А Остап звівся з-за столика й пішов до воріт, щоб свої вівці залучити.
Повз двір прогонячи отару, Артем додому не забіг. Тільки шпурнув свиту через тин у двір. Та біля воріт з Остапом словом перемовилися. Повернувся згодом, порозлучавши вівці по дворах. І з перелазу просто в повітку пішов чогось. І довго не показувавсь. Аж мусила мати гукнути. Підійшов хлопець, привітався спідлоба.
— Сідай вечеряти мерщій,— сказала мати. (Столик 'іще стояв біля порога, хоч уже всі й повставали од вечері.) Сів хлопець. Але не встиг ще й ложки вмочити, як батько:
— То що ви там наробили в степу? Які там копи порозтягали?
Артем одразу зрозумів, звідки це: об'їждчик саме наскочив, як стягали снопи через шлях до кіп назад. Накричав, настрахав батькам похвалитись.
— Нехай не бреше,— сказав Артем,— ми тільки один полукіпок розібрали. Та й то назад склали, як і було, і шапку прикрутили.
— А навіщо розібрали? На дорозі вам стояв, чи що?
Артем мовчав. Він передбачливо, зарані ще, посеред батькового запитання, кусонув хліба, наскільки рота хватило, і, кутуляючи зараз, природна річ, не міг же відповідати. Відповіла мати за сина:
— Так і є, билися, значить! Отож учора вони й морочилися з снопом.— Та й розповіла, на яку картину вчора наткнулась на городі. Потім — про історію з картузом. І навіть не втрималась — згадала про Артемову мову про "праведне діло" та "свою й чужу голову".
Всі слухали по-різному: батько наче в задумі, похиливши голову, і мовчки курив. Остапові та Орисі це не була новина, вони більш роздивлялися на чужу дівчину, користуючися з того, що дівчина, не одриваючись, дивилася на хлопця, стежила за кожним його рухом, неначе їй загадано було подивитись на нього, а тоді дома по пам'яті намалювати в свій зошит. Докія Петрівна сиділа спокійно-сувора, як бувало в школі на уроках. І теж мовчала. Але по цих останніх Катриних словах озвалась:
— За це він у вас молодець, що за правду стоїть. Та от погано тільки, що сам іноді брехні не цурається.
Артем і їсти перестав, звів погляд здивований на учительку. Та й зразу ж, тільки та нагадала, як по весні в школі під час однієї перерви...— опустив голову і навіть ложку поклав,, кутуляючи самий хліб. А Докія Петрівна вела далі,— як умовились вони тоді. Артем обіцяв, що то було востаннє, отак погано він лаявся. Докія Петрівна повірила тоді. А воно, бач, як віддячив за її довір'я. Інша на її місці зараз і говорити б уже не стала. Яка з брехуном розмова!..
— Ти що ж мовчиш?— похмуро озвався батько. Артем звів голову і, одверто дивлячись учительці в лице, сказав:
— Я вже тепер більше не буду ніколи.
— Це твердо?— спитала вчителька.— Твердіше, як тоді було?
— Ну да, твердіш!— і навіть зітхнув з полегшенням. Але справа на цьому не скінчилась. Помовчавши трохи, Докія Петрівна знову звернулась до хлопця. На цей раз зацікавило її, за що саме Артем отак полаяв Павлушу, отак уразив його й образив. Розповіла, що додому повернувся заплаканий. І досі ще ходить сам не свій. Артем відповів:
— А що ж він, каже "не мішаюсь", а потім усе видав їм, як той шпійон!
Докію Петрівну пересмикнуло.
— Та й слова які в тебе, Артеме! А ти ж спитався в нього, як воно сталося? Ні! Отож-то й лихо!— І стала розповідати, як воно, за Павлушиними словами, сталося, що він ненароком проговорився Корнюші.
Це ще як їхали вони вранці на хутір. Похвалився Павлуша, що чув — нахвалялися бити. Ну, Корнюша й став допитуватись, чи не чув, як саме наміряються. Але Павлуша відповів, що хоч і чув дещо, та не скаже, бо не шпійон же він, справді. Корнюша не відставав. Став дорікати, що так товариші не роблять, товариші допомагають один одному. А як Павлуша упирався, спинив раптом коні: "Злазь, як ти такий!" Але тільки Павлуша звівся, щоб устати, як він по конях віжками,— не дав устати. Почав підлещуватися, задобрювати, мовляв, на конях увечері верхи кататимемось,— скажи тільки. Павлуша довго й тримався...
— Тьотю Докіє,— раптом озвалася Слава,— а мені він зовсім не так розповідав. Що він того й пішов тоді увечері, щоб вивідати щось у хлопців.
Докія Петрівна суворо глянула на дівчину.
— Ну, мені він брехати не буде ж!
— Ого, ще й як!— не втримався Артем.