Чому це?
Яків. Тому, що це ім'я (Бог) є поганська назва.
Афанасій. Нехай і так, але християни вже зробили його своїм.
Яків. Чому ж ти боїшся назвати Бога натурою, коли перші християни засвоїли собі цю поганську назву — [Бог]?
Афанасій. Багато ти молоти язиком навчився.
Яків. Хіба ти не чув ніколи, що найвища істота власного для себе імені не має?
Афанасій. Не має? А яке ім'я в нього було в жи*ів? Якийсь Єгова, чи не тямиш?
Яків. Не тямлю.
Афанасій. Отож-то, що не тямиш!
Яків. Знаю тільки, що в Ісаї в багатьох місцях написано так: "Я є, я є, я є сущий…" Залиш, пане богослове, тлумачення слова для єврейських словотлумачників, а сам зрозумій, що воно таке, яке позначається словом сущий. Дарма знати, звідкіля це слово народилося — "хліб", від "хліба" чи від "хлопот", а в тому лишень сила, щоб пізнати, що тим іменем позначається. В тому-то й життя є тимчасове, коли дістати його.
Єрмолай. Боже поможи! Що у вас за суперечка? Я давно прислухаюся.
Афанасій. Вітаю тебе, друже!
Яків. Будь ласка, стань суддею нашої суперечки.
Єрмолай. Готовий! А в чім річ?
Яків. Він вважає ідолопоклонством, коли Бога назвати натурою.
Єрмолай. В Біблії Бог називається вогнем, водою, вітром, залізом, каменем та іншими незчисленними іменами. То чому ж його не назвати (натура) натурою? Що ж до моєї думки належить, то годі відшукати для Бога ліпшого імені, як це. Натура — це римське слово, по-нашому природа або єство. Цим словом означається все-на-все, що тільки родиться в цілій машині цього світу; що ж знаходиться ненароджене, як вогонь, і все, що народжується взагалі, зветься світ. Тому…
Афанасій. Стривай! Усе уречевлене народилося й народжується, і сам пан вогонь.
Єрмолай. Не перечу, друже мій, нехай усе уречевлене народилося саме так. Чому ж усього живого загальним іменем, тобто натурою, не назвати того, в кому весь світ із родженими своїми, як закривається в зерні своєму чудове квітуче дерево і звідтіля ж являється? Більше того, слово це — натура — значить не тільки всяку роджену й перемінну істоту, але й таємну економію тієї завжди сущої сили, яка скрізь має свій центр чи середню головну точку, а околичності своєї — ніде, так як куля, якою та сила живописом зображається, чи не такий Бог? Вона називається натурою тому, що все назовні виходить чи народжується від таємних її необмежених надр, як від черева спільної матері, має своє тимчасове начало. А оскільки ця, народжуючи, ні від кого не приймає, а сама від себе народжує, зветься і батьком, і началом, що ні початку, ні кінця не має і ні від місця, ні від часу не залежить. А зображають її малярі кільцем, перснем чи змієм, звитим у коло, що тримає зубами свого-таки хвоста.
Ця дія повсюдної сили, всемогутня і премудра, зветься таємним законом, правлінням або царством, по цілому матеріалі розлитому, безконечно й позачасово, тобто годі про неї спитати, коли вона почалася, — вона завжди була і скрізь є. "Нащо ти, — каже Бог до Мойсея, — питаєш про ім'я моє?"5, коли можеш через матеріальний морок побачити те, що завжди було, буде і є, — ось моє ім'я та єство. Ім'я у єстві, а воно в імені, одне від другого не різниться, тож одне і друге обидва вічні. "Хто віри оком через морок мене бачить, той і ім'я моє знає, і хто шукає, щоб знати моє ім'я, той, звичайно, не знає мене і моє ім'я — все те одне, ім'я моє і я — одне і те ж"6— "Я є той, що є. Я є сущий". Коли хто знає Бога, то як не називає його пошанувальне серце, все те дійсне і добре ім'я. Немає нічого, що один знає αρτος, а інший panis, тільки б розумом не порізнилися. Мойсей та Ісая іменують його словом сущий. Їм наслідуючи, Павло говорив: "Учора, і сьогодні, і навіки той самий"7. А богослов інше ім'я дає: "Бог є любов". Любов'ю називає те, що однака і нескладна єдність є скрізь, завжди, в усьому. Любов і єдність — одне і те ж. Єдність частин йому чужа, тому розрішитися — йому це зайве, а загинути — марнота. Єремія зве його мечем, а Павло іменує живим словом, але обидва те саме розуміють. Цей меч усю тлінь січе; все, наче риза, постаріє, а слова закону його і царства його не мимо ідуть.
Григорій. Чи довго вам ще сперечатися? Вернімося до нашої розмови.
Єрмолай. Про що мова?
Яків. Про те, в чому полягає щастя.
Григорій. Премилосердна матінка наша природа і батько всілякої втіхи відчинив шлях до щастя кожному без вибору диханню.
Яків. Чи задоволений ти цією гадкою?
Афанасій. Тепер задоволений.
Григорій. Але те біда, що не хочемо знати, в чому воно достеменно поселилося. Хапаємося і беремося за те, як за тверду нашу основу, що прикрилося самим тільки гожим видочком. Джерелом нещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодке за гірке. Але того не було б, коли б ми радилися самі з собою. Розміркуймо, друзі мої, і виправимося, — за добру справу братися ніколи не пізно. Пошукаймо, в чому твердість наша? Зміркуймо, яка думка й молитва найсолодша Богові? Скажіть мені, що для вас найкраще? Коли відшукаєте це, то й щастя своє достеменно знайдете, тоді до нього й добиратися можна.
Єрмолай. Як на мене, найкраще, коли бути задоволеним усім.
Григорій. Скажи ясніше!
Єрмолай. Грішми, землею, здоров'ям, людьми і всім, що є на світі.
Яків. Чого ти засміявся?
Афанасій. З радості, що трапився товариш мого глупства. Цей також хоче бути: горбатим, як верблюд, череватим, як кит, носатим, як крокодил, гожим, як хорт, жеровитим, як кабан, і таке інше.
Григорій. Богословські вуста, а не богословське серце. Добре ти кажеш про Бога, а бажаєш нерозумного. Не прогнівися, друже мій, на мою чистосердечність. Уяви собі незчисленне множство тих, кому ніколи не бачити багатства, поклади на пам'ять усіх в образі хворих та перестарілих, усіх, хто народжений з нескладним тілом. Невже гадаєш, що премилосердна й дбала матір наша натура зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою? Ех, будь ласка, не втискуй мені премудрого її помислу у вузькі рамці, не обмовляй її всемогутнього милосердя. Вона для кожного подиху добра, а не для деяких вибраних із самого тільки людського роду. Вона дбайливим своїм помислом виготовила все те, без чого не може здійснитися щастя останнього черв'яка, а коли чого бракує, то, звісно, зайвого. Кріт не має очей, але що йому з того? Птахи не вміють будувати кораблі — непотрібно це їм, а кому потрібно — знає. Лілея не знає фабрик, вона і без них красна. Залиш, мій друже, це наклепницьке на рідну матір нашу прохання.
Єрмолай. Я не обмовляю і не подаю на неї чолобиття.
Григорій. Ти обмовляєш її милосердя.
Єрмолай. Боронь мене Боже, я Бога не обмовляю.
Григорій. Як не обмовляєш? Скільки тисяч людей позбавлено того, чого ти бажаєш?
Єрмолай. Безліч, а що?
Григорій. Дивна людина! То Бог за твоїм визначенням немилосердний?
Єрмолай. Чому?
Григорій. А тому, що зачинив іншим шлях до того, чого ти бажаєш, тобто до надійного щастя всього живого.
Єрмолай. То до чого це ми дійшли?
Григорій. До того, що або ти зі своїм бажанням дурний, або Господь немилосердний.
Єрмолай. Не доведи, Боже, таке казати!
Григорій. Чому гадаєш, що, одержавши своє бажання, ощасливишся? Зваж, скільки тисяч людей його загубили! До яких тільки пороків не призводить здоров'я з багатством! Цілі республіки пропали через те. Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя? Щастя нещасливим не робить. Чи не бачиш і тепер, як багатьох людей багатство пожерло, наче повінь всесвітнього потопу, а душі їхні надмірними вигадками з'їдають самі себе, як млинове каміння, крутячись без зерна? Звісна річ, Боже милосердя осипало б тебе багатством, коли б воно було тобі потрібне, а тепер викинь із душі це бажання, воно геть-но смердить світським квасом.
Єрмолай. Називаєш моє бажання квасом?
Григорій. Та ще й квасом препоганим, світським, повним невсипущого черва, що день і ніч змертвляють душу і, як каже Соломон: вода глибока й чиста — порада в серці мужа8, так і я кажу, що квас препоганий, світський — бажання в твоєму серці. "Чи дав єси веселощі серцеві моєму?"9 — співає Давид, а я скажу: взяв єси сум'яття в серце твоє.
Єрмолай. Чому бажання світське?
Григорій. Бо загальне.
Єрмолай. Чому ж воно загальне?
Григорій. Тому, що просмерділося і скрізь воно є. Де знайдеш ти душу, не напоєну цим квасом? Хто не бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдоволення, скарг, печалі, ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків і хитрості. З цього джерела народжуються зради, бунти, змови, викрадання скипетрів, падіння держав і прірва всіх нещасть. "Жодним способом-бо, — говорить святий Петро в Діях, — ніколи не їв я нічого огидного"10. Нашою мовою "огидне", а еллінською належить — κοινόν, тобто "спільне" — це все одно: спільне, світське, огидне. Мирська думка не є у серці мужа — чиста, а благо — κοινόν, coenum — свиням та бісам віддається. Хто їм на серці накреслив цю криву дорогу до щастя? Звісно, отець тьми.
Цю таємну славу морочного царства один від одного приймаючи, блудять, від слави світла Божого, що веде до істинного щастя, ведені духом, засіяним мирськими похотями. Не ввійшовши в надра найсолодшої істини, а ця їхня облуда, сказати б Єреміїними словами, написана на нігті адамантовім, на самому розі їхніх олтарів.