За нею – когорта опалених сонцем бравих римських вояків-легіонерів. Це – туземне парубоцтво. Нарешті, з'являється в церкві сам Цезар...
– Здебільша це буває Марк Аврелій. Я ж бачила разом Двох – Аврелія й Антонія Пія, – додала Луїза. – Зрештою, зайво питатись у люду про історичні події, що в'яжуть його з цими імператорами: факти вже затер час. Одначе пам'ять про ті особи живе, і для всього населення – то "наші люди", "наші імператори". Ще б пак: у кожному-бо селищі, чи містечку, як часто й у нас, стоїть якась давня пам'ятка: руїна храму, статуя, арка, що й досі проголошують "Gloria Romanorum". Нарід пишається тією славою, що її здобули його прапрадіди – римські вояки. Тут оселилися вони з жінками та родинами, згідно зі староримським звичаєм, у таборах-селищах.
– І от, коли вже всі в церкві, – урочисто виголошує панотець: "Північ, християни! Христос народився!.." Тоді дзвонять дзвони, співають хори сопілок і розрадувані люди. Ах, як це гарно!.. З тією піснею підуть і всі з церкви, несучи радісну новину довкола. Пастухи, і маври, і маги, і селяни-верховинці, такі піренейські гуцули…
– Але ж у церкві лишиться до ранку "почесна варта", – додала Луїза. – Так, так. Дитину з ясел візьме щаслива мати, натомість над яслами поставлять серед безлічі свічок монстранцію з Найсвятішими Тайнами. Навколо стають не діти, не якісь там міністранти чи немічні бабусі... Ні, там лишається "при колисці Христовій" цвіт села – найкращі з юнацтва та мужі, здібні носити зброю. І ці римські вояки, пастирі та ґвардіяни, триматимуть "лицарську варту", то молючись уголос, то – напереміну – співаючи колядки...
Луїза відкинула голову на подушку канапи й задумливо додала:
– Народові, що зберіг у крові поганську любов до форми, в душі ж має прищеплену Еспанією містику, однаково потрібні і живий символ – жива дитина, і містичні Найсвятіші Тайни. Однаково ясно бачить він Христа-Спасителя і в білому кружальці Найсвятіших Тайн, і в безгрішній ще людській лялечці...
– І скільки має він у цім світлої радости! – продовжувала Ноель.– Бо ж він усією душею переживає незабутню для людства святу вифлеємську ніч, про яку, йдучи з гір, пастухи й маври, Сибіла й цариця Савська з обома римськими імператорами співають повним серцем радісну новину: "Христос народився!.. Мир і спокій людям доброї волі"...
Всі замовкли, задумавшись над тими вічними, глибокими словами. Перша отямилася Маруся.
– От як це гарно – сказала вона. – Але ми так заговорилися, що може, й у нас уже північ... Я ж приготовила для ворожби й віск, і оливо – ось піду, засвічу свічки, а ви гасіть там лампу й переходьмо сюди.
Тим часом Луїза, розхвильована згадками, тихо співала рідну колядку:
San Jose se fache
Que l’infernaou
Veni vorran botiqua
Devant soun ouchtaou.
(Святий Йосиф гнівається,
Що той пекельник
Прийшов та відкрив крамничку
Перед його вертепом).
Маруся оглянула таємничу декорацію ворожби. Із темряви неосвітленої зали блиснуло поверхнею сонного ставу велике дзеркало. В ньому відбивалося, творячи нереальний, кришталевий коридор, ще друге дзеркало, квадратове, поставлене між два свічники з тремтячими вогниками високих воскових свічок. За цими освітленими дзеркалами – столик, два стільці і два повні столові прибори. Не було тільки чомусь ножів.
– Ножів не можна, – вияснювала Маруся, – бо ж – не під ніч згадувати, – може, й щось лихе трапитись. А це, – показала вона на дві мисочки, що стояли па окремому столику, – молочна каша і трохи куті; конче мусить бути для "тих". Кутя мусить бути з маком і медом, щоб могли по-християнському справити Святвечір і ті душечки, що прийдуть. Душечки мертвих до молочної каші та меду дуже охочі, – додала цілком серйозно з виглядом знавця трансцедентальних речей.
Вона поправила "психе" – велике овальне дзеркало в рухливих рамах, перетягнене сюди з мачушиного будуару.
Ноель завагалася. Скидалося це на чари, і їй, "монастирці", не випадало ставитися з довір'ям до видимих забобонів. Але також не хотілось їй уразити й Марусі, яка з такою пильністю робила всі приготування та запевнювала, що цього "найпевнішого способу ворожби боїться рішуче кожна дівчина й мало котра видержить". Ноель у цю окультистику не вірила та її, справді, не боялася. Знати ж своєї майбутности й свідомо не хотіла з мотивів побожних, а також і з переконання, що наперед відоме життя може стати зовсім незносиме, як це їй нераз говорили й черниці в монастирі. Тому вирішила не противитися Марусі й залишилася сама в залі. Але тільки що сіла у крісло проти дзеркала, враз почула за собою шелест сукні. Думала, що то прийшла мадмуазель Луїза і, не дбаючи про Марусин заказ "обертатись, що б там не чулося і що б не робилося за спиною", – обернулась і стривожилась. Перед нею стояла та "Шовкова чорна пані", яку вона добре знала, бо вже багато разів бачила її ще від дитячих літ. Не дуже давно, нарешті, натрапила вона на її портрет і довідалася, що це одна з її прабабунь, яку десь у XVIII столітті уважали за найученішу жінку в Еспанії, Ісидора-Марія де Лячерда, "la dotora", визначний професор мадридського університету. До її голосу свого часу з увагою прислухувався ввесь учений еспанський світ. Коли Ноель була ще зовсім маленька, вона часто зустрічала "живу" отсю "Шовкову паню", розмовляла та гралась із нею у великих залах бабуниного старовинного дому й у затишних місцях її велетенського парку. Бачила її й у стінах провансальського монастиря. І тепер, побачивши свою приятельку, Ноель забула про реальність і пішла їй назустріч. Тим часом "Шовкова пані" зробила рух білою тонкою рукою, на якій висіла чорна агатова вервиця, ніби відсувала все те, що Маруся приготовляла до ворожби. Підійшовши близько до Ноель, нахилила вона трохи голову, немов притакуючи, а її гарні уста поворушились: Ноель цілком виразно вчула ті самі слова, що вже чула від батька: "Ultino Veritas".
Звук того голосу, глибокого й свіжого, немов дотик електричної іскри, пробіг по всіх нервах дівчини. Перед очима пролетіло в швидкій хуртовині образів і барв безліч видінь. А серце наповнялося зовсім незнаним почуванням. Не було воно подібне ні на страх, ні на здивування. Здавалось, що вона втрапила в таке своєрідне духове довкілля, що не мало в собі нічого подібного до реальної життєвої атмосфери... Ще помітила вона, що їй завмирає віддих і темніє в очах…
За якийсь час Маруся й Луїза знайшли Ноель на килимі, кілька кроків від чародійної бутафорії, в тяжкій млості...
4
ПЕРЕД БАЛОМ
Непереможена балетниця. Реабілітація.
Мачушина інтервенція. Низка класичних абсурдів. Еремітка. "Синиці".
Передбачений час. Доньки мистців. "Мамки".
Мати Єлисавета.
Класові дами даремно нагадували про "добрий тон" і безвислідно сердито вигукували: цілий інститут хвилювався й гудів, як сполоханий рій. Та й як же інакше поводитися, коли прийшли сливе одночасно дві такі великі й майже неймовірні новини! Перша – що в карнавалі відбудеться інститутський урочистий бал, на якому будуть приявні й батьки інституток та – що було далеко важливіше! – "гості" – вихованці кадетського корпусу. Друга ж новина ще більше хвилювала. І була це не якась там чергова видумка, а безсумнівна правда. Бо ж у великій залі, під царськими портретами, оповістила її привселюдно сама директорка: в цих днях інститут відвідає Імператриця Марія Федорівна, а з нею прибудуть два чи три великі князі. І... навіть усі вони можуть бути на інститутському балі!..
Кожна була дуже цікава: яка цариця, як вона поводитиметься, як буде одягнена, як виглядають великі князі та як вони ставитимуться на балі до вихованок? А що ж, як навіть будуть танцювати?!. Дискутуючи на ті теми, інститутки ввечері й уранці, а то й серед дня запопадливо працювали над ідеальним виглядом своїх нігтів і бездоганною білістю зубів. Чомусь уважали вони, що в цьому суть найважніших подробиць "доброго тону" й краси.
Про лекції ніхто не дбав. Дарма, що кожен професор підкреслював інституткам, що її Величність напевне буде цікавитися саме його предметом, "безперечно" прийде до класи на його лекцію й конче буде сама питати вихованок. З усього ж учительського збору одна тільки вчителька танців, бувша балетниця імператорських театрів, на наймення так само, як і очікувана цариця, – Марія Федорівна, нікому не нагадувала, що "цариця прийде на її лекцію", але ж муштрувала інституток, як старший десятник у війську. І так, як він, лаяла "всіх і вся".
Щоправда, праця, яку вона вирішила виконати, не була легенька. Але Марія Федорівна завзялася від свого проекту не відступити. Доказувала вона, що всі рецитації, декламації, продукції піяніна й подібні втерті точки, трафаретно конечні на кожній учнівській вечірці, дошкульно нудні.
– Тільки добре впорядкована танкова програма була споконвіку й до кінця віку буде єдиною блискучою забавою па врочисто-святковій вечірці! – це було її непорушне кредо і profession de foi.
І вона так завзято воювала за свої переконання на всіх учительських конференціях, що, зрештою, перемогла всіх. Тож після "вступної" кантати на випадок "авґуетєйшої присутносте на балі" та єдиної музичної точки – гри Миколи Віталієвича Лисенка на роялі – ціла програма перейшла до рук самої Марії Федорівни.
А коли це сталося, вона не зволікала ні хвилини, а враз почала "муштру" балетних умілостей. Сказати би, вступом до тієї муштри був наказ Марії Федорівни, щоб усі вихованки, без вийнятку, пройшли класами перед нею в "поході грацій". Цей похід виглядав так, що інститутки за тактом музики проходили, а водночас виконували руками гармонійні рухи над головою й переступали з пальців на п'яту так, щоб носок правої ноги доторкався підлоги одночасно з п'ятою лівої, і навпаки. Балетниця уважно оглядала кожну вихованку та, зморщивши свої наліплені брови, робила в пам'ятковій книжечці таємні, часом довгі помітки.
Тим часом ухвалили програму, яку вона уложила. Але ж повний тріюмф чекав Марію Федорівну після того, як вона покликала на одну з чергових проб повний склад інститутського начальства, що пришило захопившись балетом малих "семачок", десятилітніх вихованок першого року науки в інституті. Була це власна композиція вчительки: весняна ідилія квітучої левади, куди позліталися метелики, мавки, жучки, бджілки тощо, щоб радіти з життя.