Що ж, пропозиція непогана.
Але хто ж із нас буде вносити цю "ідею" до вищеназваної "скарбниці"? З брошури видно, що всі сучасні українські письменники до цього не здібні, бо хоч дехто з них і має цю "ідею", але формально всі вони або Надсони, або Пільняки, або неокласики. Залишається авангардний верлібрист Поліщук… та почасти Пилипенко… чи то пак плужани. Очевидно, вони й мусять наробити репету в "світовій скарбниці". Ідея, як бачите, варта уваги. Словом, дайош тов. Петнікова — і "нікоторих гвоздьов"! На те ж він і вчив чужоземні мови, щоб перекладати… чи то пак заробляти гроші. І потім, хіба ви не знаєте, — "скандінавська література завоювала собі місце на світовій арені". Поліщук за це цілком відповідає, бо він чув дещо і про Гамсуна.
Але, хоч як хоче "показати себе" "з розмахом" наш "автор", — все-таки треба його попередити:
— Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандінавці тоді завоювали Європу, коли дали "Вікторію", "Пана", "Голод" і т. д. Одним "дайош Європу" не візьмеш, брате! "Своєрідна дифузія" виллється в ту саму "дифузію", яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?
Звичайно, "творити міжнародне товариство друзів української культури" завжди можна, але тоді "четвертий період" буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх "періодів"… і, можливо, перекладами… межигірських творів. От у чому сіль!
Словом, перше завдання "на міжнародний терен" і "дайош Європу" тотожне завдання деяких інтелектуально пересічних "хатян". Недарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований "неохатянин", привіз із Європи "котелок і джимі".
В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Європу. До чого ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити "ахтанабілеві" сучасності, що ми переживаємо "четвертий період", то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризуватись — учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління, в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка, по суті, являється елементом модернізованої "Просвіти".
Словом, коли б "гарячий воїн революційних битв Октября" ("militant ardent etc"), замість писати триаршинні поеми та розкидати "революційну" тріску", почитав хоч трохи Леніна, то він би вичитав із нього чимало корисних для себе удумок.
II
Але яке ж друге завдання? — Друге?. Звичайно, "машинізація". Тут Поліщук виступає в ролі, так би мовити, машиніста. Тут "сельдяной буян" намагається доказати, що "другою основою нашого існування є базування на енергетиці України та справі машинізації нашого життя".
Що ж — думка непогана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж "Українському економісті". Але при чому тут Поліщук?
— Як при чому? "Хіба не панує думка, що українська культура — це село, а місто — це російська культура"? От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й "машинізуємо життя".
Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки "гарячий воїн" і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.
— "Але коли ж люди скажуть (галасує Поліщук), що українське місто — це українська культура?"
— Очевидно, тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустім, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все більш і більш переконує населення, що город — це вже не російська культура.
Перехід таких відомих артистів, як Петіпа, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.
Але "ахтапабіль" сучасності все-таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: "у нас, мовляв, робітники не росіяни". Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова, "лягнувши" його ніжкою… через кордон.
В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція "могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві"? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров’ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що "робітництво в нас російське".
Отже, такі недалекі розмови нагадують нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валер’яне, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому"), і в наші ділові будні розраховано куркам на сміх… і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.
Словом, "енергетику України", що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна зв’язати з іспанськими вітряками. І коли хто-небудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого "автора", то хай ще послухає такого пустодзвону:
"Українська культура може й повинна (підкреслення його ж) спиратись уже й зараз на робітництво важкої і легкої індустрії".
В чому річ? Як це так "спиратися"? Що має на увазі "сельдяной буян"? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціальний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:
"Українська культура нового часу повинна бути не польовою, а індустріальною"?
Ви питаєте, навіщо?. Та треба ж форснути "неохатянською"… чи то пак просвітянською мудрістю. Треба ж "пущати" словечки високого штибу, щоби сховати свою політичну й поетичну неписьменність. Бо і справді, далі виясняється така "сторія": вся голосна завірюха про "індустрію, машинізацію та енергетику" зводиться до того, що треба… "віддати частку свого творчого хисту шахтареві" та "змальовувати цукроварні". Мовляв, чому ж нам не взятись за цю справу? Отже, "Чернявський, Винниченко та Черкасенко писали про робітника"?
Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов — пшик… у квадраті (пшик = А; значить, А2).
І коли потім "гарячий воїн" галасує, що "волошкові поети щезнуть незабаром", то ми його "яхидно" запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про "Косинку, Осьмачку й навіть Тичину", які стоять тобі на дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) "волошками" ("Дума про Бармашиху" та різні "Жита"), але то він, бачите, писав "свідомо, зрідка, для менту". Словом, "дайош" Нову Асканію і "майовий дощик із божого неба"!
Ая-я-я-я-я-я! І це пише! та людина, яка в свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом? До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!
Такі от двоє перших завдань. На цьому ми, власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє "завдання" ми, щоб не повторюватись, однесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не доводиться зупинятись: для п’ятого розділу (так би мовити, "красне" слівце), а четверте є слабенький переказ Доленгової розвідки.
III
Далі йде "полемічний" екскурс у сучасність. Тут верлібрист "криє" Хвильового, Зерова й Дорошкевича. "Криє" — треба віддати йому справедливість — добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, "що ж то за передовий Зеров". Бо ж форсити своєю задрипанською поінформованістю — це ще не є доказ. А задрипанки от де: "на чолі Європи стоять не неокласики, а верлібристи". Далі ми будемо говорити, який із В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати?
— На чолі сучасної поетичної Європи стоїть поетичне (віршове) бездоріжжя.
Що ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у "неохатянських" "смислах") значить страждати на епігонізм… чи то пак на "ахтанабіля". Наш "сельдяной буян", не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валер’яне, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому"), і досі користовується старих російських джерел.
Отже, "приятелю милий", покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Києві. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається "азіатський ренесанс"? Добре! Але ж не форси своєю малокультурністю. Тебе посилала Наркомосвіта в Європу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним оком, не вподобляйся "Петербурзькому писареві" із відомої тобі п’єси, який думав, що на провінції "вопче нет абразованих людей".
Коли Зеров не хоче визнавати твоєї "поетики" (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Європу (це ти й сам визнав), в той же час не "слинить" неокласики. І коли ти кажеш, що "єгиптяни не копіювали, а організовували природу", то ми тобі все-таки не хочемо вірити, бо ти стільки ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претензійними формулами, то це буде так:
Єгипетська культура — А; Поліщук — В; поетичний твір — С; поліщуківський верлібр — Д. Отже, й маємо:
А : В = С : Д
Взагалі, треба сказати, що "філософ із головою хлопчика" не стільки "наливає", скільки не розуміє. Бо всю його "вченість" обмежено тим же таки "петроградським писарем".
— "Як би я не любив корінфського ордеРа в архітектурі, — пише Поліщук, — але я не стану проповідувати, щоб всеукраїнський "Палац Праці", де скупчилась житлова техніка нашої доби, будували інакше, як не в стилі залізобетонних і скляних конструкцій нашого часу".
Перш за все, не ордера, а ордеНа, цебто стилю, бо "ордеР" тут звучить чистісінько як "ахтанабіль". Чи, може, "палкий воїн революційних битв Октября" ("militant ardent etc") згадав того ордера, що "за 90 з лишкою годин"? Все можливо! Але що ж таке цей стиль наших конструкцій? Коли Поліщук розуміє його як стиль, що не знає зайвих цяцькувань, то доводимо до його відома: колони (оці саме ордеРи, чи то пак ордеНи) і корінфські, й асірійські еtс не завжди будувалися для цяцькування.