— Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.
— Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.
Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
— Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? — похитуючись, гукнув цигану.
Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.
— Скiльки правлю, хазяїне? — пожалiснiли очi в цигана. — Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня — не стане мого серця.
— То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? — взялось спiвчуттям дiдове обличчя.
— Не я його вивiв — само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах...
— Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, — п'яненько засмiявся дядько Трохим. — Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?
— Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, — зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. — А за коня правлю п'ятдесят золотом чи срiблом.
— Ого! — тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.
— А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? — Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр'ям.
— Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, — з сумом сказав дiдусь.
Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем:
— А все-таки: скiльки б ви дали?
— Скiльки? Десять карбованцiв! — одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".
А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi:
— Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево дає.
— От злоязичне сiм'я, ще патякає! — дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.
Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п'яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.
— Скiльки цей рисак править? — запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.
— Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! — повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.
— Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? — вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.
— Усi вашi грошi! — не думаючи, випалив цибань.
— Як це всi? — здивувався дiдусь. — Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.
— То чуйте!
— Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, — ледве повернув язика дядько Трохим.
— Я п'яний?! — обурився чоловiк. — То ви п'янi, як чопи в сивушних барилах.
— Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, — примирливо сказав дiдусь. — Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.
— Авжеж, землi, — погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.
— То скiльки ж за вашого коня?
— Усi вашi грошi, усi до копiєчки.
— Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, — засмiявся дiдусь.
— Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. — Вiн навiть тихенько мугикнув: — Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.
Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:
— Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.
— На розвод? — задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. — Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.
Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:
— Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
— Та що ви! Отак перебрати? — щиросерде обурився дядько Трохим. — За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з'їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:
— Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
— Та наче проспався, i в головi не джмелить, — бадьоро вiдповiв дід.
— Справдi не джмелить? — ще бiльше розвеселилась бабуся. — То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?
— Ще й питаєш? Коня! — гордовито вiдповiв дiдусь.
— Коня? — припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. — А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
— Ти що мелеш, стара!? — ошелешено запитав дiд. — Як же кiнь може стати кобилою?
— Пiди подивись!
Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
— То що ти, Дем'яне, скажеш на це? — бабуся почала рукою витирати сльози смiху.
— Обмiнна! — тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.
— А вiн же казав, що всi зуби з'їв на конях! Прийде — утоплю! — грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.
Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.
— Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! — одразу пiдсiк його дiдусь.
— Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите, дiло... — В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.
— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпiла бабуся. — Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.
— I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?
— Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! — засмiялась бабуня.
Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:
— Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
— А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.
— Рiзними, Трохиме, — вичавив скупiй.
Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:
— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?
Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.
Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
— А я знаю, як тебе звати, — довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
— Не може такого бути.
— От i може таке бути, — показує чорнява свої рiдкуватi зуби.
— Звiдки ж ти дiзналась?
— А зимою, пам'ятаєш?..