Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене.
Але так уже сталося…
Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.
— Треба шукати, — кажу я.
— Треба, — погоджується Агашкін.
І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
Ішли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
Пройшли ми ще трохи, як закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого. І холодно так, що иа нас аж гикавка напала.
— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.
Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.
— А я-як же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.
— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.
— То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
Ну, що я міг йому сказати?
Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.
Та, думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.
— Ой!
— Ой!
— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.
— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.
— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.
Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває.
І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кири Андріївни:
— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…
Я рвучко повернувся до Агашкіна.
Він дивився на мене виряченими від подиву очима.
Я гарячково закрутив головою, визираючи вчительку. Але не побачив нічого.
Голос замовк так само раптово, як і залунав.
— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.
— Чув, — так само отетеріло відповів він.
Стоїмо. То один на одного глянемо, то навколо. Нічого не розуміємо.
І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:
— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти.
І знову — тиша. І — нікого.
— Чув?
— Чув.
Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.
— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху! Отже, ніякої фантастики.
— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.
— Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали иа уроках, вдома добре вчили підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
— От-от, — кажу. — А ми з тобою…
— У "морський бій" на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той "морський бій".
— А Жора… — зітхнув я.
— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.
— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не будемо сваритися. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо ие триматимемося купи, ще швидше пропадемо.
Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить з дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це "щось" було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, шо, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, щоб глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, шо рясно ростуть на дереві.
— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий "банан" бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…
— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
Агашкін так і присів:
— Точно!
РОЗДІЛ X,
в якому ви побуваєте разом із шостим "Б" на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. "Договірний підряд". Ясик і трійця
Раз на тиждень, коли в шостому "Б" дві годний підряд були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися иа перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна.
Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа джикати напилком, шкваркати рубанком та гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося в сьомому. І уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.
— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.
— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося в сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.
Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, звичайно, не так, як дівчата. По-своєму.
Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував. — Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, — то нещасний чоловік. Добровільний інвалід.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів з лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.
І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.
І кожному хотілося зробити так само.
І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.
Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.
— Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло.
І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків. Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
Здавалося б, нескладна річ — маленький столик. Фанерна кришка, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до кришки.
Але все це вимагає точності, старанності і вміння.
— Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?
Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада.
Кришки випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком друга.
А вже збирала третя.
Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном — акуратненький, міцненький, — серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками.
Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довгий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі. Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці. Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки завгодно.
Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.
— Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін.
— Робота дурнів любить, — докидав Довгий.
— Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка.
А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в ПТУ, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:
— А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в ПТУ…
— А ким же ти будеш? — питали його.
— А хоч би прийомщиком склотари! — І очі в Злюкіна робилися, як щілинки.
— Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка.
— Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.
Хлопці тільки одмахувалися.
Ну, що з них візьмеш?..
Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала.