Це, власне, по-урядовому — дев'ята, а насправді, за сонячним рухом, — на шосту.
Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола. Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід.
Пожовклі й на лиці, й на душах своїх, висохлі, як старий архівний папір, колишні урядовці, теперішні радслужбовці установ, уперше побачили сонце у всій його величній краси
Їм бракувало хліба, пшона, олії, зуживалось останнє дрантя одягу, гомінкий, порожній, як виточене барило, шлунок глушив їм думку, вони поволі втрачали все аж до останньої надії на якусь зміну, але сонця їм не бракувало. Сонця було повно скрізь. Здавалось, нова влада збільшила'якимось способом день, стягнувши до мінімуму ніч.
І Кость Горобенко радів із цього. Він умисно йшов сонячною перією й по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і печаль.
Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний невідомий світ видавались кращими. І не було в Горобенка на душі ні злості, ні заздрощів, ні підозри, у грудях несвідомо й непомітно виростало і заповнювало всі кутки його одне прекрасне сонячне слово — любов.
Він його ніколи б тепер не вимовив, але він відчував його. Він відчував його вічну красу й невмирущість, і це давало йому радість. Є вічні, прекрасні речі, перед якими, кінець кінцем, схилялися на довгому шляху історії незліченні народи і схилятимуться аж доти, доки люди є людьми і земля землею.
Є масові злидні, зубожіння, руїна, насувається ось голод... Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі...
Це є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття — і їх не буде... Це зрозуміло — вкриються новими будівлями руїни, людство не раз переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи... Настане час — і не буде України, не буде, може, націй узагалі, але сонце й любов будуть.
Це сонце! Це ранкове, вічно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли воно сяє так, як зараз, коли воно пестить одімкнену душу й розхристані груди, — так раптом, так несподівано пригадується... Надя!
Ось його промінню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячі, що на шиї. Воно його гріє найбільше. Мовби стискує навігь.
Пригадав: цей м'яз колись любила Надя. Її рука, ця люба рука, що вже ніколи не підведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на цьому м'язі. І тоді великі чорні очі, пройняті, як і у всіх полудневих людей, прозорою тінню лагідної жури, зупинялись на його профілі. І тихо, мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотіли щось розгадати і, не розгадавши, пішли в могилу... Надя вмерла.
І Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навіть не тому, що вона була б чужою, безпартійною. Ні. Це на другому місці.
Ось що головне: жорна часу перемололи б те свіже зерно почуття, що виросло колись у них обох, і тепер їхнє спільне життя було б уже не п'яне вино, а сипке борошно, грузьке тісто, і — хтозна — може, й полова... Тепер же Надя залишиться назавжди такою, як була тоді, в ті далекі, неповоротні дні. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дівчину, як чиста пам'ять про першу жінку, що він її пізнав.
Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це — єдине в нього, що лишилось від минулого.
І це не обітниця його чоловічої незайманості, це не сантиментальне "до гробовой доски" — це звичайне людяне й цілком реальне, але це все ж таки щось більше за них. Бо, певно, не можна забути першої пізнаної жінки, що перед тобою була дівчина, а Надя ж, Надя...
Горобенко лячно подумав: "Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де ніби скасовано кохання і де ліжко заступає найкращі відносини статей..."
І так само, як на сонце відкілясь налізла незграбна біляста хмаринка, перед Горобенком раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дійсність і реальні, такі, як вони є, люди.
Він запитав самого себе: "До чого воно йде?" Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвіяним димком подалась у безкінечні небесні мандри, а на Костеній шиї знову заграло з подвійною силою тепле проміння.
Тоді без міркування з'явилась, здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої офіційні товариші, — кращі, ніж ти думав.
Партія — це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіянство, що із звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона творить нове, цілком відмінне плем'я. Більшовицьку расу...
Хто й коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він розв'язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір'я, що потай кублились над його, Костевою, головою.
І хіба Дружинін один? Ні. Він — символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть.
І потім Миша Чернишов. Він, звісно, "верхогляд", п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він...
Це теж незрозуміле. Чернишов знає не тільки за "Просвіту" й філію Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарні Повдера, складав візитні картки його батькові. Навіть було раз... це, здається, в шостім класі гімназії — сам Кость здуру замовив у Повзера й собі візитні картки.
Горобенкові до болю стало неприємно від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам'яті ті наївні гімназіяльні візитні картки, що випікали тепер на живому.
Теоретично — Чернишов мусив би принаймні в пам'яті заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і несвідомий, але визискувач.
Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за "всепрощеніє"?
Перед Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного колективу...
Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці Молоді вчительки, обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що протягом довгих літ — хто вперто, а хто неврастенічне — боролись у класі з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп.
Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму,
будинок колишньої його гімназії.
За якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед початком лекції сходяться в учительській. Це переважно — старі гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських панночок — учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів колись дістав від нього "пару". Вчитель історії "Макарон", що питав був гімназистів, "скелько лет продолжалась тридцатилетняя война", "Гусак" — Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській.
Ханов, як голова курсів, чемно ступив Горобенкові назустріч і, потираючи перед ручканням кулаки, повідомив:
— Ваша лекція, Костянтине Петровичу, — за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сімейна нарада.
Ханов — колишній директор з іншої гімназії. Горобенко його не знає. Ханов запобігливо ставиться до Горобенка — він комуніст, так би мовити, цап у овечій кошарі. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо, вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж по два пуди!..
Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі.
— ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що з ними робити — на всіх не поділиш?..
— Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав:
— А что за мануфактура — гадость, наверное?.. Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім їхнім учнем.
Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі:
— Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: "Заполните". Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!
Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко обурювався далі:
— Удивительные предрассудки!.. "Хами! Інтелігентні хами!" — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор:
— Поляки, говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив:
— "Товариш" Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа:
— Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, і засміявся тільки сам Борисенко, а решта осміхнулись.
Але Горобенкові було цього досить. Це недбайливе ігнорування його присутності, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комуніст, — дратувало його вкрай. О, ці педелі знають міру його предмету! Лекції української мови на вчительських курсах для них така ж сміховина, як і оті чотири аршини мануфактури на сім душ, і нові освітні заходи влади, і сама влада, і ввесь цей час...
І відкіля ця певність у них, що він покриватиме їхнє сичання, мовчатиме в партії? Відкіля?.. От піду і скажу про все!
Вони чи з чемності своєї, чи з жалю ще тільки не глузують з нього, саморобленого професора...