Він глибоко зітхнув і обернувся до СлавіноЇ:
— Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно-то все так, що ви говорите, конєшно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. — Ну, а що як умреш, а там воно все є?!
Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.
— Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о... — Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав:
— Ні, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки...
Дядьків висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка — коли нарешті буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотичне, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Ці анемічні слова Славіної — для нього як об стінку горохом. Він же у своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від Славіної.
Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі про стрижену, пришелепувату "комуністку" і сміятиметься з неї. Ба сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода Славіної і обурювала залатана дядькова спина: засмієшся, чорте, на кутні!..
Горобенко подивився на пишну пшеницю, і це, як і завжди, дало йому заспокоєння. Невтомний пустун-вітер гнав по ній хвилю за хвилею. Хвилі бігли навперейми, аж поки не обривались на свіжій стерні, але вітрові було до того байдуже: він перебігав обніжками назад до краю поля й знову гнав нові й нові. Заходили жнива, й перші копи вже кинули легеньку тінь на літо. І вічно від цих кіп і голої стерні стає сумно. Росте в грудях жаль, і невимовне чогось шкода. Чи літа, чи тепла, чи днів своїх? Хтозна. Ці копи породять незрозумілу тугу, а пізніше, коли затріпотить на даху вечірній осінній дощ, ця туга буде старечою рукою підбивати невеселі осінні підсумки...
Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували женці. Порівнявшись із ними, дядько звернув ліворуч, щоб обминути їхнього порожнього воза й розпряжені драбчасті конячки. На звороті, вилазячи з глибокої колії, вони трохи затримались. Женці питливо дивились на них. Коли віз порівнявся з ними, крайній підморгнув до дядька-візниці.
— Ярмаркуєш, Даниле?
Але візниця утримався від жартів. Він для чогось спинив свою шкапу й привітався:
— Драстуйте, боже поможи...
Славіній надав чорт знову встряти до розмови:
— Здравствуйте, товарищи! — Вона глянула на свіжі снопи покошеної пшениці й поблажливо сказала: — Харошая у вас рожь в зтом году.
Женці зареготали, а візниця, мов засоромившись за своїх їздців, досадливе буркнув:
— Та що ви! Це ж пшениця! Славіна винувато прошепотіла до себе:
— Разве?.. Как же это я ошиблась?..
— Та вже ж "ошиблась", як зроду, мабуть, не сіяла! недобре посміхаючись, сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи піт з чола, промовив до візниці:
— Це, Даниле, як той товариш, що навесні балакав у сполкомі: "Сійте, каже, товарищі крестяне, "пашано", од нього прибилі багато буде..."
Женці знову одностайно зареготали.
Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече:
— Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців.
Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:
— Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче...
Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.
"З славіними далеко на селі не поїдеш!" — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.
Уже смеркалось, коли приїхали до села.
Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.
В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування:
"Ні чорта не розумію — до чого воно все це".
Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.
Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.
Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності.
Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.
Горобенко навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: "Село — і серце одпочине..." Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Одни із численних іспитів на "більшовика", іспит на життя.
Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.
Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні — стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й навіть за козаччини... Хтозна.
Горобенко внутрішньо сказав собі: "Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я не далеко відійшов від Славіної...
Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, — Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин і від села в мене немає анічогісінько. Щоправда, це трохи незвичайно для українця, одначе, знай, село, — мене й не вабить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким "місяченьком" та іншими твоїми неодмінними аксесуарами. Мені байдужісінько до них зараз, а іноді... іноді я розтрощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!"
Зачувши кінець дороги, конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз лунко заторохкотів по твердому грунті, й від цього вулиця ожила. За ворота повибігала дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод. Через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки інколи коло фіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам'яті.
Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго. Їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.
Горобенко раптом подумав: "Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!.."
Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі.
Вулиця несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський волвиконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від довгих літ колонок на ганку.
— Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у... — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки.
Дружинін сплигнув із воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежі порох і незадоволено щось бурмотіла.
— Перевиборча трійка будете, товариші?
Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі, тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню.
Славіна обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого портфеля, сказала сердито Гарасименкові:
— Ну й дороги у вас, товариш! Просто — кошмар... Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню на пояс і спитав:
— В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє.
Горобенкові подобалась тиха і спокійна Гарасименкова мова і його рівне поводження. В ньому вчувалась унутрішня сталість і певність, а заразом і поважна хазяйновитість дбайливого начальника.
Ступаючи східцями поруч із Гарасименком, Горобенко раптом подумав: "Як усе ж таки змінила людей революція! Це вже не старшина колишній або писар. На цього можна покластися..."
Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у "предсідательську".
Глибока сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння.
— Треба світло засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасимепко. В кімнаті все затихло й нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився її засвічувати. Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врешті засвітилась тоскним, синюватим вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами.
Дружинін сів на дзигликові і стомлено обперся спиною об стіл.
Славіна сіла було коло стіни на лаві, але від неї одразу ж — наче її тоненька постать потребувала місця аж на трьох — поспішно одсунулись літні селяни, замітаючи після себе місце полами свит.