Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
— Що то в вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає?
Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.
Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зимоввиках, і вдалися до нього:
— Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
— Нехай ідуть! — сказав Бадьора. — Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її!
Тут понадавали старі запорожці мододикам усякої зброї, й ті перевернулися у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство.
Довгою червоною стьожкою простяглися запорожці понад Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа, гарцювали вони по цих степах... Ой, коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, вслід волі, що назавжди покидала цю країну, а самі б пішли разом з товариством шукати волі та долі на чужині.
До обіду йшли запорожці понад Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам'янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорозьких зимовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкривала тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись убік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки; поміж травою ж з зловісним сичанням плазували великі змії, виставляючи іноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич.
Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, понад тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця.
Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців на Базавлуку, випередив його й з вигуками: "полоз!.. полоз!.." кинувся доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом.
"Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! — сказав собі Гнат і чимдуж погнав коня за полозом. — Ти ще подивишся на хвіст мого вороного!"
Хвилин з десять полоз котився колесом, держачи свою огидливу голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з осавулом.
Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши страшного гада, почав хропіти й кидатись то в той, то в інший бік. Скористувавшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться.
Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши полозові навперейми, теж вихопив шаблю.
Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись шаблею, як полоз, підскочивши вгору, перекинувся в повітрі й так ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з коня й упав геть під горою. Те, що він полетів далеко, було його щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити, напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь спершу спинався на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись з страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю.
У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами, й, скористувавшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся, й козаки розбили йому голову келепами[14].
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й, як добре дерево, завтовшки. Линовище[15] полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не було б куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика.
Два дні йшли запорожці понад Кам'янкою, бавлячись іноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до того, що де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам'янки в балку Широку й вибилися нею на рівний, як море, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські гирла та на Кінбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до Калниболоцького.
— Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
— Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш, — одповів Калниболоцький суворо, — але ти забув про те, що мандрівка запорожців на Дунай до турків повинна бути таємницею.
— Так доведеться Кривий Ріг обминати?
— Виходе на те!
— Вести до Орлячого гнізда?
— Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.
Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий захисний кут, оточений з трьох боків височеннима скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом[16], хоч і був близько од Кривого Рога, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.
"Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, — міркував молодий козак, — так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?"
Сон зовсім одлетів од його очей.
"Піти хоч подивитися, де вони пасуться..."
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.
— Куди це ти простягся? — почулося питання. Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповівів:
— Та щось не спиться. Піду в проходку.
— Молодий ще ти, щоб мене дурити, — проказав старший брат. — А недоуздок нащо?
— Та й у тебе в руці неначе обротька, — одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. — Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:
— Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
— Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мєти.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе били щось на землі.
— Гуляють у карти, — пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. — Ото я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунещь, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
— Ти збожеволів? — гримав він на осавула.