Вона сиділа на задніх лапках, упершись пухнастим хвостом у стовбур дерева, а в передніх тримала… сливу. Відгризала потроху й швидко-швидко жувала, наче боялася, що хтось відбере у неї.
Хоч який сердитий я був на вивірку, не став її лякати. Нехай уже доїдає ту шосту вкрадену сливу. Залишив хлопців у гайку, а сам щодуху помчав навпростець через городи додому.
Дідусь, коли довідався про вивірку, взяв маленький лозяний козубець, пішов зі мною і обірвав з молодого деревця решту слив. Їх якраз вистачило всім по одній: дідусеві, бабусі, татові, мамі, Оксані, мені, Тарасові, Юркові, Василеві і Петрові.
Сливи були зовсім спілі і смачні-пресмачні. Недарма вони і вивірці сподобалися.
БДЖОЛИНИЙ МЕД,
відома річ, усі люблять. Але не всі, звичайно, куштували його в стільниках, бо ні в гастрономах, ні в інших магазинах їх не продають. Свого ж дідуся-бджоляра, як ми, не кожен має.
А ось мені з Оксаною довелося поласувати таким медом…
Після того як колгоспну пасіку перевезли в поле на лан квітучої гречки, ми з Оксаною щодня, вранці або в обід, носили дідусеві їсти, бо він тепер і днював, і ночував там.
Одного разу дідусь, поснідавши і подякувавши нам. сказав:
— А зараз я вас почастую.
"Чим він частуватиме? — подумав я. — Тут, у полі, в нього, крім вуликів та гречки, більше нічого ж немає".
Тим часом дідусь дістав із скриньки бджолярський різак, узяв череп'яну полив'яну миску і пішов до своїх власних вуликів, які стояли окремо від колгоспівських. Ми рушили були слідом за ним, але він зупинив нас:
— Не йдіть. Посидьте в курені, а то вас можуть бджоли покусати.
Невдовзі дідусь повернувся з повною мискою якихось темних, аж чорних, лискучих брусків.
— Що це? — запитала Оксана.
— Стільники, — відповів дідусь. — Беріть куштуйте.
Я узяв верхній брусок. І Оксана теж узяла.
— А чого вони такі чорні й липкі? — поцікавився я, розглядаючи брусок.
— Тому, що із справжнім гречаним медом, — пояснив дідусь.
Ну, коли так, хто ж відмовиться!
Відкусили ми з Оксаною по шматочку, пожували і проковтнули.
— О, та ви, бачу, ще ніколи такого не їли! — усміхнувся дідусь. — Вощину ковтати не треба. Лише мед з неї висмоктуйте.
Звідки нам було знати про те? Адже й справді раніше не тільки не їли стільникового меду, а навіть не бачили, не чули про нього.
Далі ми так і робили, як порадив дідусь: вощини не ковтали, лише мед з неї висмоктували. Отоді по-справжньому й розкуштували, який смачний він у стільниках.
Поки дідусь обійшов колгоспну пасіку, в мисці не залишилося й половини брусочків.
— Що, сподобалися стільники? — запитав він.
— Сподобалися, — сказав я. — Ду-уже сподобалися!
— А тобі, Оксано?
— І мені, — відповіла вона. — Нічого більше не їла б, тільки отакий мед.
— Невже? — хитрувато примружив очі дідусь.
— Угу, — кивнула Оксана. — І на сніданок, і на обід, і на вечерю їла б самий мед!
— Ну, то чого ж, залишайтесь у мене на цілий день і їжте. Меду вистачить. Цього року гарна взятка.
Ми залишилися. Дідусь порався коло вуликів, я ганявся за ховрахами і польовими мишами, Оксана рвала понад дорогою сокирки і волошки для вінка.
Опівдні, як сонце почало сильно припікати, ми поховалися в курінь.
Дідусь дістав із кошика свій обід — холодний буряковий борщ, налисники з сиром, житній хліб, а мені з Оксаною знову виставив миску із стільниками.
Уже знаючи, які смачні стільники, ми зразу накинулися на них. Набігавшись, находившись по полю, добре зголодніли й думали, геть усе поїмо, але з'їли навіть менше, ніж уранці. Я висмоктав мед лише з чотирьох брусочків, Оксана — з трьох, і більше не змогли.
Зате чогось іншого, — ну, хоча б налисників чи борщу з хлібом, — закортіло. То я, то Оксана позирали на дідуся, думали, що він здогадається і запросить нас до свого обіду. Та дідусь чомусь не здогадувався, а сказати про те ми не наважувалися, адже самі захотіли їсти цілий день тільки мед.
Пообідавши, ще довгенько сиділи в прохолодному курені. Пережидали, поки спаде полуденна спека. Щоб ми не нудьгували, дідусь розповідав нам про бджіл — як вони живуть і розмножуються, як збирають із квітів нектар і переробляють його на мед. Ох і цікаво було про все це слухати! Виявляється, щоб зібрати один грам нектару, бджолі треба облітати не менше як тисячу квіток!
Ото трудівниця!..
Коли в полі стало не так пекуче, ми повилазили з куреня.
Я більше не ганявся за ховрахами й мишами. І Оксана не пішла рвати квіти.
Допомагали дідусеві на пасіці. Разом з ним міняли для бджіл питну воду в коритцях, мили бідони для меду.
Як сонце почало хилитися до обрію, дідусь сказав:
— На сьогодні вже досить роботи. Дякую вам, діти, за поміч! Тепер буду варити собі вечерю.
Він зняв із кілочка біля куреня казанок, налив у нього води й почепив на товсту перекладину, що лежала на двох застромлених у землю рогачиках. Потім розпалив під казанком вогонь.
Коли закипіла вода, дідусь насипав у неї пшона, кинув півложки солі.
— Що це буде? Каша? — запитала Оксана.
— Ні, не каша. Степовий куліш варю, — відповів Дідусь.
Він іще насмажив на сковорідці сала з цибулею і як вариво погустішало, вигорнув у нього й засмажку. Далі старанно вимішав, покуштував.
— Все, готовий, — сказав.
З казанка запахло так смачно, що ми з Оксаною не могли відвести од нього очей.
Тим часом дідусь виніс із куреня миску з стільниками й звернувся до нас:
— Швиденько вечеряйте і гайда додому, бо скоро сонце сідатиме.
Ми нехотя простягнули руки до миски — нам уже зовсім не хотілося меду.
Раптом Оксана запитала:
— Дідусю, а можна покуштувати вашого кулешу?
— А чого ж не можна? — усміхнувся дідусь. — Беріть ложки і куштуйте. Добрий удався кулешик, хоч, звісно, він медові і не рівня.
Ми вхопили по квітчастій дерев'яній ложці й підсіли до казанка.
Куліш направду був добрий!
Все куштували, куштували його і не могли накуштуватися.
Забули й про стільники, і про дідуся, що йому теж хотілося вечеряти.
Тільки тоді схаменулися, як побачили в казанку дно.
Злякано перезирнулись з Оксаною і опустили з сорому очі.
І як це в нас вийшло, що удвох з'їли весь куліш? Яка ганьба!..
— Ви нам пробачте, дідусю… — ледве видобув я з себе.
Оксана лопотіла:
— Пробачте, пробачте…
— За що? — мовби аж здивувався дідусь.
— За куліш, що ми його з'їли…
— Ну, що ви! — махнув рукою дідусь. — Не журіться, я собі ще зварю. Це ви мені пробачте: зіпсував я вам таку смачну вечерю. Бо куліш медові не рівня.
"Невже дідусь серйозно так вважає?" — здивувався і я.
Пильно придивився до його очей — знав, який дідусь хитрун і жартівник. Вгледів у них лукаві блищики й зрозумів: він просто кепкує над нами.
Іще б не кепкувати, коли отак необачно й кумедно ми повелися. Як подумав, то навіть ніяково стало, а водночас і смішно.
Дідусь також помітив, що я про все здогадався, і більше не прикидався. Весело засміявся і почав нас заспокоювати:
— Нічого, нічого, тепер будете знати, що не можна весь час лише солоденьке вживати. В житті треба всього скуштувати: і медку, і чорного хлібця…
ПРОЩАННЯ
з Калинівкою щоразу чомусь навіває на мене легкий смуток, хоч само воно веселе і, можна сказати, навіть урочисте. Ось і цього року також.
Закінчувався серпень, закінчувалися мої шкільні канікули, закінчувалися й татові та мамині відпустки. Настала пора повертатися додому, до Києва.
У день від'їзду — а це була неділя — випроводжати нас прийшло багато родичів, і серед них, звичайно ж, Тарас, Юрко, Петро і Василь.
Тітки нанесли нам усіляких гостинців. Хто банку варення чи повидла, хто торбинку сушених фруктів чи грибів, хто вузлик волоських чи лісових горіхів. Тітка ж Марія, Петрова, Василева та Олина мати, засмажила "на дорогу" індика й зварила зо три десятки курячих яєць, наче ми лаштувалися їхати хтозна в яку далечінь.
І хлопці прийшли зі своїми подарунками.
Тарас подарував мені грубезний альбом-гербарій різних калинівських рослин.
— Це щоб нагадував тобі в Києві про наше село, — сказав він.
Петро не пошкодував свій найщасливіший рибальський гачок і замашне ліщинове вудлище, аби я перемагав усіх київських рибалок.
Василь дав плескатий сизий камінець, якого знайшов за селом на давній скіфській чи козацькій могилі. Він запевняв, що то уламок метеорита, бо на власні очі бачив, як над полем, де височить могила, пролітало темної ночі розжарене космічне тіло й розсипало роями осколки, що світилися різними кольорами, ніби вогні під час святкового фейєрверка. Якщо ж я йому не вірю, то можу сходити в Києві на вулицю Челюскінців біля Володимирської гірки до планетарію І показати камінець екскурсоводу, переконатися, що це так і є.
— Я там уже був і показував, коли їздили всім класом в екскурсію, — сказав Василь.
Поки хлопці вручали мені подарунок, бабуся з мамою постелили у дворі під шовковицею ряднини, клейонку, поставили макітру ще теплих пахучих пиріжків з сиром, кілька мисок із сметаною та ряжанкою і запросили гостей частуватися.
Саме в цей час нагодився дідусь — прийшов з колгоспної пасіки. Він поліз у погріб і виніс на великому цинковому листі цілу піраміду стільників бджолиного меду і бутель настояного на підсмаженому ячмені й сушених грушах-дичках холодного березового квасу.
Усі посідали довкола "столу", охоче смакували наїдки, пили квас і вели жваву балачку.
Дорослі розмовляли про родинні справи, про урожай, про погоду, яка цього літа така вдатна і для праці, і для відпочинку. Ми ж говорили про своє: згадували кумедні пригоди, які траплялися з нами, цікаві й смішні історії, вичитані з книжок або побачені в кіно чи в телевізійних передачах, і ще всяку всячину.
Розповів і я про те, як Оксана рахувала в буфеті банки з варенням і стояла в дощовику під душем. Хлопці реготали, аж за животи хапалися. І Оксана, до речі, теж.
Коли вволю насміялися, Петро, смикнувши мене за рукав, шепнув:
— І чого то він?..
— Ти про що? — не зрозумів я.
— Оно, поглянь! — кивнув Петро у бік воріт. — Руслан чогось снує попід двором.
— Мабуть, теж хоче попрощатися з тобою, Романе, та не наважується зайти, — сказав Тарас, учувши нашу розмову. — Піди поклич його.
Я подався до Руслана.
— Чому не заходиш? Бабуся з мамою напекли пиріжків — таких смачних! Дідусь з погреба стільників і квасу виніс. Ходімо до нас!
— Я не того прийшов, — відповів знічено Руслан. — Хочу тобі свій секрет про щук відкрити.