В ОРЛЕАНІ
З того часу проминуло декілька років. Королівська пара замешкала спершу в Орлеані, але згодом королева вподобала собі більше Санліс, де хотіла здійснити один зі своїх задумів. Саме про те йшла розмова одного пополудня в малій замковій вітальні.
— Над чим так задумалася, моя прекрасна дружино?
Думаю, Ваша Милосте, про те, що час би вже почати будову церкви й монастиря в Санлісі, бо я обітувала Богові, доки народився Пилип. А ось уже й Роберт підростає, а я своєї обітниці ще досі не сповнила...
— Моя люба Анно! Немає такої речі, якої я для вас не зробив би! Та тільки... самі ж ви знаєте, як важко добитися заплати від наших ленників! А видатки в нас великі... Ось прийдешні великі лови: вони дуже коштовні!
Але я не пожалію грошей, бо знаю, як ви любите полювати...
— Це правда, що волію досісти верхівця й мчати по луках та лісах довкола Лютеції, як сидіти на бенкетах серед п'яних дюків і графів... Проте, я радо відмовлюся від ловів, коли через них не можна сповнити обітниці Богові...
— Боже борони! Якже можна відмовитися від полювання? Та ж від цього потерпів би сильно наш престиж, а тоді наші ленники зовсім відмовилися б платити данину.
— Тоді дозвольте, Генріху, зужити на будову моє віно. Діти ж і так ще малі...
— Ах, моя дорога Анно, це ж не личить ні вам, ні мені, щоб ваше віно йшло на монастир! Звичай каже, щоб у таке діло і я вніс мою частину, тому підождіть ще трохи. Я саме звернувся до Рауля, щоб він зайнявся збором данини від усіх ленників. Він пообіцяв мені це зробити, а ви ж знаєте, як усі його бояться?
— Так, усі його боятсья... — повторила півголосом королева.
У цю хвилину появився в дверях гайдук:
— Граф де Крепі й де Валюа...
— Прийміть його самі, Генріху, я піду в свої кімнати, чогось голова болить, — і королева поспішно вийшла з вітальні, забуваючи свою вишивку.
Іншими дверми ввійшов попереджений гайдуком Рауль. Неспокійним зором обняв всю вітальню, і його зір спинився на клубку ниток, що ще котився біля вишивки.
— Уникає мене, тікає... — ствердив у думці, і гірка усмішка вибігла на його затиснені уста.
Привітавшись, вони обидва з королем міркували про способи поповнення королівської скарбниці. А королева перейшла вузький коридор і спинилася на горішньому кружґанку. Там стояла княгиня Евдокія, що, приклавши руку до чола, щось пильно спостерігала. Біля неї так же само чомусь приглядалися Пилип і Роберт.
—• Що там таке? — запитала королева.
— Якісь чужинецькі вершники їдуть до нас!
— Мамо! Дозволь нам побігти їх зустріти! Може, вони з твоєї країни? Ходім, Пилипе! — й обидва хлопці, не чекаючи дозволу, збігли вниз. Княгиня Евдокія наказала гайдукові бігти за ними.
Вершники були вже близько. Саме тепер вони зустрілися з короленками, і один із них зіскочив з коня та вітався з хлопцями, щось жваво їх розпитуючи.
— Та ж це теребовельський князь, Восьмислав! — розпізнала його, врешті, королева. — Ах, яка радість! Тітко! Кажи повідомити короля й заряди вечерю, а я трохи причепурюся... Боже, яка радість! Він напевно привіз якісь важливі вістки!
Через півгодини вся королівська родина з Раулем і Восьмиславом сиділа в їдальні за вечерею.
— Моя місія потрійна, — говорив Восьмислалв, — Князь Ярослав вислав мене з таємною місією, щоб наладнати перервані зв'язки з однією державою. Тому я не міг їхати на Візантію. Та наш князь вельми рад був тому, щоб я їхав на Моравію й поступив до вас, в Орлеан. Він передав вам, Милостива Королево, важливу грамоту, силою якої венеційський купець Люїджі, виплатить вам означену суму золотими сестерціями.
— Ах, мій добрий, дорогий батько! Ось коли я, врешті, зможу виповнити свою обітницю! Та чи здоровий, дужий ще мій батько?
Во.сьмислав хвилину завагався, поки відповів:
— Саме тоді, як я виїздив, князеві відкрилася давня рана, і він покликав до себе грецького ескулапа...
— Господи Милостивий! — вишептала королева поблідлими устами, але відмовилася випити чарку вина, яку послужливо подав їй Рауль.
— Та я певний, що йому зразу покращало, — намагався затерти неприємну вістку Восьмислав, — тим більше, що на київському дворі тепер багато гостей...
— Яких гостей? — запитала княгиня Евдокія.
— Ах, правда! Ви тут нічого не знаєте. Ото ж, поперше, наш князь дав притулок і порятунок англійському королеві Едмундові та двом його синам, а за ними прибився до Києва й король Норвегії, Олаф Святий. їх обидвох скинув з престолів Канут Великий.
— Ого, коли стільки чоловіків прибуло на наш двір, — жартувала княгиня Евдокія, бажаючи розвеселити посумнілу королеву, —> то наревно будуть нові весілля в Києві...
— А чи часом не заноситься на весілля й у Теребовлі? — рапотом запитав Рауль, який досі сидів мовчки, — Бо, якщо я не помиляюся, князю, то одна з ваших таємних місій веде до... Шантії?
Удар був влучний і напевно був би приголомшив Восьмислава перед кількома роками. Та тепер, коли любов до прекрасної Маркізи посилилася, коли він тільки ступив на ґальську землю, — то ці непристойні графові слова розминулися з ціллю. Для Восьмислава це була ясна вказівка, що його в Шантії чекають! Тому, замість обуритися, він аж надто весело відповів:
— Ви зовсім не помилилися, графе! Чи ж міг би я, перебуваючи в Орлеані, не скласти своєї пошани вашій близькій сусідці?
8. ПОЛЮВАННЯ З ЗАСІДКАМИ
На королівські лови з'їжджалася шляхта з далеких околиць. Довгими тижнями горів королівський двір смолоскипами, гомонів музикою гусел та співом менестрелів і трубадурів. Під час ловів відбувалися теж лицарські герці й змагання, а на гучних бенкетах численні гості споживали ловецькі трофеї, запиваючи їх дорогими винами.
Самі лови почалися гучними фанфарами. Гавкіт собак, накликування гончих, затяжний звук рогів полошили звірину, яка бігла просто на луки, на списи й сокири мислівців. Провідником ловів був граф де Крепі, який розставив мисливців на стоновищах. Усі затихли на своїх місцях, чекаючи зручної нагоди. Та деякі місця звірята наче обминали.
— Не знаю, чи це навмисно визначив нам граф таке спокійне становище, чи звірі так бояться вашої королівської величностй? — промовила улесливо Елеонора з Овернії до Генріха.
— Я думаю, — ґалянтно відповів король, — що це якраз навпаки, графине! Шляхетні звірі бажають залишити нас сам-на-сам з приязні, а не страху. Я тільки дивуюся легкодушності графа де Крепі...
— Ваша королівська високість дуже ласкаві, проте я думаю, що Рауль влаштував це все продумано...
— А що ж таке "все" влаштував Рауль "продумано"? — щиро здивувався король. — Невже у вас, графине, розбився глечик із Раулем?
— На жаль! І це з того часу, коли прибула до Ґаллії рутенська княжна, щоб стати нашою королевою...
— Що значать ваші слова, графине? — суворо запитав Генріх, рівночасно відчуваючи, як у нього відозвався гостець прикрим корчем серця.
— Ох, найясніший пане, не думайте, що я поважилася б кинути бодай тінь підозри на маєстат Її Високости, Королеви! — поспішила виправдатися Елеонора, — Навпаки: королева Анна й дивитися не хоче на Рауля й виразно його уникає... Але саме це розпалює його пристрасті до тієї міри, що він і сам не знає, що йому робити. Від цього страшенно страждає його лицарська гордість, бож досі він мав славу першого поборника жіночих сердець... І це, на жаль, моя єдина сатисфакція, коли бачу його приниженого... сумного...
— Ну, це не надто шляхетне почування! — злобно зауважив Генріх, розсерджений на неї за те, що спричинила йому сердечні болі. Та все ж таки він бажав розвіяти до кінця ці непотрібні й безглузді підозріння. — То ви думаете, графине, що погромницький чар вашого Рауля не діє на королеву Анну?
— О, в цьому немає найменшого сумніву! — зрозуміла королівське бажання хитра Елеонора. — Вона ж не з нашого, галльського, племени, а з рутенців, які тримаються твердих моральних засад... І, здається, саме тому наша королева так зачаровує всіх, хто тільки гляне на неї... І час її не займає, бо вона завжди молода й гарна... — зідхнула вже з явною заздрістю Елеонора.
— Ну, то слава Богу! — заспокоївся Генріх, незважаючи на її останні слова, але раптом його обличчя перекосилося таким страшним болем, що налякана Елеонора підбігла до нього й підтримала під рам'я.
— Вам погано, Сер? — заклопоталася вона не на жарти, — Присядьте ось тут, на мураві, а я зараз когось покличу...
— Ні, не треба! Мені зараз пройде... Тільки підкладіть мені, будь ласка, щось під голову, щоб було високо... Ось так... так... уже краще. Тільки спокою...
Зайняті собою, вони не побачили, як з недалекого горбка вже довшу хвилину спостерігало їх проникливе Раулеве око й як його понуре лице раптом розвеселилося єхидною посмішкою. Не показуючись королеві на очі, Рауль звернув свого верхівця до наступного становища.
— Як ідуть лови? — запитав Рауль віконта Рошфуко, але цей не вспів ще йому відповісти, коли Рауль побачив убитого сарнюка, — Ого! Бачу, що ви тут не дармували! Ґратулюю, віконте...
— Ґратуляції з моїм безмежним подивом належать Найяснішій Пані! Це вона, а не я, вбила сарнюка ... Такого влучання я ще в житті не бачив!
—• Не переборщуйте, віконте! Я просто мала щастя, що сарнюк летів просто на мою стрілу... і вона попала йому в око...
—Та невже? Чи ж це можливе, щоб у такій малій ручці було стільки сили й певности? То ж дозвольте, найласкавіша пані, скласти на ній цілунок пошани... — І Рауль схопив Аннину руку й притиснув до неї свої гарячі уста, притримуючи її надто довго. Тоді Анна з нехіттю вирвала руку, чим і викликала в Рауля таку лють, що він, незважаючи на присутність віконта, вибухнув; — Як бачу, то наша наймилостивіша королева так палко віддається ловам на звірину, що й не здогадується, які лови відбувають за її плечима на... короля...
— Чи ви здуріли, графе? — обурився віконт. — Ви насмілюєтеся оклевечувати найfl снішого пана?
— Це ж ніякий наклеп! — злорадно засміявся Рауль. — Я тількищо був при їхньому становищі й сам бачив, як Елеонора підмощувала його Королівській Величності... леговище...
Він не вспів докінчити своїх слів, бо гнучкий дубець з лунким свистом упав на його обличчя, відразу накресливши на ньому червону пругу.
А на сусідньому становищі, саме в той час, проходила важка боротьба між людиною й звіриною.