Програмок, часом зовсім непогано зроблених, готовили дуже багато, щоб стало для всіх гостей, навіть і тоді, коли б їх прийшло більше, як сподівались.
Нарешті залишалося ще прикрасити велику залу, меншу – рисувальню та тепер спільно злучені три великі світлиці найвищих клас. Прикраса зал належала до вчительок малювання та рисування, їх було дві: стара – Ольга Інокентівна, звана "Охра", вся в гнідуватій одежі й у такій самій перуці, і молода, Юлія Вікторівна, що, мабуть, тільки що вийшла з Академії мистецтв, гарна дівчина з вогнево-рудим волоссям і сліпуче білою барвою обличчя. Інститутки "обожали" Юлію Вікторівну і за те, що була молода та гарна, і за товариську поведінку з вихованками, і за своєрідну хлоп'ячість у поступуванні. Але ж усе це не перешкоджало приліпити до неї дразливе прізвище "клячка" – слово, що ним Юлія Вікторівна звала липку гумку, вживану при рисуванні.
Учителькам "естетики" дали до помочі найздібніших до тієї праці дівчат. Тоді раз у раз приходило до сутички з донькою славного на всю Російську імперію маляра М. В. Нєстєрова. Він малював київський Володимирський собор, мав величезний успіх у Парижі, а потім намалював свою знамениту картину "Святая Русь", що свого часу наробила чимало шуму в мистецьких та літературних кругах. Хто з тих кругів відважився признатись, що не знає "Святої Руси", діставав титул "сикамбра" чи "тьмутараканця". Ольга Нєстєрова була вийнятково гарна, висока, струнка дівчина, з величезними чорними очима на блідому, якби перловому, обличчі. Вона майже завжди була моделем для свого батька, позувала при малюванні ангелів, св. Катерини, св. Варвари, св. Ніни, у славному "Великому постригу" і т. ин., без кінця. Але ж на цьому й кінчалися зв'язки Ольги з мистецтвом, бо ж усе разом із красками й пензлем, усе, що в'яжеться з рисунками й малярством, – вона ненавиділа цілим серцем і не хотіла про це й чути. Щодо того не міг її зрозуміти ніхто – ні вчителі, ні інститутки. Хіба що єдина її "подруга" – якби ж Ольга знизилася до того, щоб із нею приятелювати! – Лара Ходоровська. Була це донька професора музики, відомого піяніста, знаного з добрих концертів, його любили кияни, а дехто, як і він сам себе, вважав за визначного композитора. Лара ж, коли була приневолена йти на батьків концерт, звичайно в святкові дні, то годилася на те тільки за "хабар", тобто за якийсь значніший дарунок. У науці ж музики, здається, була остання в цілому інституті.
Лара могла б зрозуміти Ольгу, але ж між ними не могло дійти до таких "дружніх виявів почувань". Вони вчилися в инших класах. Коли між дівчатами була така різниця віку, що вони вчилися одну чи дві класи вище або нижче, то порозуміння ще було можливе, але більший інтервал уже зовсім нівечив можливості якихось тісніших взаємин. Для всіх "старших" молодші були "дітвора", "дітлахи" або "немовлята". Тим-то старші могли малеччю в найліпшому випадку хіба тільки напіввибачливо гордувати. До того ж причинявся й статут, що забороняв усякі взаємини між різними класами, немов це були не частини однієї а школи, а різні школи. Тож "звірята", тобто вихованки нижчих клас, не сміли ані гуляти в садку тими самими алеями, що ними гуляли старші, а також мали й свою окрему рекреаційну залу, що її старші звали погірдливо "дитяча кімната" ("nursery").
Ця зневажлива постава до "малечі" перекидалася й на класові дами сьомої, найнижчої, класи. Їх, мовляв, офіційно називали "мамки". Ця назва була дуже образлива, і тому вони обурювалися "смертельно", коли десь зачули це слово. У відповідь па те сердилися старші інститутки, що не жалували труду, щоб відплатитись. Одна "мамка" почувалася безупинно ображена. Тому їй раз у раз давали старші вихованки не менш моторне прізвище "Хрюшка", себто чемну назву безроги. Друга "мамка", німкеня, рідко коли "втішалася" тим титулом, бо ж її безкрая терпеливість, добрість та м'якість поведінки зовсім роззброювали навіть інституток. Наприкінці свого життя ця німкеня-лютеранка прийняла православ'я й постриглась у черниці в київському Покровському монастирі. Тоді постав освячений традицією звичай: усі інститутки, скінчивши курс, конче складали візиту преподобній "матері Єлизаветі", колишній "фройляйн" Ельзі Нідман. У її білесенькій мініятюрній келії з небарвленою підлогою розливалися пахощі кипарису і яблук та залишалися незабутні враження, подібно як і рожеві відблиски косого сонячного проміння (бо ж мати Єлисавета мала вільну хвильку тільки над вечір) на чорних м'яких завоях та виблідлих, немов сльозами до прозорости промитих, колись блакитних очах усіма улюбленої матері-вчительки монастирської школи...
5
КАРНАВАЛЬНІ НАСТРОЇ
"Фіка" оженився. "Бунтарство". Треба не хотіти знати!
Два Артури. Чужинецька тактика. Причини відчуження.
"Котятко" Аліна. "Донощиця" Варя. Чужа. Біля підніжжя
вівтаря. "Чого не знає Івась, не знатиме й Іван".
Лекції проходили, як звичайно. Але ж і тут було дуже помітно, що суха суворість дисципліни порушена. Нестримно-веселий дух "масляної" (карнавалу) пробивався за інститутські мури й наповняв собою всі щілини, не минаючи навіть і застарілих та запеклих класових дам.
Але ж прийшов день, справді, вийнятковий не тільки для Ноель, а й для цілого інституту...
Почалося з самого ранку. Фройляйн Оттилія, перевівши по сніданню щоденні півгодинні вправи з німецької мови, попрохала вихованок відповідно поводитись, якщо вона трохи затримається вдома. До неї мала прийти на перерві швачка міряти нову, святкову, сукню на бал. Виходячи ж із класи, вона все-таки обернулася на порозі й додала кілька сентенцій, конечних, щоб удержати порядок. Якщо вона затримається довше – найбільше десять хвилин, то інститутки-шляхтянки мусять пам'ятати, що вони "дорослі панни", а не "вуличні хлопчиська". При тих словах її кам'яна фізіономія спробувала виявити якусь тінь усміху. Цього було досить, щоб усім ураз захотілося пустувати. Але покіль радилися та обміркували проекти чергового "скандалу", різкий дзвінок спрямував усі думки в инший бік. На сходах з'явилася довгонога постать учителя географії Федора Павловича Нєстімова, або "про домо суа" – Фіки. Зо всього інститутського персоналу Фіка був найнещасливіший "souffre douleur". Мав він м'яку й добру вдачу, але ж усі добре знали, що він, хоч довгі роки вчителював, ніяк не звик до дівочого товариства, боявся інститутських жартів і незвичайно соромився дівочого глузування чи сміху. Саме тому ніколи не пропускали дівчата нагоди, щоб узяти Фіку "на мушку".
Тож, ледве він зачинив за собою двері, як ціла класа з перебільшеною чемністю вже присідала перед ним у глибокому поклоні, і тридцять шість дівочих голосів радісно вигукували:
– Ґратулюємо! Ґратулюємо!
Була це стара штучка. Фіку звичайно кілька разів до року вітали чи з іменинами, чи із днем народин, щоб тільки викликати його сміховинне засоромлення. Бо ж звичайно йому червоніла лисина, брови під круглими окулярами лізли па чоло, обличчя ж багріло так дуже, що очі аж заливало слізьми. Тоді він знімав свої окуляри в золотій оправі та дуже дбайливо протирав їх. Інститутки ж тішились, що тоді можна йому відповідати нссотворенні речі, бо ж Фіка отямиться й почне розуміти відповіді хіба що аж на третій лекції. Але ж, здається, найбільш чудернацьке було те, що в цього дитинно-соромливого чоловіка, що мав понад сорок літ і виплекав собі довжелезну бороду, як біблійний пророк, була дитяча вимова: він вимовляв "С" замість "Ш".
Тепер професор не встиг іще піднести догори брови, як несподівано для всіх із першої лавки виступила наперед Катря Витовська. Її обличчя було повне зворушення й гідности. Це одурило навіть товаришок. Але ж за хвилину по всіх лавках уже порскав стриманий сміх. Тим часом Катря виголошувала промову – імпровізацію. Вітала сердечно "нашого любого професора" з учорашнім "найурочистішим днем у житті кожної людини".
– Дай вам Боже, Федоре Павловичу, щастя й довголітного віку в оточенні милої й численної родини! І не тільки побачити, а й одружити дітей ваших, та й... дітей їхніх...
Хтось з останніх рядів потиху, але ж зовсім виразно й чутно заспівав "Многая літа", як співалось у "табельні дні", тобто дні свят царської родини.
У Фіки враз виступили сльози під окулярами, а стряпки волосся довкола лисини піднеслися вгору. Він, певне, відчув те, бо ж намагався лівою рукою пригладити залишки колишньої чуприни, а правою махав на Катрю.
– Що ви? Що бо ви, панно Витовська?! Які діти? Яке одруження?
– Яке?.. Таки ж ваше, Федоре Павловичу! – вдавала здивування Катря. – Ми ж бо вже всі чули, що вчора ви зволили одружитись. І... такий ви недобрий: нам, що вас так люблять, навіть ні словечка не сказали наперед! Ми тому не встигли навіть букета приладити як слід...
– Та що ви? То ж чисті вигадки. Запевняю вас, Mesdemoiselles, – притискав обидві руки до грудей розгублений Фіка. – Та ж слово чести...
Катря почервоніла.
– Ну, як же це можна говорити, Федоре Павловичу?! – з сумним докором промовила вона. – Ми так раділи тому, що, нарешті, ви знайшли своє щастя, а ви... ви й тепер ще затаюєте це перед нами. Хіба ж ми заслужили на таку поведінку? Правда, медам? – звернулася до подруг. – Не сподівалися ми, не сподівались!
Катрин голос тремтів щирими слізьми. В той мент її прийдешня кар'єра була цілком вирішена. Справді, скінчивши школу, вона стала прекрасною драматичною артисткою, а потім перейшла до опери й навіть співала в славнозвісній міланській "Скалі".
Але Фіці було ближче до плачу, як Катрі!
– Mesdemoiselles, ну, навіщо ж так? Я не розумію... Я ж бо кажу вам, що таки й справді я в нічому не повинен...
Тепер же хтось не витримав і почувся незамаскований сміх. Із задньої лавки вирвалася виразна репліка:
– Одначе, яке лукавство!
Тоді Катря змінила тон. Вона вже почала, ніби якась старша тіточка, менторським тоном:
– Та чого ж, справді, тут бентежитись?
Не знати, що ще говорила б була Катря, якби в тій хвилині не відчинилися двері й на порозі не з'явилася панна Оттилія.
А Фіка, зовсім приборканий, ще відмахувався руками. Він мовчки силкувався вмоститися за столом, на катедрі. Але, схвильований, не бачив, куди посуває величезний класовий денник, і патичком від мапи зачепив каламар.