Він ніколи не прогулював уроків, не бешкетував і ніяких витівок не робив.
До речі, було помічено, що того ранку стався невеликий землетрус.
Звичайно, уроки відмінили. Обшукали весь ліс. Запросили Бровка Барбосовича, який, як ви знаєте, служив колись у міліції розшуковим собакою. Але все марно.
— Невже знову Ледарило Дурандас із Павутинії? — заламувала у відчаї лапи Пантера Ягуарівна.
Проте Лісовичок Боровичок, охоронець лісу, який мав з Ледарилом контакти, запевнив, що у Павутинії зараз застій, ніхто нічого не робить і нікого не викрадає.
— Може, шакал Бацила знову об’явився? — висловив припущення вчитель співів Бегемот Гіпопотамович.
Але Бровко Барбосович категорично заперечив і цю версію.
— А може, його забрали інопланетяни?! — раптом вигукнув Кося Вухань.
Усі вражено перезирнулися.
— Боже мій! Здається, це правда! — схопилися за голову Пантера Ягуарівна.
Всі схвильовано загули.
Виявляється, "летючий чайник" бачили вчора і вчитель фізкультури Макак Макакович, і вчителька лісознавства Лисавета Патрикіївна, і навіть сам директор Бурмило Михайлович.
— Що ж робити? — розпачливо подивилася на Бровка Барбосовича Пантера Ягуарівна.
Бровко Барбосович розвів лапами:
— Якби я був летючим собакою… А я ж ходячий… Я шукати можу лише на землі. У космосі — безсилий.
Про всяк випадок оголосили загальнолісовий розшук, і телеграфіст Дятленко простукав носом телеграму в усі кінці лісу.
Але на успіх надій було мало.
Розділ 3
"Удвох все-таки легше не пропасти"
А надвечір ліс облетіла ще одна страшна новина. По дорозі зі школи додому безслідно зникли рисеня Раїска Мняу та білченя Вірочка Вивірчук.
І знову пахло смаленим. І знову в той час двигтіла й здригалася земля.
Шукали, аж поки не смеркло. І теж безрезультатно.
Ліс охопила паніка. Навіть завжди спокійний і врівноважений учитель лісової історії Мамонт Африканович скрушно хитав головою і шморгав хоботом:
— От біда з тими учнями! Вічно вони кудись пропадають.
Уночі ніхто не спав. В усіх норах, в усіх дуплах, гніздах, барлогах блимали вогники.
А тільки-но розвиднілось, благословилося, як то кажуть, на світ, звірі знову вирушили шукати зниклих. Правда, лише дорослі, дітей позамикали вдома.
— Сиди й не рипайся! Як пропадеш, я тобі вуха пообриваю! — суворо наказав Косі тато Косянтин Косянтинович Вухань, співробітник Науково-дослідного інституту капусти.
— А я й не збираюся пропадати, — пхикнув Кося. — Тільки хай до мене Колько прийде. Можна? Удвох все-таки легше вберегтися, не пропасти.
Тато Вухань поговорив з татом Колючкою, і Колько притюпав до Косі.
Косянтин Косянтинович замкнув ворота на великий замок, і вони з мамою і з Кольковими батьками пішли на пошуки.
А Кося й Колько принишкли біля замкнених воріт, сторожко прислухаючись до кожного звуку.
— Ти таки думаєш, що то інопланетяни? — прошепотів Колько.
— А хто ж? — прошепотів Кося. — І смаленим від двигунів пахне, і землетрус…
— А нащо вони забирають?
— Ну, мабуть, хочуть завезти на свою планету. Для вивчення.
— І не повернуть?
— Хтозна. Інколи повертають у банці і залишать як музейний експонат.
— Жаль, якщо не повернуть, — зітхнув Колько, уявивши собі заспиртованих однокласників.
— Авжеж, — зітхнув Кося.
І раптом…
Розділ 4
Енелолик і Уфа
Раптом…
— Ой!
— Ой! — одночасно зойкнули Кося і Колько.
Та й як тут не зойкнеш, коли у двір, легко перескочивши через високий паркан, несподівано застрибнули двоє незнайомців.
Кося й Колько зіщулились і завмерли.
Незнайомці були істотами незвичайними й дивовижними. Схожі на волохатих рудих мавпочок. Але з дуже великими блакитними очима. І головне — лап у них було не чотири, а — шість!
Чужинці з цікавістю позирали на Косю й Колька і мовчали.
— В-ви хто? — нарешті, затинаючись, спитав Кося.
— І-інопланетяни? — пробелькотів Колько.
— Іінопланетяни, — сказав вищий. Голос у нього був м’який і хриплуватий.
"Ну все! Пропали! Зараз заберуть!" — подумав Кося і похолов.
Те ж саме подумав Колько. І теж похолов.
Але інопланетянські мавпочки ворожих намірів не виявляли.
— Що тут у вас робиться? — спитала вища мавпочка.
— Така паніка в лісі. Сховатися ніде, — додала нижча.
Тепер уже Кося й Колько перезирнулися. Ще й питають!
— А ви не знаєте? — в’їдливо перепитав Колько.
— А звідки? — так невинно вирячили вони й без того великі очі, що Кося подумав: "Невже й справді не знають?" — і сказав:
— То це не ви наших однокласників забрали?
— Не ми! Звичайно! — вигукнула нижча.
— Чесне інопланетянське! — вдарила себе в груди одразу чотирма лапами вища.
— А хто ж? — знову перезирнулися Кося і Колько.
— Не знаємо! — вони говорили щиро, що не вірити їм було просто неможливо. Та й були вони дуже симпатичні й зовсім не страшні.
— Ну, тоді давайте знайомитися, — усміхнувся Кося. — Я зайчик Кося Вухань.
— А я — їжачок Колько Колючка.
Чужинці теж усміхнулися.
— Я Енелолик, — сказав вищий.
— А я Уфа, — кивнула нижча (виявляється, то була дівчинка). — Мавпочки ми. Інопланетянські, звичайно.
— Ви прилетіли на "летючому чайнику"? — спитав Кося.
— Ага, — сказав Енелолик.
— А звідки? — спитав Колько. — З якої планети?
— З планети Оранг країни Утанїї, — сказала Уфа.
— А де ваш "чайник"? — поцікавився Кося.
— На Місяці, — сказав Енелолик.
Кося й Колько дуже здивувалися.
Енелолик поспішив пояснити:
— Бачите, у нас тут вимушена посадка. Ми трішечки поламалися. Тато й мама висадили нас на Землю. А самі полетіли на Місяць. Ремонтуватися. Щоб ніхто не заважав. Коли відремонтуються, заберуть нас і ми полетимо далі. У нас кругосвітня подорож навколо Всесвіту.
— А як це ви без скафандрів, без нічого? — спитав Колько.
— А нам скафандри ні до чого, — сказала Уфа. — Ми так влаштовані, що можемо жити на будь-якій планеті. Є чим дихати — дихаємо. Нема чим дихати — не дихаємо, переходимо на автономне, бездихальне існування.
— Ми так не можемо, — зітхнув Кося.
— Нам, як нема чим дихати, — гаплик, — сказав Колько.
— А хто у вас пропав? — поцікавився Енелолик.
— Спершу відмінник наш Михайлик Ведмеденко.
— Ясно, — сказала Уфа. — А ще хто?
— А потім дівчатка пропали. Двоє.
— Раїска Мняу та Вірочка Вивірчук.
— Раїска — рисеня. Бойова така. Хлопцям спуску не дає. Дряпається.
— А Вірочка — білченя. Маленька така. Найменша в класі. З хвостиком пухнастим таким.
Уфа подивилася на Енелолика:
— Спробуємо їм допомогти?
— Спробуємо, — сказав Енелолик.
Розділ 5
Папаридон Іванович і Мамура Сидорівна. Розмова з місяцем
— А як ви спробуєте допомогти? Як? — спитав Кося.
— А ми з батьками порадимося, — сказала Уфа. — Телепатичний зв’язок. Про екстрасенсів чули?
— Аякже! — вигукнув Кося. — Кашпировський. Чумак. Про них і в "Лісовій газеті" писали, і по радіо, по телевізору передавали.
— От-от. Навіть на вашій планеті про них знають. Ну, гаразд. Ви тільки помовчіть трохи. Щоб ми могли зосередитися. Треба поспішати. Бо скоро Місяць сховається за небокраєм і спілкування буде неможливе. — З цими словами Енелолик затулив двома лапами вуха і заплющив очі. Те ж саме зробила Уфа.
Кося й Колько мовчки дивилися на них.
Через кілька хвилин Уфа і Енелолик розплющили очі і розтулили вуха.
— Ну от, — сказав Енелолик. — Поговорили. Зараз тато й мама звертатимуться до вас. Подумки. Тата звуть Папаридон Іванович. А маму Мамура Сидорівна. Тільки треба добре заплющити очі. І затулити вуха.
— А… а для чого нам з ними говорити? — спитав Кося.
— Бо ми ж з Уфою ніколи не бачили ваших однокласників і не можемо передати їхніх зображень, — пояснив Енелолик.
— Ну добре, — зітхнув Кося.
Заплющили очі Кося й Колько, позатуляли вуха. Завмерли. І раптом почули по думки лагідні слова:
— Здрастуйте, Кося й Колько! Вітаємо вас. Раді з вами познайомитися. Уфа та Енелолик передали нам ваші зображення. І ми вас тепер добре уявляємо. Передаємо і свої зображення.
Тут в уяві Косі і Колька виник сріблястий місячний пейзаж, "летючий чайник", а біля нього дві дорослі руді мавпи з шістьома лапами і великими блакитними очима. Вони привітно усміхалися і кивали.
— А тепер, будь ласка, уявіть собі спершу Михайлика Ведмеденка, а тоді по черзі Раїску Мняу і Вірочку Вивірчук, щоб і ми змогли їх побачити.
Кося й Колько так і зробили. Й одразу почули:
— О! О! Бачимо! Тепер можна й шукати. Відключайтесь. Дякуємо.
Кося й Колько розплющили очі і розтулили вуха. І одразу з їхньої уяви зникли Папридон Іванович і Мамура Сидорівна.
— Ну що? — спитав Енелолик.
— Поговорили, — сказав Кося.
— А як же вони все-таки шукатимуть? — спитав Колько. — Вони що — прилетять?
— Та ні. Для чого? У них там є спеціальний комп’ютерний локатор-шукатор, який з космосу може шукати на землі все, що хочеш.
— А-а, — наче зрозумівши, сказав Колько. А Кося промовчав. Вони ще в школі цього не проходили…
Розділ 6
"Переносьте!" — рішуче каже Кося
— По-моєму, можна вже контактувати, — мовила нарешті Уфа.
— Давай, — сказав Енелолик і глянув на Косю й Колька. — І ви підлаштовуйтесь.
Спершу замружились і затулили вуха Енелолик з Уфою. А тоді й Кося з Кольком.
І знову в уяві виник Місяць, "летючий чайник", а біля нього Папаридон Іванович та Мамура Сидорівна.
— Ну, здається, знайшли, — мовив Папаридон Іванович. — Сидять ваші однокласники у печері біля вулкана Петекатепопль. Усі троє живі й здорові. Треба їх визволяти. Якнайшвидше. Поки цілі… Вулкан Петекатепопль розташований на південний схід від вас. Поспішайте!
— Тільки ж будьте обережні! — попередила Мамура Сидорівна (як і всі мами в таких випадках). — Бо ви ж знаєте, скоро Місяць зайде і ми нічим не зможемо вам зарадити.
— Ясно! — вголос сказав Енелолик і перший розплющив очі й розтулив вуха. За ним те ж саме зробили Уфа, Кося, і Колько.
— Ну що — рушаймо? — сказала Уфа, глянувши на Косю і Колька.
Кося й Колько розгублено закліпали очима.
Кося одразу згадав татові слова про вуха. Та хіба признаєшся?! Енелолика й Уфу самих на чужій планеті залишили, а їм з двору носа вистромити забороняється!..
— А… а ворота ж замкнені. Як ми вийдемо? — спитав Кося.
— Ну, то нічого, — сказав Енелолик. — Ми вас перенесемо.
Кося й Колько перезирнулися. Подітися було нікуди, доведеться ризикувати вухами. Уся надія тільки на те, що батьки, як правило, ніколи не виконують своїх погроз. А то б усі діти ходили без вух.
І Кося рішуче сказав:
— Переносьте!
Розділ 7
У Чужому Лісі
— Тільки ти, будь ласка, не колися, — сказав Енелолик, беручи Колька на руки (тобто на лапи).
— Постараюсь, — пообіцяв Колько.
— А ти не щулься, не бійся, — сказала Уфа, беручи Косю.