Щодня або хто на станції буває — бачить, та й із шляху од могил видко ж плантації ген-ген удалині, бачать щодня — не полють.
І у Вітрову Балку щовечора-таки приїздять загадувати на буряки. На майдані біля церкви з усіх кутків тоді збирається челядь — аж гуде майдан од гелготу дівочого... І з мужиків дехто подається туди, цікаво, як воно сьогодні буде. Та й ті, що лишаються в гурті на колодках, аж затихнуть і, зацікавлені, прислухаються до голосу біля церкви. І щовечора, бувало, однаково недовго й шумить майдан, поволі затихає. Потім раптом і близька, а глухо (зайшла, видко, за церкву юрба новоселівців) заводить пісні голосиста, а за нею хором. І на Белебень — чути, пішли з піснею. І по широкій вулиці сюди йдуть над'ярці — гуртом посеред улиці тихою ходою, щоб не схлюпнути: несе кожна груди, як келихи повні, примружені очі замріяно, і тіло молоде у лад пісні хоровій свою німу пісню співає.
Повз юрбу чбловіків як проходять, гукне хтось до них, але за піснею й не розчули. Хіба котрась скраю та вже побачить, що гукають, підбіжить і хапливо відповість:
— Ні, не домовились! Не набавляють ціни, а князівці не стають, ну і ми теж. Хіба нам найбільш треба? Хай самі полють!
Засміється, весела, і гайне дівчат доганяти.
Ніч така зоряна, голуба і прозора. По всій слободі там-там співає молодь. Під тинами гомонять чоловіки. Наче це і не будень, а напередодні якогось весняного свята.
Щовечора й Катря допізна, бувало, сидить на призьбі. Замариться Катря, і зацвітають їй білим цвітом яблуні за хатою, де гей скільки років самий сушняк рудів. Хата нова, простора. Ще он тоді явори Юхим попиляв, лежали-лежали, шашіль точити вже став, а таки долежали. А в новій просторій хаті й життя нове — у достатках. От якби ще до цього та щоб діти всі були вкупі, а то ж Артем на заводі. Коли-не-коли провідає матір. А проте — спершу таки була пожурилася мати та й утішилася: живе непогано, і матір таки не забуває — хоч зрідка, а приїздить у гості. Та таки й не сама ж, є кому й до смерті догодувати: Остап — хлібороб справжній. Як увечері вертається з поля та в'їде у ворота волами у плузі, матері така радість: з самого дитинства про це тільки й марила. Поважний і хмурий Остап, але хмурий — це в нього така вдача. Зате Орися цілий день як та ластівка. Та й на гулі увечері піде, по сміхові на вулиці мати вгадає і в пісні — по голосу...
Тихо та ясно у материній душі. І така тиха, зоряна й ясна ніч. А в ній у голубім сяйві юрбою бродять дівчата молоді з піснями лункими. Аж заслухається Катря і сидить, як заворожена, а в душі бродять юрбами — отак, як дівчата з піснями, радісні та співливі материні думи.
Але іноді буває (щовечора буває так), як розвіється в уяві марево — підведе жінка голову, а просто перед очима червоно сходить місяць з-за економії, як і з давніх-давен сходив, за двором гомонять мужики і Юхимів голос чути, а на греблі пісня затужить (і нащо-бо вони щовечора співають оцієї),— заниє тоскно серце у Катрі.
Сидить, нерухома, як статуя, на призьбі, затихла, і слухає, і чує:
Запрягайте коні в шори, коні воронії, Та й поїдем здоганяти літа молодії...—13
тужать хором на греблі голоси. А в Катриній душі, як луна в яру, од пісні тієї: "Та й поїду доганяти літа молодії". Вона згортає на грудях руки і ще сидить нерухома, а потім тихо одхиляється головою до стіни і в муці склеплює очі.
І тоді в думах у неї нікого, крім неї самої, а в серці лише скарга та жаль великий, невідомо на кого, за себе, за своє минуле безрадісне життя, та туга за молодими літами (у злиднях, у тяжкій праці незчулася, як і пролетіли. А тепер уже, хоч і заходить нове життя,— чи ж їх повернути?).
Аж тисне руки до грудей жінка. А з греблі, де вся її молодість розвіяна, де й дівоцький вінок зняла з голови та пустила на воду —
Не вернемось, не вернемось — немає до кого! Не вміла нас шанувати, як здоров'я свого...
Катря тоді одхиляється від стіни, одкриває очі, кладе руки чорні, натруджені собі на коліна, як докір невідомо кому. І довго сама дивиться на них, німа та сувора. Потім тихо зведеться з призьби.
У хату не йде. Іноді буває, що й на поріг уже ступить, але за завертку не береться. Високо місяць стоїть у небі. На греблі вже не пісня, а грає гармошка, бубонить бубон. Катрі здригнуться коліна (танцюристка була замолоду), у грудях стає тісно: мов брунька, набубнявіє серце, розпукнутися б йому вигуком. Але жінка стоїть з заціпленими устами, і від того все тіло тремтить, як у пропасниці.
Незчується вже, як і подвір'я перейде, і стане на воротях. На вулиці під тином блискають цигарки й чути гомін. Стоїть Катря, слухає й не чує нічого. Тільки й чує, як бринить усе тіло з ніг до голови. І раптом невладна вже над собою:
— Юхиме!
З юрби голос Юхимів:
— Га?— і ще хтось із мужиків сказав щось, не розчула. І засміявся дехто. Катрі кров заллє лице: знає мужиків і сміх їхній. Але їй не образливо, а тільки соромно і так якось радісно, аж усміх розціпить уста. Крізь усміх і гукне на їхній сміх:
— Ти ба, розпарубкувалися як! Юхимів голос:
— Ось зараз, Катре!— І Катрі любо, що сказав він "Катре", а не "стара", як завжди. Вона ще стоїть і жде на воротях, щаслива і наче помолоділа. Потім одходить од воріт і, тихо й обережно ступаючи, як сліпа, через подвір'я проходить на город і в клуню. В оту ніч буря розкрила покрівлю — в дірки місяць ллє голубе сяйво, і од того в клуні видко, і все в голубому. Під стіною лежать складені бруси на нові лутки, обіч — старий віз, іще. батьківський, а на ньому на солому кинутий сіряк — постіль Юхимова.
Катря залазить на віз, розстеляє сіряк і сідає на ньому. Місяць їй просто в лице,— схиляє голову жінка: соромно їй і радісно. Неначе сидить оце на постелі першої ночі, жде чоловіка, а з голови ще й вінка весільного не зняла. Це так, аж доки зачує кроки Юхимові до клуні Тоді кинеться враз, лице їй заливає кров — аж пашить лице Вона затуляє його долонями та так і лягає лицем у долонях, схвильована, але заціплена, на постелі ниць.
VIII
З дня у день розгортались жнива на всі степові гони. Але цього літа й жнива не як колись, не по-заведеному. То ж раніш селяни — своя нива стоїть, перестигає, а вони мерщій хапаються в економію чи за сніп у багатирів. Тепер ні. Кожен до своєї ниви взявся, і там-там по широкому степу на чвертках, на осьминах шаркали коси, диркали серпи. А через шлях — князівський лан розлився широким лиманом, парує в сйеці, а ніде й не схлюпнеться: дружно вітробалчани не приставали на економічеську ціну (минулась дурниця!). З усіх усюд неслися чутки, що й скрізь отак — не жнуть панського хліба, домагаються більшої ціни. І це бадьорило. А забастовка кня-зівців на плантаціях — спогад про неї навіть найбільшим невірам в'язав язики. То й легко вже було "забастовщикам" усе село на свою руч підбити. Постановили на сході: як не отак — косареві карбованець, в'язальниці полтиник, а з снопа— п'ятий сніп,— як не отак, то й не ьиходити жати, хоч нехай йому хліб і на корні згниє! Послали в двір обраних, але управитель не схотів про таку ціну й слухати. День, другий... Міркували селяни собі: мабуть, телеграму дав у Петербург до князя та жде розпорядку. Аж ось чутка вийшла з двору, що прибирають у палаці наспіх, ніби князь уже в головній своїй економії у містечку Князівці та й сюди на якийсь час буде. От і стала Вітрова Балка виглядати з цікавістю князя.
Це була неабияка подія — князь у Вітрову Балку. Відколи пригадують найсивіші діди, ні один з отаких наїздів князівських селянам не обходився без сліз. Не часто й бувало це: коли-не-коли восени, бувало, наїде з гістьми цілою навалою на полювання. Але що вже творилось тоді! Давніш, за кріпацтва, оці наїзди були наче справжні ворожі набіги. Вітробалчани їх інакше й не мали, як за "кару божу", і багато про них збереглося в народі кривавих легенд. Пізніш полегшало трохи. Але й до останнього часу Вітрова Балка ждала завжди князя й терпіла його з гістьми, як справжнє своє нещастя. Ні в степу робити тоді через них, дітей на пашу з худобою вирядити страшно — або кіньми стопчуть (бувало ж таке), а худобину чи сп'яна підстрелять, чи на розвагу собі хортами зацькують-(бувало ж, що й розривали). І нема на них суду. А вже що жінкам — ні в ліс, ні в степ і виткнутись не можна: по степу серед білого дня кіньми так і ганяються. І отак тиждень-дру-гий побенкетують, нажируються вволю та й як вітром здмухне їх. Але востаннє приїхав князь, як і батько та діди наїздили, і бешкетував не менше за них, а виїхати вже йому звідсіль, як тим, і не довелося: повезли в труні. Хто зна, як воно було. На полюванні одбився од гурту, та й приволік увечері кінь до двору його з проваленою головою (як упав, та ногою й зачепився в стремені). Було Вітровій Балці халепи потім на кілька літ: чимало селян у в'язниці попосиділо, а винуватого не знайшли. І звідтоді ото як виїхала княгиня-вдова у столицю, та й по цю пору. Інколи чували, що й сама навідувалась в інші економії, але сюди — мов зашморгнуло шлях. Вже літ, мо, якихось п'ятнадцять. І оце нагло знов — молодий князь у Вітрову Балку.
Учора чутка пройшла, а сьогодні були селяни на полі та й бачили — по дорозі, куряву здіймаючи, проїхав цілий поїзд фаетонів. Догадалися — ніхто ж, як князь.
Цього вечора, вернувшись із поля, вітробалчани не пізнали палацу: завжди німий, з темними вікнами, він сьогодні увесь горів у вогнях. І по всьому парку горіли ліхтарі; і з берега над ставом — смолоскипи, а на самім ставу виноградом оповита альтанка-поплавець горіла, як заквітчане панікадило. Саме заводили у ній бенкет.
Не наважились селяни цього вечора йти до князя. Але й спати не спало цілу ніч усе село, хіба вже на світанку.
Усю ніч у маєтку огні й гриміла музика, по ставу тихо плавали човни, як білі лебеді. А по цей бік ставу на призьбах, під стріхами, й за ворітьми попід тинами зморені працею сиділи селяни. Навіть діди сиві позлазили з печі,'діти малі. З глухих кутків аж на вигін повиходили. І на землі сидячи юрбами, очима на палац, гомонять без угаву.
Сиві діди мали себе сьогодні мов на весіллі на покуті. Поважно й урочисто розповідали про давнє минуле, що самі застали або чули від таких же сивих дідів. Про гніт споконвічний, про наругу, про нелюдське знущання.