Сюди нарешті почепили охоронну дошку, бо споруда несподівано виявилася колишньою братською школою XVII століття. "Порожня пляшка" стала філософською категорією. Та що там філософи! Алкоголіки кидали пити, сповідаючи тепер порожню, а не повну пляшку. Дим з його колишньої кочегарки йшов на валюту, розфасовуючись в балончики "Вранішній", "Вечірній" та "Денний дим Бориса". Ескізи його, начерки, дитячі малюнки міліонно тиражувалися в альбоми (слід сказати, що це – найцінніші здобутки його творчого доробку), кожна його картина, яка пилюжилася по друзях, ставала сенсацією й одкровенням для світового мистецтвознавства й навертала до малярства масового глядача, зумовивши небачений бум на картини взагалі.
А коли друком вийшли усі його шкільні твори, а також ті, які він писав, провалюючись на численних вступних іспитах, не на жарт постало питання про порядок присудження світових літературних премій.
– Бориса! – стогнав радіоефір.
Вогненне колесо висіло над Майданецьким, принадно іскрилося, похитуючи спицями.
Сільському пастухові Матвієві язик заболів за валюту розповідати, як він навчав Бориса Дідуха пускати дим із самокрутки, а тютюнові концерни влаштовували аукціони, аби перекупити ліцензії на махру та цигарки "Ватра" – улюблене куриво його. А коли він сказав:
– Людина мусить все життя пити ту воду, де вона народилася, – прочани випили геть ставок, де змалку полюбляв він купатися.
Колгоспові ж потроху бракло орних земель – їх розносили на сувеніри завзяті пілігрими. А хату, де він колись народився, довелося накривати скляним ковпаком, аби її не розслинили геть поцілунками.
Папараццо – любителі скандальних сенсацій, шукали їх і знаходили. Опитування колишніх коханок його, включаючи й тих, ще зі шкільної лави, виявило, що Борисові належить шістнадцять нових, вигаданих особисто позицій, не фіксованих Кама-сутрою. Тантристи розробили з них тридцять дев'ять похідних – і от наслідки: демографічний вибух у Бенгалії, Пенджабі та Албанії.
Усі його улюблені анекдоти поставали притчами і в такому вигляді просотувалися навіть на високі церковні амвони, тезу про зовнішній і внутрішній дух, кинуту десь зоп'яну, вмить взяли на озброєння прагматики. Хтось довідався, що, малюючи оголену натурницю, він намалював лише її лице – і в буддизмі виникла нова течія: дзен-нуддизм.
– Чи вірите ви в потойбічне життя? – запитав його фундатор дзен-нуддизму Шрі-Шівакха.
– Я вірю лише в усіх наших предків, що жили до нас, – відказав він, – і тим відновив культ предків у слов'янстві.
– Чи вірите ви в екстрасенсів? – прорвався до нього працівник журналу "Наука й суспільство".
– Скажу лише, що кожен мусить, ба ні – зобов'язаний! – бути екстрасенсом по відношенню до самого себе, – і постала нова наука: аутосенсизм.
Після таких розмов він поспішав зачинитися в комірчині, де спершу спав зо півгодини, а далі, гамуючи власний поспіх, вимальовував усе те, на що йому колись бракло часу й віри. Або записував на папірцях забуті вже й відкинуті свої колишні думки, словом, поспішав, бо представництво ООНу вже категорично квапило його із остаточною відповіддю на кола-данівську пропозицію, підтягуючи до цього випадку всі телемости, а головне, погрожуючи йому тим, що зніме захисні кордони спецвійськ ООН.
– Ви мусите погодитися. Людству потрібен повноцінний контакт із позаземними культурами, – наполягали представники цієї організації.
– Ви спочатку навчіться контачити межи собою, – Борис кивав на американського та радянського посланців, – а вже потім тягніться контачити з тими, ще віддаленішими.
Доки ті приходили до тями, він розвивав перед телеглядачами цю думку:
– Навіть дуже близькі між собою люди не здатні до повноцінного контакту – не навчені!
– Це демагогія! – не губився лише канадський представник. – Тут йдеться про подію світової історії, можливо, що людству вже ніколи не випаде такої нагоди. Можливо, що саме контакт із космічними цивілізаціями допоможе нам контачити й межи собою.
– Можливо, – викручувався Борис. – А от чи хто користався нагодою здійснити контакт із цивілізацією, скажімо, мурашиною?
– З ким? Із мурахами?
– Так, можливо, такі спроби будуть теж підготовчими в плані наших міжнародних контактів.
– Однак мурахи, – втрутився японець, – це не одного рівня з нами істоти.
– А хто вам сказав, що ми по відношенню до них, – він кивнув на стелю, – не є мурахами?
– Саме про це ми й...
– Особисто мені – не хочеться бути мурахою. Так. Усі – вільні!
І поспішав до кімнатки з мольбертом. Найважчою виявилася для нього найперша картина, А далі він дивувався легкості, яку опановував, здивовано дослухаючись до себе: куди поділася ота його споконвічна закутість? Де той атмосферний стовп чужих переконань і зауважень, що тиснув на нього колись? Він відчував, що устигає зробити те, на що йому б не вистачило часу за нормального життя. Слід сказати, що його опосідали нові задуми, ідеї, концепції – але то не рахується, то – менш важливо, головне – поквитатися з усіма колишніми, від яких він свого часу відсахнувся.
І заспокоївся остаточно тоді, коли перерізав стрічку на персональній виставці в Республіканськім виставочнім залі. Що там почалося! Бо заочний міжнародний аукціон розкупив його картини, ще не бачивши жодної, – кожен пхався подивитися в оригіналі те, що доведеться дивитися лише в копіях та репродукціях.
Там, на мітингові, він сказав:
– Я б не хотів, щоб ви про мене подумали, як про найбільшого художника. Особисто я знаю багатьох, хто це робить набагато краще, аніж я. Кажу це для того, щоб ви не вірили теоретикам, які переконуватимуть усіх вас, що таких – не існує. Це – раз. А друге, що хотів сказати в таку важливу для мене хвилину, це те, що я згоден їхати, чи то пак – летіти, на Кола-Дан.
Він не називав головну причину своєї згоди – його дуже непокоїло те, що його похилі батьки в перший же день катавасії покинули своє господарство й забігли невідомо куди, незважаючи на свій вік. Діти почали сильно відставати, бо до школи пройти вони не могли, як і прогулятися на подвір'ї. Він довідався, що колишнього голову приймальної комісії з худінституту, якого війська ООНу не охороняли, причатувала юрба і порвала б на сувеніри, коли б не міліція з брандспойтами.
– Він не хотів Бориса! – волали вони.
Дізнався про підпал республіканської ради з альпінізму, про пікетування Ельбрусу, де натовп вимагав заборонити взагалі цей варварський, несправедливий і надто травматичний різновид спорту, який у свій час зневажив Дідуха. Невідомо за що, але добряче перепало й спелеотуризму, до якого Борис ніколи не належав. У загрозливому стані перебувала й школа, яка Борисову золоту медаль за успішність свого часу віддала комусь іншому.
А ще він із жахом усвідомив, що його життя перетворилося на суцільне інтерв'ю. Не так перед телекамерами, як перед самим собою – в нього виробилася звичка ставити собі питання і щоразу дивуватися, знайшовши на нього відповідь.
До свого відльоту він підготував спеціальну промову – усе те, що він приберіг, знаючи, що його останні слова на Землі западуть усім в душу: про те, що не слід ждати новітніх знань від якихось прибульців, що вони нічого не варті, одержані в готовому вигляді, що слід краще звернутися до тих технарів, які десятиліттями пробивають свої наукові відкриття, що також не слід сподіватися чогось хорошого од високої, але запозиченої культури, яку люди не вибороли власноруч, і що невідомо, куди така, хоч би й надто висока культура може людство скособочити, у якихось-таки нелюдських керунках. Що слід, певно, для всіх, хто намагається зробити щось нове чи то в науці, чи то в культурі, запровадити банк ідей, куди приймаються і реєструються будь-які, бодай і найабсурдніші. Саме так перевірятимуть компетентність працівників банку, бо, відкинуті, а з часом – сприйняті, вони будуть унаочнювати зрушення в людському поступі, – головне, щоби вони були усі зафіксовані, а не зникали геть назавжди.
Коли він прощався із сім'єю, то не почув галасу за вікном. Розцілувавшися з меншенькою, ступив за двері і обімлів: ламаючи оонівські загороди, до його домівки сунув натовп. Тихо, безнадійно опиралися військові, одсунуті плином юрби набік.
Борис закліпав очима на таке діло. А ті нарешті, набившись повнісінько по подвір'ю, повиймали транспарантики:
"Не пустимо!" "Борисе, не їдь!" "Будь тут, Борю!"
Міліонний натовп за будинками скандував ці ж гасла, аж шибки дрижали. Це брязкотіння й підказало Борисові, на що перетвориться щойно відреставрований Поділ, якщо він наважиться-таки проштовхнутися до автротраси. Тому він якомога впевненіше підняв руку, намагаючись заспокоїти натовп. Галас поволі угойдався, і Борис нарешті зміг сказати:
– Прибульці мусять стати відбульцями!
Колесо в небі гойднуло спицями, почало поволі обертатися і посунуло в космічну безодню.