Щойно на зовсім близькій віддалі можна було відрізнити ґальських вояків з пласкими шапками від гострих шоломів рутенців. Зате важче було розпізнати шляхту, що разом із єпископами Ґотіє Савейрою, Роже з Мо й Ґослємом де Шалініяк зі Шальону над Марною, творили посольство до Києва, — поміж княжими дружинниками з Києва. Усі вони мали майже однакові панцири, шоломи й зброю.
— Ах, які вони змарнілі! — викрикнула якась жінка з придорожнього натовпу.
— Та й не диво! — відповів якийсь густий бас. — Цілий рік у дорозі, добре що живі вернулися та ще й наречену привезли! Який це день сьогодні?
— 14 квітня 1049 року!
— Гляди на цих рутенців! Вони навіть краще виглядають за наших!
— Бо це ж мусять бути знатні люди!.. Дивись на їхні щити, — наче позолочені...
— Та невже? Значить правду казали, що це багата країна! Недаром наш король так далеко сватів посилав!
Юрбою понісся голосний регіт, але його перебила жвава молодиця:
— А, крім того, Генріхові залежало на тому, щоб одружитися в тому роді, з яким посвоячені всі королівські династії...
— А все таки маєткові справи були на першому місці! Бож королівська комора гуде від порожнечі...
— Одне одному не перешкоджає, — погодив їх бас, — та ж усім відомо, яке віно дісталося з доньками Ярослава Мудрого норвезькому Гарольдові та угорському Андрієві...
— То цей Ярослав Мудрий став чи не тестем усієї Европи?
— Аякже? Бож не забувайте, що донька останнього з саксів, англійського короля, втекла до Києва перед Вільгельмом Завойовником і вийшла заміж за Анниного брата...
— А другий брат одружився з княгинею Штад, сестрою Бурґарда, принца Трев. І врешті третій став зятем Константина XII Мономаха, візантійського імператора.
— Ну то й, справді, бракувало ще тільки посвоячення з нашим Генріхом!
На протилежному боці дороги, на горбку, примістилася Маркіза із своїми трьома кавалерами. Щоб краще бачити, Маркіза станула на скельний виступець, спершись на Восьмиславове рам'я. Дорогою їхали важкі колісниці, високо вимощені княжими дарами, попереджені коштовними колясами з гербами князя Ярослава.
— Оце, мабуть, буде коляса княжни Анни? — зпитала Маркіза.
— Ні, в першій їде княгиня Евдокія, Аннина тітка, а в другій Анна з двірськими дамами, а в третій — її подруги...
Юрба, що досі мовчки, з запертим віддихом, оглядала невиданих людей та їхні багатства, раптом загула, як комашня, і разом із підкидуваними шапками, понеслися захоплені вигуки:
—Віват! Вітай Анно! Віват Анна!
Відкрилося горішнє покривало у позолоченій кареті, а в ній на весь ріст підвелася молода дівчина такої незвичайної вроди, що юрба знову замовкла, мов зачарована, щоб за хвилину вибухнути ще голоснішими й радіснішими окликами. Анна відповідала на вітання чудовою усмішкою й ніжним помахом руки.
— Та... та це щось нечуване! Це сон... чи мрія!.. — прошептав захриплим голосом Рауль і, незважаючи на поранене рам'я, зіскочив з горбка й, розсовуючи ліктем і кулаками юрбу, опинився проти Анниної коляси...
Маркіза закопилила губи на нову витівку Рауля, але й сама рада була зблизька приглянутися цій красуні, за яку вчора йшов бій. То ж сильніше спершись на Восьмислава, висунулася на край скелі.
— Ах, який розкішний в неї одяг! — висловила свої думки вголос. — Зверху золота накидка з парчі, а сукня з ясноголубого шовку, чимось прикрашена біля шиї й на подолі. Що це таке?
— Це, мабуть, вишивка з княгининої робітні. Боярські дівчата відшивають там такі химерні взори, яких я ніде в світі не бачив... І вам вони подобаються?
— О так, дуже! Я згодом мушу й собі роздобути їх... А що це в неї на голові? Біла перемітка довкола обличчя, а зверху шапочка, обшита хутром... Невже носять у вас хутра влітку?
— О ні. Зимою, яка в нас буває дуже сувора, зодягають важкі шуби й кожухи, але тепер, весною вже тільки легенькі, бо зважте, що в квітні в нас ще бувають приморозки. Ця шапочка має тільки вузеньку обшивку...
— І вона їй дуже до лиця! А що це так блищить під шапочкою?
— Ковток.
— Із золота?
— Авжеж. Та може ще и прикрашення емаллю або склом...
— І припинають до шапочки, а не до вух?
— Ніколи до вух, — це ж варварство! До шапочки або до волосся.
— І на шиї щось у неї блищить...
— А це золотий нашийник із емальованим хрестиком. Та ось глядіть на руку, якою вона помахує. — у неї скляна наручниця...
— Матінко Божа! Стільки дорогоцінностей! Ви, князю, таки правду казали, що ваша країна багата... А щодо княжни, то хоч мені й заздро...
— Щодо княжни, — встряв у розмову віконт, — то мені здається, що я не матиму тут нічого розсуджувати: граф де Крепі так же палко захопився сьогодні Анною Ярославною, як учора бився за Маркізу, чи пак... за Елеонору! Але мої очі здалеку недобре бачать. Піду й я вслід за графом...
І віконт залишив їх самих, з чого зразу вирішив скористатися Восьмислав:
— Маркізо, ви тількищо сказали, що вам заздро за княжну Анну... Чому?
— Бож вона така чудова! Її личко таке біле, як сніг, а очі великі й видовжені, як мигдаль, наче візантійської святої... Ох, князю, ви знову ж таки правду сказали, що вона, як свята! І як маєстетично себе веде... справжня королева!
— Так чого ж їй заздрити? Чи ви теж хочете стати королевою? Хіба ж не волієте залишитися тим, чим ви є: найкращою жінкою, яку я будь-коли бачив!
Тут Восьмислав похопився, що так недоречно виявив свої таємні думки й, почервонівши, замовк. Зате Маркіза, прояснівши від компліменту, повернула до нього своє личко й швидко промовила:
— Чи це правда, князю? Скажіть, повторіть! І чим же я звернула вашу увагу?
— Вашою принадою, Маркізо!., відповів, зовсім уже змішавшись, Восьмислав. Вона ближча якась... тепліша, більше земна, як Аннина... Анна видається мені далека, неземна, недосяжна, як зірка з неба...
— Як і слід королеві! — заспокоїлася Маркіза. — Ось чому це Рауль так захопився зразу, наче вогнем запалав! Це йому не наші двірські дами, які він добуває одну по одній... І не Елеонора!.. Тут він матиме важку справу!..
— Що ви кажете, Маркізо? — вражено зжахнувся Восьмислав. — А король?
— Ах, король! — і Маркіза зневажливо махнула рукою. — Він і половини того значення не має, що граф де Крепі, й половини Ґаллії!.. Це ж він справжній монарх у нас... Поживете, князю, в нас то й самі переконаєтесь...
5. КОРОНАЦІЯ
Велична ренська катедра набралася в день Першої Пречистої, 14 квітня 1049 року, незвичайно святкового вигляду. Дерев'яні лави й ослони накрили м'які східні килими, і на них засіли місцеві вельможі й посли сусідніх країн. За ними примістилася довколишня шляхта, а решту виповнило ренське міщанство. Здивовані богомільці побачили, що в їхній церкві за ніч виросла наче якась стіна поміж престолом і тетраподом, вся розмальована візантійськими святими. Та те, що найбільше приковувало очі всіх — була велика, розкішно вправлена в шкіру й золоті прикраси, книга. Вона лежала на білій з вишивкою скатерті, що закривала тетрапод. Ці новинки дуже подобалися людям.
— Що це таке? — питали шепотом.
— Та це ж ота свята Євангелія, яку привезла княжна з Києва! Гляньте, яка дорогоцінна в неї оправа: червоний сап'ян, гаптований справжніми брильянтами й рубінами, обведений щирим золотом... Майстерна робота! Кажуть, що переписували її київські ченціt а оправляли не палітурники, а ювеліри...
— Тихше, вже починається!
В цю хвилину вийшли з захристії єпископи й архиєпископи, священики й диякони. Двері іконостасу-стіни відкрив Аннин київський сповідник. А з глибини катедри надходила королівська пара, ведена за руку архиепископом Ренсу Ґю Савейрою. У цю хвилину рознісся звідкись чудовий спів хлоп'ячих голосів, що видався учасникам архангельським хором. Вони розгубилися й не знали, чи мають слухати, чи розглядати молоду, яка своєю красою й пишністю одягу затьмарила непоказного Генріха І. Його багряна мантія, обшита горностаєм, вигідно контрастувала із срібно-білою, всіяною, наче зірками, самоцвітами й золотом, сукнею Анни Ярославни. Над її личком з ніжними рум'янцями пишалося старим золотом русяве волосся, а поверх нього смарагдами й сапфірами сяяла діядема. Та кращими за ці дорогі камені були синьо-зелені очі, обрамлені довгими, підвиненими вгору віями. У цих очах так і потонув Рауль Третій, що стояв тут же поруч у королівському почеті, а його руки стискали до болю руків'я меча.
Після шлюбу відбулася коронація. Серед урочистої тиші, найстарший із єпископів поклав руку Генріха Першого на київську св. Євангелію й провів із ним слова присяги. Він і не гадав, що на цю саму св. Євангелію присягатимуть згодом усі французькі королі аж до великої революції... Після цього присягу склала й Анна.
І, врешті, прекрасна голівка княжни увінчалася короною. Задивлені в свою молоду королеву, як у неземну з'яву, учасники церемонії так і не знали, чи блиск цієї корони додав нової краси королеві, чи — навпаки, — краса київської княжни додала нового блиску ґальській короні...
6. "АННА РЕҐІНА"
Для підписання шлюбного й коронаційного актів молода пара перейшла разом із свідками й достойниками до захристії. Архиепископ Ґюї відчитав обидва акти по-латині, а князь Восьмислав свої переклади на рутенську мову. За цим наступило історичне підписання актів. Генріх І узяв перо від архиепископа й біля своїх титулів, виписаних заздалегідь, поклав знак хреста. Це саме зробив і його свідок граф Крепі й Валюа, наказавши спершу дияконові прочитати вголос усі свої титули. А тоді певний враження, яке вони мусіли викликати в королеви, — він звернувся з елегантним поклоном до королеви, подаючи їй перо:
— Ваша Королівська Величність зволить поставити свій хрестик ось тут, біля підпису короля...
— Дякую, — холодно відповіла Анна, — я ж бачу місце для мого підпису.
І вона взяла з його рук перо, звичним рухом умочила в глиняний каламар, попробувавши на нігті великого пальця, чи добре пище й накреслила свій підпис: "Анна Реґіна". Тоді віддала перо Восьмиславові, наказуючи йому доповнити по-латині всі свої назви й титули.
На застиглих від несподіванки обличчях свідків цієї сцени, — включно з Генріхом Першим та Раулем Третім, — вималювався якийсь побожний острах та містичний подив для цієї гарної як ангел жінки, що знала писати...
7.