Зрештою, то мені зарахується за першу візиту.
О. Василь лиш руками розводив.
— Та що на тебе найшло? Чи об’їлася чого, чи як?
Маруся здвигала плечима. Якась упертість заволоділа нею і просто хотілося поставити на своєму.
— Хочу, та й більш нічого. Хочу на храм подивитися.
— Та хіба ж у нас то вже й не храм? Або по сусідніх парафіях, з котрими жиємо?
Маруся навіть не відповідала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара їмость прийде на поміч.
Так і сталося: бабця уже говорила ласкаво синові:
— Та поїдь уже, поїдь з нею. Що тобі? Подивися, яке ж воно молоденьке, їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.
О. Василь висував останній аргумент:
— А служба божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.
— А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві — служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.
— А що ж я їй — паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?
— Та й то би не завадило. Правда, Марусе? — жартувала стара їмость.
О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що подається.
— Люди живуть ще й гірше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати богові треба. Парохія не зла, їсти-пити є що і в чім сходити — якого ж їй ще, за перепрошенням, дідька треба?
Але врешті збиралося й їхалося. Маруся скакала з радості, викликаючи остереження старої їмості. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було між чужі люди неабияк показатися.
А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.
Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів — мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок — ним тягнеться безпе-реривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, — і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.
От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно народу. День був чудовий, і всі понадівали найліпше своє лудінє. Молодиці, сліпучо блищучи на сонці білими рукавами сорочок, щохвилі під’їздили скорим кроком на конях; легко, граціозно, вигинаючися станом, здоровкалися зі знайомими, і кожний рух дихав природною красою й радістю життя.
Жартами, дзвінким сміхом перенизуючи кожне слово, віталися.
— Єк днювали, Адно?
— Гаразд, шо ви май?
— Ци дужі, Мику’?
І не можуть, щоб не зачепити сусідки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:
— А єк кажете, кумко, — ци в добрім перебутку цес день си опровадит?
Це натяк на сварливий характер Василини, про неї-бо кажуть, що вона ні одного дня не може пробути без лайки. І Ва-силина розуміє, в чий це город камінчик, але що має дуже добру вправу, то відповідає щучо, влучно, б’є в саму болячку.
— Сокотіт ліпше свої вуші, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.
Молодиці троха не в сих, ідуть уже на мир:
— Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнів заходите?
— Я си нікому не зурічую, най і мене не чіпают.
— А йдім, кумо, най си преч каже з таков заходити. Ади,
' у неї зуби на продаж.
— А ви не молитися до церкви приходите, а гріх на гріх закєгати. З вами нема доброї бесіди ані раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке ні до чого не зда-ле. Ади, йкі пересмішниці ми си повдавали!
Молодиці тікали в товпу, не раді, що зачепили таку зубату.
Поважні ґазди вели поважні бесіди. Де-не-де по купках переговорювалася найновіша подія тижня: любас забив на смерть чоловіка своєї любаски. Один з очевидців оповідав подробиці:
— Я йду, а так вже темнічко си ізробило, а вна, сука, вибігла, кричит: "Ой, рєтуйте!.. Ой бідочко!.. Ой душічко ж ма нешіслива!.." Зоздріла мене та д’мені: "І Танасієчку, і сусідо ж мій любий, не дайте ж ми пропасти..." А я вже таки скі-мував-сми, у чім річ, та лиш си питаю: "А хто?.." — "Та Онуфрій, — кае, — мого чоловіка, — кае, — забив..." Ага, суко, кажу, дограла си?
Ґазди злобні. Попадися їм тепер ота Параска — побили би камінням. Дивна ненависть двох полів...
— Іду я д’хаті, а він лежит на порозі, та вже й крови з не-го полили: "Дєкувать ті, — каже, — Парасочко", — лиш упо-вів. А вна, сука, дріжит, от їк лист дріжит.
"А я ж тому винна?" — вповідат. А він вже нічо й не каже, лиш харчит...
Сонце ярко світило. По горах повзли тіні хмар, і здавалося тоді, що, замість одної гори, стоїть дві: одна темніша, друга в світлі.
Стара маленька церковця могла вмістити дуже мало народу і була набита по береги, хоч дев’ять десятих парафіян стояли надворі. Впрочім не кожний і пхався досередини, хіба вже як відбувалося там щось занадто урочисте, — тоді ти-слися, завішуючи в притворі на колічках крисані й тогіірці; хто не пішов досередини — клякав на одно коліно, на ца-ринці, не перериваючи розмови з сусідою.
Хоч і стала Маруся у церкві на упривілейованім місці, але за кілька хвиль вже почула, що не годна стояти: нічим було дихати. Вся мокра від поту, ставала на пальці, щоб хоч одним оком побачити кавальчик синього неба, але, окрім чорних, сивих, довговолосих голів, нічого не бачила.
Маруся вийшла на цвинтар. Доріжка зигзагувато вилася поміж могилками; сиділи жебраки й співали на всі гласи, що хто хотів і умів, перетворюючи слова апостольських молитв у якесь ідолопоклонське чревовіщання. Кожний з калік старався виставити свою біду якнайефектовніше: один висовував на дорогу обрубок ноги, змазавши його насамперед маслом, аби блищало на сонці й різало око; другий відкидав з чола волосся й задирав голову догори, аби усі бачили його непідроблену сліпоту; третій, не маючи можливості похвалитися хоч яким-будь каліцтвом, бодай натягав на себе надзвичайні лахмани й виставляв уперед загорілі мохнаті груди, що на них можна би й залізо кувати, а на грудях тих теліпався в усі боки величезний металевий хрест, котрий краще було би поставити на церковну баню.
І кожний з жебраків хотів звернути увагу лиш на себе; милостиня, подана сусідові, здавалася видертою із власних рук, і тому щохвилі серед цього повзаючого і стогнучого населення підіймалися люті суперечки.
— А проклєтиця, котюго! Коли я вже бога си домолю, аби направду ті очі і лоба виперло, аби-с не дурила людей пре-ославних!
— Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагу-лив си ті окоман і спереду, і ззаду.
А в крайнім кутку сталася ціла драма. Зайшла з того що жебрачка зачала дорікати своєму сусідові багатством:
— Та встид би-с мав на прошєчу дорогу сідати. Таж — єс ґазда, маржину мішєєш, а в бінної удови з рота видираєш.
Каліка вважав, що того вже забагато, схопив камінь і торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скільки було гласу, ухопилася за голову — з-під пальців капала кров. Ранка була невеличка, але наслідки могла дати великі, і баба це зрозуміла.
Верещачи кілько далося, сама непомітними рухами розмазувала кров собі по лиці і роздирала ранку більше. Потім, мовби в нестямі, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи її плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе — словом, грала варіації на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.
Каліка вважав за ліпше благородно віддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарід.
— Хто ж то так бабу покервавив?
— Та, ади, ростіцький тот каліка.
— А за віщо?
— Гроші баба хтіла украсти. Упали з пазухи, а вна...
— Та брешете, вибачєйте, не до вашого гоніру кажучи, бо сми ту була та й виділа.
— Та я шо? Люде повістували.
— То прошєк тот так си вимов’єє.
— Ади, вни так сидє, а вна баба бінна, незарібна, а він, рахувати, ґазда.
— Ґазда?
— Ає! Четверо товару держит.
— Та й попід церкови си хилєє?
— То вже раз погана душа!
— А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Ліпше би маржини сокотив. А він тоги чим-таки вхопив камінь, тим-таки морснув бабу по голові.
А баба тим часом робила не злий інтерес: вставляючи в слова подяки репліки про своє гірке нещастя, швидкими рухами збирала монету.
— Простибіг, простибіг, ґазди мої... Аж ми, си у голові за-комашило... За ваше здоров’є, за господарське старанє... На бінну бабу й здохлєк гавкне і усєка пеня зачепит та й си збиткує... Христос вам напереді, Христос вам назаді, аби-сте діждали... Та так ми в грудєх іздусило, шо гляба й відітхну-ти... Ой бідочко ж ма кервава.
А у каліки геть цілком попсувалися влови. Звістка про його злочин обійшла пару разів доокола церкви, що мабуть,
о тім вже й попи у вівтарі знали. І де тільки не показувався каліка, всюда зараз підіймалося:
— Цес бабу вбив?
— Ає, ає! Тот самий.
— Ой діду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над то-бов нині бучки си крутють.
— Газдочки мої любі, та й солоденькі, та й файні... Я ні-
чо... Бо тій бабі на дідька би вже переходити... Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно... а я вже не кємую, єк у мене й тот камінь у руці си знайшов...
Але, очевидно, це нікого не переконувало, і каліка, бачачи цілковите зіпсуття інтересів, надумав направити наслідки свого войовничого запалу і поповз перепрошуватися до баби. Штурхав її голим ліктем у бік.
— Та-бо той, Вась... Та ну...
Але баба знов занадто яскраво бачила всі незчислимі вигоди свого положення і миритися в жаден спосіб хтіла.
— А йди ти від мене, аби тє й очі мої не виділи й вуха не чули, єк ти мене навіки здоров’я збавив. Ади, люде добрі, шо нема мені єк і рани відоткнути, — єк бих видомокла, тут би мене й смерть моя посіла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещєстями!..
Жебрак совався коло неї, заповзав то з одного боку, то з другого шепотом обіцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що ліпше синиця в руки, як журавель в небі, і не піддавалася.