На вершині положистої невеликої гори, вкритої синіми хвилями лісів, що бігли вдалину, на широкій просіці височіли зігнуті колінами зубчасті високі мури замку з прорізаними в них бійницями і двома круглими вежами по краях; із-за цих стін підіймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрівля самого замку й дивилася слуховими вікнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло підніжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретів; до цього ставу збігав од замку по горі розкішний тінистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квітниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам'яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, біля якої завжди стояли баркаси й розмальовані дуби для панських прогулянок.
Теперішній замок з усіма мурами й прибудовами стояв на новому замчищі, та й з кладки світлих, ще не закурених стін і з яскравості дахів і верхівок башт зразу було видно, що він побудований недавно. Праворуч від нього чорніли стіни зруйнованого замку, на місці якого стояла тепер грандіозна й похмура споруда кляштора базиліан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось містечко, тонучи на околицях у зелені садів і рудіючи гостроверхими дахами в центрі. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим і вабило до себе привіллям. Ліворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами світлотіней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивій зелені верб синя стрічка Тікича, а далеко на широкій хвилястій рівнині, серед яскравої зелені пишних лук і темних плям гайків та пасік, ряхтіли золотом і бронзою клаптики нив, ніби розкидані то там, то там аж до обрію розкішні, дорогі плахти... Авжеж, втішно було дивитися з баштової вишки на веселий, привільний, вбраний у пишні шати край навкруги замку, та ще втішніше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселі вигуки й пісні, шумувала хмільна радість, не стихав нестримний сміх. Старий губернатор замку Андрій Кшемуський, що проживав там уже третій десяток років, збирав величезні прибутки з княжих маєтків, одсилав своєму патронові мізерну частку їх, а решту витрачав на бенкети для навколишньої шляхти, на безумні забаганки й нечувані витівки; правда, невичерпні багатства дозволяли йому всілякі надмірності, а збирати їх і приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дітей і на схилі віку взяло собі на виховання убогу племінницю, панну Теклю... Та приймачка — не рідна дитина, і піклування про неї не могло погамувати в старого Кшемуського егоїзму і якоїсь хворобливої жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостинністю, завжди був похмурий, не лише на самоті, але й на своїх гамірливих бенкетах, — подейкували, що колись давно його спіткало якесь горе, котре примусило і його самого, і дружину його Ядвігу, з роду Дембжицьких, передчасно посивіти; казали, що час лише осів іржею на серце пана Андрія, зробив його жорстоким, але не загоїв страшної рани і що від нестерпного болю він і шукав забуття в бенкетах безумних... А втім, можливо, поговір цей і не мав підстав, але губернатор справді був завжди понурий і нестриманий як у гніві, так і в своїх диких витівках, і цей шалений настрій проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Пані Ядвіга користувалася такими нападами шаленства свого чоловіка й щоразу підбивала його на всілякі жорстокості, немов прагнучи комусь мстити.
В останні роки, внаслідок грізних втручань Росії у справи Речі Посполитої і заворушень придушеного й покріпаченого народу, навколишня шляхта почала частіше навідуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про свої справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстіж розчиняв для гостей свою браму і майже не відпускав їх од себе, маючи на увазі, на випадок раптової небезпеки, укомплектувати ними і своє надвірне військо, і гарнізон фортеці. Просторі покої замку ледве вміщали шляхетних гостей, що прибували сюди з своєю челяддю і навіть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стінах базиліанського монастиря, а дрібна розквартировувалася в містечку.
У залах замку й на дворищі його завжди було гамірно й людно, але сьогодні там стояв незвичайний тиск, а жвавий і гучний гамір зростав з кожною хвилиною. Сьогодні святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклі з Феліксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Умані пан Младанович. Ця подія зібрала в стіни замку не тільки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподіваним і найпочеснішим був староста канівський, відомий магнат Микола Потоцький, — приїзд його й викликав у Лисянці особливу метушню та хвилювання.
У великому замковому залі, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й різноманітною зброєю, наближався до кінця парадний обід; серед радісного гамору й сміху вихоплювались вигуки: "Віват!", "Нєх жиє!" — в супроводі гарматних салютів... Хазяїн нарешті вийшов з-за столу і тим дав гостям своїм цілковиту свободу; але більшість їх, незважаючи на довгий обід та надмірну кількість випитого вина, й на думці ще не мала відриватись од келихів і залишати трапезний покій...
На широкій мармуровій терасі, з котрої вели напівкруглі сходи в сад, з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислі й зрослі на переніссі сиві брови, налиті кров'ю очі, що поблискували недобрим вогнем, високий, порізаний зморшками лоб і низько опущені вуса — все це разом відбивало таку пиховитість і неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навівав на кожного холод і примушував стрічного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базиліанів ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорній сутані, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цілковитим контрастом до огрядності господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок...
— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далі почату раніше розмову.
— Так, ясновельможний пане, — відповів фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунція.
— І що ж він пише?
— Про монастир, про деякі новини в Римі, про те, нарешті, що найсвятіший, непогрішний отець наш, довідавшись про благодіяння, якими осипає панська милость наших базиліан, та відданість його мосці єдиній, істинній католицькій вірі, возносить молитви про відпущення ясновельможному панові усіх гріхів вільних і невільних, уже содіяних і які ще мають бути содіяні, омиваючи панську душу від усякої скверни, — хай увійде очищена молитва найсвятішого в митарства і вознесеться з них білою голубицею до престолу Всевишнього.
— О, велику, радісну звістку приніс ти мені, отче! Вона єлеєм помастила рани душі моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями... Та чи гідний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи гідний я молитов найсвятішого папи? — промовив схвильованим і навіть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.
— Приниження паче гордості, — похитав головою плебан, — найсвятіший бачить і за тисячі миль наші душі й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братів його, а кров ворогів: бузувірів, схизматів, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залізо вогонь горнила. В насильстві іноді виявляється велика любов: ми караємо дітей своїх, люблячи їх і бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх... Та й немає моцарства, котре не переслідувало б осквернителів закону... Закону, скажу, людського, а як же не переслідувати осквернителів закону божого? І хто ж може бути більшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть наші найзапекліші вороги.
Співбесідники, розмовляючи, ввійшли в темну липову алею й сіли в затишній, схованій у густій ліщині альтанці. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовність його духовного наставника вичерпалась, він підвів очі д'горі, тяжко зітхнув і похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.
— Святий кардинал обіцяє ощасливити нас незабаром своїми одвідинами, —виждавши трохи, провадив далі плебан вкрадливим голосом. — Він привезе тоді ясновельможному панові й індульгенцію.
— Ох! — зітхнув знову Кшемуський і злегка вдарив себе тричі кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, і кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце... врізується в нього з болем, викликає нові бурі, але не дає мені бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою мені немає, немає й забуття! Ні в запалі гніву, ні в жадобі помсти, ні в буйстві, ні в хмелю, ні навіть у молитві немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав мені Всевишній, і владу, і могутність, і багатство, тільки не дав мені щастя родинного, і в цьому я вбачаю караючу десницю...
— Боже! — скрикнув, піднісши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвідданішою католичкою, панею Ядвігою?
— Е, не про те мова, хоч і сама пані не вмиротворяє, а роз'ятрює.
— Розумію, вельможний жадав дітей...
— Не говори, отче, про дітей...
— Тобі, коханий мій пане, боляче... Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама і Сару... А може, провидіння, заради твого ж добробуту, відхилило від тебе цю юдоль! В тебе, сину мій, лежить щось на серці чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього... Повідай, вельможний, духовному отцеві своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобі цілюще забуття.
— Ні, не можу, та чи й не однаково? Була радість, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грішного Андрія... Та облишмо про це... Чи немає ще чогось нового?
— Як же! Про головне я ще й не говорив...