Ранений мисливцями тур налетів з дикою люттю просто на Маркізу де Шантії й коли б Восьмислав не підбіг і в останньому моменті не вхопив його за роги, — її спіткала б жахлива смерть. Тур затримався від несподіванки й нового болю, але тим дужче намагався визволитися від перешкоди, що не допускала його до жертви. Він крутив головою в один і другий бік з таким завзяттям, що Восьмислав ледве втримував його й чув, як його сили слабнуть з кожною хвилиною. Тоді Маркіза прокинулась від свойого одеревіння й почала кричати про рятунок. З усіх боків надбігли гончі з собаками й ловці з близьких становищ із списами й сокирами. Тіло тварини прошили зразу кілька ратищ. Тур перестав крутити головою й перекинувся всім тілом на землю. Восьмислав пустив роги й, обпершись об дерево, вдихав глибоко повітря в легені. До нього підійшла Маркіза:
— Дозвольте, князю, витерти вам чоло, піт ллється струмками... Мій герою! — додала шепотом, а Восьмиславові груди залляла хвиля щастя.
— Оце ж то пригода! Оце розумію, боротьба! — вигукували лицарі, оточивши тура та вдесяте переказуючи пригоду.
— То ви, князю неабиякий силач, коли змогли втримати тура! — дивувався віконт.
— Чи не будете ви, князю, з того роду Кожем'яків, про який розказувала нам Милостива Королева? — запитав король, який надійшов саме з Елеонорою й якому встигли вже розказати про подію.
— Не дуже! — зажартував Восьмислав. — Бо Теребовля далеко від Києва, але моїм предкам доводилося змагатися з карпатськими ведмедями, то й мені вони передали трохи того вміння...
Голос рогів закликав до повороту. Лови закінчилися. Усі втомлені й голодні поспішали на бенкет. До короля підступив віконт де Рошфуко:
— Граф де Крепі, Рауль Ш-й просив мене виправдати його відсутність та перепросити за недоведення обов'язків до кінця. Він раптово занедужав...
Восьмислав їхав поруч Маркізи.
— Як зможу вам, князю, віддячитися за врятування життя? — запитала вона.
— Та це ж я мушу бути вдячний Господеві за те, що ви живі, що ви...
— Що я?
— Що ви ось тут, біля мене! — і Восьмислав уперше глянув глибоко ввічі тієї жінки, яка заполонила його від першого погляду. — Бо коли я там, у лісі, побачив перед вами смерть, подумав, що вас може не стати на цоьму світі, що я вас більше не побачу, то я наче збожеволів... я мусів вас рятувати!..
— І хотіли самі згинути й мене позбавити щастя... жити чи вмирати разом?
— Маркізо!
— Князю мій єдиний!.. — вспіла ще крикнути Маркіза, поки Восьмиславові руки не піднесли її вгору та пересадили на свого коня.
9. КОРОЛЕВА — ВДОВА
Знову попливли роки... Не стало в живих короля, якого, врешті, змогла недуга. Королева Анна справила пишні похорони та влаштувала багату тризну, а тоді виїхала з дітьми з Орлеану до Санлісу й звідти керувала державою в імені малолітнього Пилипа, якого старанно підготовляла до важкого звання короля. Тоді теж задумала здійснити свою обітницю. Дні сходили королеві на нарадах із будівничими й майстрами, на розмовах із скарбниками й канцеляристами, на підписуванні умов і декретів. Вірним дорадником і секретарем став Восьмислав, який одружився з Маркізою де Шантії й осів у близькому Ґонес, звідкіля й приїздив до Санлісу.
— Я привіз вам, ваша величносте, проект нового герба-значка, для вас і для Пилипа. — сказав одного дня Восьмислав, який керував теж навчанням королевича. — Ви назвали престолонаслідника грецьким ім'ям, досі зовсім невідомим на Заході, тож я подумав собі, гцо треба його походження відзначити й у гербі.
— Цілком вірно, Восьмиславе, — погодилася королева. — Я назвала його ім'ям Пилипа Македонського, від якого походить рід мого батька. Це славний рід! А як виглядає цей проект і хто його зробив?
— Недавно побував я в Лютеції й там зустрінув флорентійського маляра, якого спровадив до Ґаллії наш архиепископ, що заходжується, за Вашим ласкавим дозволом, будувати катедру Нотре-Дам у Лютеції. Ото ж цей флорентієць розказував мені, що він побував у Києві, щоб подивитися на наші церкви, зокрема ж на нашу славну Святу Софію й Десятинну. Він хоче послужитися цими зразками для плянів архиепископа. Ось він і накреслив мені проект герба.
— І як же він йому вдався?
— На мою думку, — прекрасно! — сказав Восьмислав, розгортаючи збиток перґамену. Ось, тільки погляньте, ваша високосте: поле герба розділене на дві частини: по одному боці ґальська лілея, а по другому... Ану вгадайте, будь ласка, що воно таке?
— Та це ж наші "Золоті ворота"! Як це йому впало на думку вмістити їх на гербі?
— Він сказав мені, що київські "Золоті ворота" — це перша річ, яка впадає в око чужинцеві, прибулому до Києва. Вони здалеку сяють золотом понад синім Дніпром... як і церковні бані. Інколи доводиться людям довго простояти під ними, поки відкриють їх. Тож і роздивитися на них і запам'ятати на все життя, — часу доволі.
— Розумний цей флорентієць! Ми приймемо цей герб і накажемо вмурувати в усі наші фундації... А тепер, Восьмиславе, я продиктую вам декрет про будову церкви й монастиря св. Вікентія, куди спроваджу ченців св. Августина. Хай мої піддані мають пам'ятку по Анні Ярославні... Пишіть...
— Ви, Милостива Королево, йдете в цьому благородному ділі за прикладом вашого батька Ярослава Мудрого й діда — Володимира Великого. Тільки з тією різницею, що Господь Бог призначив вам здвигати храми не в Києві, а в Галлії...
— Не нагадуйте мені, Восьмиславе, Києва! Коли б я не мусіла тут правити державою за Пилипа та зберегти йому корону, — я давно повернулася б туди... Але я вірю, що Всевишній дозволить мені ще перед смертю побачити Київські гори над Дніпром!.. — і прекрасні, мов мигдаль, очі королеви затьмарилися смутком. Та вона не дозволяла собі на вияви почувань, тому зразу змінила тему: — Ви, Восьмиславе, нічого мені не кажете, що робить і як себе почуває ваша дружина, колишня Маркіза де Шантії, а тепер теребовельська княгиня? Чому не привезете її колись до мене? Стрівайте, чому б нам не влаштувати невеличкого полювання? Приїжджайте з дружиною, запросіть від мене віконта де Рошфуко й постріляємо трохи на зайців та лисиць, згода?
— Дякую вам, найласкавіша пані, за це миле запрошення. Моя дружина навіть вибиралася просити вас зразків вишивок, які їй так дуже подобалися. Вона хоче прикрасити ними нашу вітальню...
— Ах, чому ж ви мені давно цього не сказали? — й королева веліла служниці попросити княгиню Евдокію і, як вона прийшла, звернулася до неї: — Моя дорога тітко, загорни декілька рушників для Маркізи, бо мушу тебе порадувати: вона собі сподобала наші вишивки!
— Та невже? — сплеснула в долоні старенька княгиня, — Оце так несподіванка! Та я їй передам щонайкращі з моїх збірок! Та ще й перекажи, синку, що як хоче навчитися цього діла, то хай мені тільки скаже... Оце так новина!
10. СКАНДАЛ
Полювання було невеличке, тож Восьмислав — керманич ловів, — уставив мисливців на становищах поодинці, але, пам'ятаючи пригоду з туром, приставив до жінок по гайдукові для оборони. Проте горда й самовпевнена королева відослала гайдука наганяти звірину.
Довгий час у лісі було тихо й тільки здалека чувався гавкіт собак. Раптом королева почула позаду легенький шелест, наче б підкрадався якийсь звір. Вона швидко повернулася в той бік і натягнула лука. Та в цю хвилину чиїсь дужі руки скрутили їй рамена назад, а рівночасно голову обмотала якась плахта так швидко, що вона й скрикнути не могла. За хвилину хтось підхопив її вгору й висадив на коня просто в руки якомусь їздцеві, що кріпко обхопив її за стан та помчав божевільним ґалопом.
—Господи! Мої діти! — встигла ще подумати королева, поки сильний затиск плахти не відобрав їй віддиху. Вона безвладно повисла в раменах вершника й більше нічого не пам'ятала.
Свідомість повернулася їй щойно в якомусь величезному укріпленому замку. Вона лежала на лежанці, прикрита м'якою, теплою шкурою, а в великій залі, слабо освітленій свічками, відбувалася якась церемонія. Коли вона відкрила очі, над нею похилилося бундючне Раулеве лице.
— Тепер ти моя, прексасна Анно Ярославно! Чудова квітко з Києва й королево Ґаллії! Це ж було жахливе непорозуміння, що, замість мені, справжньому володареві ґальських земель, ти дісталася тому нещасному Генріхові, — який, хай з Богом спочиває, врешті, звільнив тебе від подружньої присяги.
— Підлий напаснику! — скрикнула обурена Анна, зрозумівши свою пригоду. — Якщо ти мене зараз же не звільниш...
— І не думаю! — цинічно заявив Рауль. — Та ж на цю хвилину я чекав довгі роки! Та й ти, королево, напевно не захочеш скандалу й добровільно повінчаєшся зі мною ось тут таки. Як бачиш — усе вже приготоване: і вівтар, і священик, якого я навмисно сюди спровадив...
— Який це слуга Божий піде на таке грішне діло? — запитала Анна, розглядаючи вівтар і закаптуреного священика, поверненого до неї плечима. — І я ніколи не дам на це своєї згоди!
— Та її й не треба! — злорадісно вигукнув Рауль. — Чи тямиш ти, недоступна королево, як ти мене оперіщила батогом, як останнього холопа? З того часу я заприсягся покорити тебе так, як тільки може це зробити чоловік із жінкою... Ти повинна ще дякувати мені, що я хочу законно повінчатися з тобою. Але роблю це тому, щоб ти не мала повороту!.. Бо я кохаю тебе до божевілля... Бо я без тебе жити не можу... І все ще вірю... — тут захриплий голос Рауля заломився й з бундючного тону перейшов у благальний, — що й ти мене врешті покохаєш... бодай трохи... Анно, змилосердься над моїми муками!.. Я стільки років блукаю, мов очманілий, твоїми слідами, я зробився міністром фінансів того бідолашного Генріха й не раз витягав його з копотів, хоч рад був його в ложці води втопити... Я зрадів з його смерти, бо думав, що ти змінишся до мене... Але ти заборонила мені вступ в королівські палати... Я міг тільки ночами ходити попід твої вікна та молитися до твоєї тіні... Мені не залишилося нічого іншого.
— Як підле, нікчемне пірвання! — перервала його Анна, — Досі я тебе ненавиділа, а відтепер гидуватиму тобою, як гадюкою... І не поможе тобі насильне вінчання! Я при першій нагоді втечу від тебе, як від смердючого.
— Га-га-га! — як сатана, дуже голосно засміявся Рауль. — А чи подумала ти над тим, що я, як твій законний чоловік, матиму повне право гайдуками приволікти тебе назад у мої маєтки та ще й наказати прилюдно оперіщити тебе різками? І чи подумала ти, і тут голос Рауля набрав переможного звучання, — як такий скандал пошкодив би майбутньому королеві Ґаллії, Пилипові Першому?
Анна замовкла.