Шофер, очевидно, некиївський, не знав дороги і випадково звернув на Річну. Тепер він одчайдушно гальмував, та колеса буксували, і машина швидко спускалася вниз до мосту.
Ми, як по команді, повернули голови в протилежний бік, звідки з страшенною швидкістю мчали Васькові санки. І зразу зрозуміли, що зараз станеться. Санковий бій! Зараз Губа зі всього розгону влетить під колеса машини…
– Пропав Губа! – вихопилось у Аби.
Ми завмерли. Губі треба було перекинути санки і, чорт з ними, з синяками, – викинутись на тротуар. Але він розгубився і лише безпорадно гальмував ногами. Дивак! Хіба можна загальмувати на такій швидкості? І звернути нікуди. Санки все ближче й ближче… Ось уже видно широко відкриті від жаху Зінчині очі. Ще кілька секунд…
І тут… Ви тільки, будь ласка, не подумайте, що я вважаю себе за героя. Сам не знаю, як це трапилось і як я зважився Просто я стояв ближче за всіх до бруківки. І ось, коли санки пролітали повз мене, я раптом кинувся всім тілом на них, упав на Васька, санки перекинулись, і ми всі троє клубком полетіли під міст, у канаву.
Коли я опам’ятався, то побачив, що лежу на льоду і з носа у мене тече кров. Поруч без шапки сидів Губа, а з-під поламаних санок виглядала Зінка. Всі були цілі і неушкоджені, за винятком Васькових санок і мого носа.
Навкруги товпились хлопці і галасували щось подібне до: "Ух, Рудий! Оце так молодець!" Але я їх не чув. Я дивився на Васька, а Васько – на мене. І ми мовчали.
Не знаю, ви, напевне, не зрозумієте. Тому що я сам толком цього не розумію. Та я відчував, що у мене враз пропала ненависть до Васька. Пропала. Назавжди. Начебто я помстився. Начебто тепер я; з Васьком квити і ні за що мені тепер його ненавидіти. Розумієте – квити!.. Ех, не можу я цього пояснити!..
Мені так легко і хороше було, ніби я з величезної гори лечу на санках, аж дух перехоплює! Я навіть не відчував, що в мене дуже болить ніс.