Та як він міг сам його засклити? Хочеш не хочеш, довелося Русланові просити матір, щоб вона все владнала з дядьком Віктором і тіткою Тетяною. Як зони там владнали, не знаю, як не знаю й того, яку кару дістав Руслан за свою витівку. Знаю лише, що після того він чомусь довгенько не їздив на своєму блискучому понікельованому велосипеді.
Про Русланові витівки я немало наслухався і позаторік, і торік, і цього року. Але найбільше вразила мене і всіх калинівських рибалок його недавня витівка зі щукою.
Якось вранці Петро, Тарас і я вудили рибу біля мосту. Справжня, велика, риба не ловилася. Все чіплялася дрібнота — плітки, йоржики, верховодки, пічку-рики, яких ми тут же й викидали назад у річку.
Раптом з мосту пролунало:
— Палкий привіт славетним риболовам!
Підвели голови — Руслан стоїть на мосту з мішком за плечима й посміхається.
— Здоров, — нехотя буркнув йому у відповідь Петро.
— Чого це ви такі кислі? Риба у вас не ловиться, чи що? — запитав єхидно, дивлячись на наші порожні дротяні сажалки.
— Не хвилюйся, ще наловимо, — невпевнено відповів Тарас.
— Де там наловите! Уже вранішній кльов давно минув.
— Руслане, не сміши людей! Ти ще ні разу вудку у воду не вмочив, а починаєш учити інших, як рибалити.
— Еге, "не вмочив"! Даремно так думаєш. Ви гуртом ловите, щоб похизуватися один перед одним. А мені те байдуже. Я люблю добувати рибку без свідків.
— Щось ми ніколи не бачили твоєї рибки, — втрутився в розмову і Петро.
— Бо я не рекламую. Що зловив, те й несу тихенько додому.
— Ну, й базіка ти!.. Іди вже, куди йшов. Не заважай нам!
— А коли покажу сьогоднішній улов, тоді повірите?
— Не треба. І так знаємо, який у тебе щоранку улов — травичка для кроликів, — уколов Руслана Тарас.
— Значить, я, по-твоєму, брехун? — образився Руслан. — Тепер, хочете чи не хочете, я все одно покажу.
Він рішуче зійшов з мосту, опустив на землю важкий мокрий мішок, розв'язав його. З мішка висунулась велетенська щуча голова.
У нас від здивування очі на лоба полізли, вудки випали з рук. Такої щуки ми ще не бачили.
— Де… де ти її взяв? — затинаючись, запитав спантеличений Петро.
— Кажу ж: упіймав.
— Просто не віриться, що отакенні бегемоти водяться в нашій річці, — не переставав дивуватися, розглядаючи щуку; Тарас.
— Таж її, мабуть, трактором треба витягувати з води, — розмірковував я вголос. — І як ти зміг її упіймати?
— За новим способом риболовлі.
— За новим способом? Яким це? Розкажи, Руслане! — насідали ми на нього.
— Бач, які хитруни — "розкажи", — усміхнувся він. — Узнаєте, тоді таких самих почнете ловити. Витягаєте з річки всіх щук, і мені жодної не залишиться. Ні, ні, хлопці, і не просіть, і не вмовляйте, нізащо не розкажу. Нема дурних!..
Руслан зав'язав мішок, закинув його за плечі й рушив стежкою через городи до села.
Ми довго стояли і заздрісно дивилися йому вслід, але він жодного разу не озирнувся.
Рибалити чомусь перехотілося. Змотали вудки, забрали коробочки з наживкою, порожні сажалки й мовчки розійшлися по домівках.
Зустрілися тільки під вечір на стадіоні. Там довідалися, що Руслан не лише Петрові, Тарасові й мені показував свою щуку. Про неї уже знали майже всі калинівські рибалки. Однак не всі повірили, що він сам її зловив. Наслухавшись різних догадок, припущень, де і як міг Руслан роздобути щуку, а також знаючи його невгамовну пристрасть до всіляких жартів і витівок, ми теж було засумнівались.
Та наступного ранку Руслан геть розвіяв наші сумніви, появившись знову біля мосту, де зібралося чимало рибалок, може, навіть ще з більшою щукою. Тепер він не ховав її у мішку, а загорнув мішком так, що з одного боку згортка стирчала тільки голова, а з другого — хвіст. Потім міцно перев'язав згорток мотузком, а під нього просунув кілочок. Вийшла мовби зручна валіза з ручкою. Він так і ніс довгу й важку щуку-валізу, часто міняючи руку й спогорда позираючи на подивованих калинівських рибалок.
Проте й після цього знайшлися невіри, а серед них і мій дідусь.
— Ну й шибеник, ну й шелихвіст! — осудливо хитав він головою. — Замотав у мішок вчорашню щуку і носиться з нею, щоб дратувати людей. Ось підіть, хлопці, понюхайте, вона уже, мабуть, добряче припахує…
Але щука була свіжа, в цьому ми переконалися, коли підійшли до Руслана.
— І сьогодні здоровенну упіймав? — упалим голосом запитав навіщось Петро, хоч бачив же, яку щуку він тримав.
— А я завжди тільки за здоровенними полюю, — відповів гордовито Руслан. — Так мамі мороки менше. Почистить одну рибину, зафарширує, запече в печі на листі, і вистачає нам їжі на цілий день. Смакота-а — фарширована щука!.. — плямкнув губами.
Що він ловить лише великі, то була правда, бо і третього, і четвертого, і п'ятого дня Руслан приходив до мосту й показував таких же щук.
А в нас, як на зло, не ловилася тоді риба. Все чіплялася на гачки сама дрібнота — ті ж плітки, йоржики, верховодки.
Пожурилися, порадилися і вирішили вислідити Руслана, підгледіти, де і як він рибалить.
Повставали рано, до сходу сонця, й засіли під мостом на протилежному березі. Довгенько довелося чекати, аж змерзли трохи від вранішньої прохолоди. Та ось, врешті, Руслан появився. Під одною рукою згорнутий мішок, у другій — палиця. Прогупотів мостом, постояв, роззирнувся довкола й звернув у шелюгові зарості, що тяглася берегом понад річкою.
Коли його не стало видно, ми вибігли зі своєї схованки й подалися слідом.
Та Руслан догадувався, що за ним можуть стежити, аби розкрити його таємницю, тому був обережний. Не пішов одразу рибалити, а занишк у заростях. І коли ми забігли туди, він вискочив з-за куща й почав нас соромити:
— Що, урвався терпець? Закортіло теж щук наловити? Ай-я-я, хіба справжні рибалки так роблять? Мовби злодюжку підстерігаєте…
Похнюпивши голови, ми не виправдувалися, мовчали й згорали від сорому.
Русланові, певно, стало жаль нас. Він примирливо усміхнувся й сказав:
— Добре, хлопці, я вам пробачаю. Мені теж захотілося б підглянути. Але знайте: секрету свого все одно не видам. Хіба що колись, колись…
ТЕЛЯ,
дідусеве й бабусине, завдало прикрощів не тільки Оксані — мені також.
До приїзду в Калинівку тата і мами ми з Оксаною лише гуляли, розважалися, спали скільки хотіли. Ні дідусь, ні бабуся не давали нам ніякої роботи. Хіба що самі допоможемо їм у чомусь. А мама — ні, вона зразу знайшла нам діло. Оксані наказала доглядати за курми: годувати, стерегти їх, щоб не клювали на городі помідори й дині, щоб не греблися на грядках цибулі й часнику. Мені доручила поратися біля теляти: вранці виводити його пасти, увечері заводити в сарай до корови, напувати, коли воно захоче, чистити.
Якби це нормальне теля, то клопоту з ним не так і багато. Але ж наш бичок, як сказав про нього тато, був якийсь прицюцькуватий.
Правда, він до нас уже звик, перестав боятися, зате поледащів і зробився страшенно впертий.
Судіть самі.
Тільки я всівся під шовковицею і заходився прилаштовувати до іграшкової ракети, що її привіз мені із Києва тато, вузенькі алюмінієві крильця, як з вікна виглянула мама й сказала докірливо:
— Бач, сам так у холодочок сховався, а бичок нехай на сонці від спеки мліє!
— Зараз перепну, — буркнув я.
— Та не забудь і казанок з водою переставити.
— Не забуду.
Мені дуже не хотілося відриватися од роботи: я обіцяв хлопцям показати ракету сьогодні. Але що вдієш — треба. Це ж бо мій обов'язок — доглядати за телям.
Поскладав у коробку крильця й пішов до воріт.
Сонце підбилося високо і пекло так, що заледве волосся на голові не присмалювало.
На вулиці безлюдно й тихо. Лише з-під сусідського паркана чулося рівномірне рохкання свині. Вона перекинула чавун з водою, розвалилася в калюжі, від задоволення аж очі мружила.
Бичкові й справді було жарко. Він лежав, витягнувши голову, і важко дихав. А над ним кружляли, гули надокучливі гедзі. Їм анітрохи не заважала спека.
Я розхитав довгий дубовий прикорінь, витяг його Із землі, вхопився за припинач.
— Ну, вставай! — гукнув до бичка.
Він неквапливо підвівся, потягнувся й недоброзичливо втупив у мене очі.
— Чого витріщився? — гримнув я на нього й смикнув за вірьовку. — Ходімо в холодок під сарай! Морока мені з тобою….
Та легко сказати — "ходімо"! Бичок, хоч як йому було жарко на сонці, не захотів іти зі мною. Мабуть, образився, що я грубо з ним повівся. Хіба він знав, що мені зараз страшенно ніколи, що в мене є важливіша справа, ніж панькатися з ним? Стояв, дурний, як укопаний, з місця не зрушиш.
Тоді я намотав на руку припинач, дужче смикнув до себе. Але бичок уперся й потягнув мене в протилежний бік.
— Ти бач, ще й капризує! — обурився я. Стривай, зараз тебе приборкаю!..
Проте що вже тільки я робив: і сидячи цупив за вірьовку, і лежачи, і навіть прикорінь забивав у землю та пробував накручувати на нього припинач, де там — бичок був сильний, його не подужаєш.
А сонце, мов нарочито, ще жаркіше припікало. Я упрів, аж піт з мене котився градом.
— Ну, бицюро, я ж тобі дам, ох і дам!.. — розлютився я.
Міцніше намотав на руку вірьовку, в другу взяв прикорінь і підійшов до теляти. Не встигло воно й оглядітися, як я з усього розмаху луснув його прикорнем по спині.
— Ось тобі, щоб знало, як…
Далі не доказав. Бичок, чи то від болю, чи то від переляку, так кинувся від мене, що трохи руки мені не відірвав. А потім помчав, як несамовитий, тягнучи мене за собою.
Я напружився, спробував зупинити теля, але тепер його уже ніяка сила не могла втримати. Хотів звільнитися од вірьовки, яку необачно накрутив на руку, і цього не зміг зробити: вона була натягнута, як струна.
Останнє, чим сподівався вгамувати теля, — це ласкавим, ніжним:
— Бицю, бицю… бицю…
Але "биця" вже не вірив у мою доброту і ще швидше втікав од мене. Мабуть, думав, що я женуся за ним, щоб знову полупцювати.
Утративши всяку надію зупинити теля, я старався не відстати від нього, не спіткнутися, за щось не зачепитись. Бо тоді й направду воно або ж руку мені відірвало б, або ж волочило по землі.
— Куди ти? — гукали з дворів здивовані сусіди.
Та мені не було часу пояснити — мчав далі за на важеним бичком туди, куди тому заманулося бігти.
Коли б мене зараз спитали, де я тоді з ним побував, не зміг би як слід і відповісти. Пам'ятаю лише, що біг городами, розкидаючи в усі боки жовті соняшникові голови, які безжально гамселили мене, трощив високі стебла кукурудзи, шорстке листя якої боляче шмагало по обличчю, петляв поміж деревами в саду, плигав через канави й тини.