Вітасик, на жаль, не міг при батьках сказати Клавдії Іванівні, що він про це думає.
А думав він от що:
"Гроші академіка Яворського безперечно чисті, а от кооператив Степана чи Семена Дикого явно нечистий. І займається рекетом, шантажує вчених. І Рудий та Циган, які хотіли розмазати Женю по асфальту, очевидно, і є агенти "СД" — агенти Семена Дикого, голови кооперативу. Ех, як ми недоречно посварилися з Женькою! Що ж робити? Іти самому до капітана Горбатюка? Женька більше з ним контактує. Та й здивується капітан, що я сам прийшов. Пояснювати — значить, розказувати, що Женька не хоче більше займатися розслідуванням, не хоче бути стукачем".
Все зводилося до того, що з другом треба миритися.
І, засинаючи, Вітасик вирішив завтра ж після школи піти до Жені.
Хоча винен у сварці був не він, а Женя. І ви знаєте, як це не просто для самолюбства в такій ситуації зробити першим крок до примирення.
Розділ XIII
"Біднувато живете. Треба жити краще…"
Настрій був у Жені поганючий. Головне — через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день прогуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся.
І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш — плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.
Пробував писати вірші — і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:
Надворі дощ, надворі мряка.
Бреде з опущеним хвостом
Кульгавий і брудний собака,
Що хоче їсти, і…
Останнє слово — рима — ніяк не придумувалося.
І тут подзвонив телефон.
Женя зняв трубку.
— Алло!
— Здоров! Як ти себе почуваєш, сусіда?
Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:
— Батьки дома? Поклич когось!.. — Женя нарешті догадався.
І розгубився, не знаючи, що сказати.
— Ти що — не чуєш? Алло!
— Чую… Нема нікого, — нарешті вичавив із себе Женя.
— От і добре. Я зараз зайду, — і Пищенко поклав трубку.
Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів?
Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці.
Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.
І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.
У квартирі одразу запахло французькими парфумами.
— Овва! Здорово він тебе, зараза! — співчутливо сказав Степан Данилович, глянувши на Женю. — Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне, я й зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.
— А я нічого батькам не сказав, — тихо промовив Женя.
— А що ж ти сказав?
— Що впав… послизнувся…
— Ну-у, молодець! — розцвів Степан Данилович. — Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали — я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. — він зітхнув. А взагалі — нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв'язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?..
У Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає — і про Шипулю, і про Григораша… Звідки?
Степан Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:
— Все знаю. У нас, брат, інформація, як у Телеграфному Агентстві Радянського Союзу. Всі про всіх знають. А час іде швидко, строки закінчуються, хлопці виходять… І всяке трапляється… Я ж і кажу — воно тобі треба? — він знову усміхнувся.
У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.
— А живете ви біднувато, — Степан Данилович обвів поглядом кімнату. — Можна краще жити.
Женя почервонів.
— Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб з тобою все було в порядку. Приходь у гості… — він ще раз обвів поглядом кімнату і повторив: — Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..
Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.
Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.
"Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!"
Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.
І тут прийшов Вітасик.
Миритися.
Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.
— Що? Що з тобою? — злякався Вітасик.
— Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… — і Женя розповів йому про візит старого шахрая.
Вітасик спохмурнів.
— Залякує… Авжеж… Значить, боїться. Ти йому небезпечний.
— І ти.
— У мене, до речі, теж нові факти, — і Вітасик розказав Жені про розповідь Клавдії Іванівни.
— Все ясно, — похитав головою Женя. — Злочинний кооператив. І Циган, і Рудий, і Пищенко — всі там.
— Так що ж — мовчатимемо?
Женя зітхнув і одвернувся:
— Не знаю.
— Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?
— А ти хочеш знову посваритися?
— Ні… Слухай, давай так домовимося — стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.
— Так. Мабуть, треба. Будь, що буде! — Женя махнув рукою.
Розділ XIV
Третя розмова капітанів. Терміновий виїзд у Жовтневе. Знайомство з Диким. Підозри збільшуються.
Вони сиділи, як завжди, на балконі свого дванадцятого поверху пізно ввечері, після важкого робочого дня. За рідкими винятками вони майже щодня зустрічалися — один вечір у Горбатюка, другий — у Попенка. Так уже в них було заведено відтоді, як одержали квартири в одному будинку, на одному поверсі.
— Отже, підсумуємо, що зроблено у справі агента "СД". Спершу ти, потім я, — сказав капітан Горбатюк.
— Ну, після того, як хлопці розповіли про інцидент у поштовому відділенні, я, вибравши вільну хвилину, подався туди, поговорив з Клавдією Іванівною. Дуже славна жінка, виявила справжній ентузіазм, відшукала квитанційну книжку, знайшла запис. На квитанції, як ти знаєш, пишеться лише населений пункт і прізвище. Але й цього вистачило. Яворський переказував гроші у приміське селище Жовтневе. Там, слава богу, лише одне відділення зв'язку. Я поїхав туди, і поштарка Маруся, теж симпатична дівчина, одразу назвала мені адресата, показала переказ, по якому голова кооперативу "Варіант" Дикий Семен Панасович одержав гроші. Маруся його добре запам'ятала, бо не щодня бувають такі перекази. Чим займається кооператив і що за людина Семен Панасович Дикий, з'ясувати поки що не встиг. Просто не зміг. Правління кооперативу на замку. Семена Панасовича дома теж нема. Власне, правління міститься в його квартирі. Він знімає дві кімнати у приватному будиночку, хазяйка якого сказала, що вона його майже не бачить, він весь час кудись їздить, дома не сидить. Сім'ї в нього нема, живе сам. Хоча чоловік уже й не молодий — лисий, з сивими вусами. Не п'є, не гуляє. Більше нічого сказати про нього хазяйка не змогла. "Може, каже, й хороший чоловік, а може, й пройдисвіт… не знаю…"
— Ясно, — сказав Степан Іванович. — Ну, а мої підопічні, Циган і Рудий, просто пройдисвіти, злодії та шахраї без усяких "може". Циган — це Комаров Євген Романович, а Рудий — Мамлюк Аркадій Семенович. Встановити їхні імена було не дуже важко, оскільки обидва у нас на обліку, мають по одній судимості. Проте відомостей, що вони стали кооператорами, поки що нема.
— Стьопо, треба було б постежити за квартирою Семена Панасовича у Жовтневому. Бо так ми з місця не зрушимо, — сказав Анатолій Петрович. — Тепер уже ясно, що зв'язок між кооперативом "Варіант" і академіком Яворським безпосередній. Не думаю, щоб академік добровільно переказав сорок тисяч Дикому, хоч і підписався Добровольський.
— Я теж про це думав. І це не дуже й важко. Хоч і знову ми починаємо справу приватно. Якраз у Жовтневому мої хлопці "пасуть" зараз одного дядечка, який проходить у справі про розбійний напад на кафе. Я їх попрошу, вони кинуть оком і на фазенду Дикого.
— А от хлопцям треба категорично заборонити займатися розшуком, стежити і підглядати. Бо це погано скінчиться. Хоч Женя й не признається, відмовляється, але оті сліди на його щоці й носі — не результат випадкового падіння, як він каже. Я певен.
— Та скільки ж уже говорилося. Я весь час наполягаю, щоб вони самі нічого не робили.
— То такий народ, що треба ставити питання руба.
— Мабуть, доведеться.
Так несподівано й категорично було вирішено питання про участь Жені й Вітасика у розслідуванні справи про агента "СД".
Наступного дня хлопці капітана Горбатюка доповіли з Жовтневого, що до правління кооперативу "Варіант" приходили Рудий і Циган — питали Дикого. Та, крім старої хазяйки, нікого не застали.
Покрутилися на вулиці, почекали трохи і поїхали ні з чим.
А надвечір з'явився Дикий.
Капітан Горбатюк негайно виїхав у Жовтневе.
Довго не відчиняли.
Степан Іванович помітив, як у вікні мелькнула лисина і вуса.
Але й після цього не відчиняли.
Горбатюк загрюкав у двері дужче й вимогливіше. Один з його хлопців стояв на вулиці біля воріт, другий ховався за сараєм. Нарешті дзвякнула клямка, і на порозі з'явилася хазяйка, маленька гостроноса бабуся у хустці і теплій безрукавці:
— Хто це двері виламує? Що таке?
— Пробачте. Довго стукав, вирішив, що не чуєте. Мені Дикого. Семена Панасовича.
— Нема його.
— Пробачте… Мені здається, ви помиляєтесь.
— Коли здається, перехреститися треба.
Капітан був у цивільному, і хазяйка виявляла твердість і непохитність. Капітанові не лишалося нічого, як витягти службове посвідчення. Хазяйка піднесла його до світла, що падало з сіней, уважно роздивилася.
— Так би й сказали. Проходьте.
Вона пропустила Горбатюка в хату, защепила клямку і гукнула від дверей:
— Семене Панасовичу! Це з міліції. Виходьте!
З дверей другої кімнати визирнула лиса голова. Очі були стривожені:
— Ви до мене?
— Семен Панасович Дикий? Добрий день! Якщо дозволите?
— Заходьте.
Кімната, у яку зайшов Горбатюк, була заставлена шафами.