Юнак розгубився під цим зухвалим поглядом гарної жінки, але виручив його віконт:
— То це ви випередили почет вашої князівни чи іншим шляхом до нас прибули? Та так чи інакше, вітайте в нашій Ґаллії! Віват, київський князю! За ваше здоров'я!
— Віват! — підхопив Рауль. — Спершу випиймо, бо ніщо так не розв'язує язиків, як добре вино! А маркіза теж не відмовить чарки? Тільки не цього... Бомарше!
— Я тут! — з'явився, наче з-під землі корчмар.
— Яке вино маєш для пані до твойого "начиненого крілика", яким, думаю, не забудеш нас почастувати?
— Якщо дозволите, ясновельможний, то я пропонував би п'ятирічне з Шампанії...
— Давай сюди! — і граф повернувся до товариства, що розсілося на ослонах, закритих м'якими шкурами. — Бо, знаєте, ми тількищо познайомилися з київським князем і не веліли ще собі нічого розказати. І, правду сказати, я не певен, чи князь Восьмислав лицар чи монах, бо застав його при дуже дивному зайнятті...
— Князь Восьмислав надто гарний, щоб стати монахом! — сміливо замітила маркіза, а юнак, спаленівши під кокетливим поглядом жінки, взявся торощити бараняче стегно своїми білими, здоровими зубами.
— Яке ж це було дивне зайняття, графе? — запитав віконт.
— Ану вгадайте, що він робив?
— Спав? — здогадувався віконт.
— Мріяв до місяця? — вгадувала маркіза.
— Ні це, ні те! Він... писав!
— Писав? — маркіза й віконт здивовано поглянули спершу на графа, тоді на Восьмислава й раптом замовкли. А цей, здивувавшись у свою чергу, запитав графа:
— Не розумію, що в цьому дивного?
— А дивне те, — відповів, розізлившись чомусь Рауль, — що лицарське діло не закарлючки розгадувати, але мечем орудувати! Наша справа: ставати до шляхетних змагань на турнірах, боротися з розбійниками...
— А в нас, графе, — спокійно, але гордо мовив Восьмислав, — на жаль, важливіші змагання за турніри й розбишак! Ми весь час мусимо боротися з дикими племенами печенігів та половців, які раз-у-раз нападають на нас із Азії... І коли б ми там їх не стримували...
— То вони напали б і на нас! — погодився віконт Рошфуко. Ви, графе, в походах не бували та й справжньої битви не бачили!.. У мене ж доволі спогадів із наших війн із сарацинами... Це вам не турніри й не пописи перед дамою серця!..
— Я не розумію, — вмішалася Маркіза, — коли ви там весь час у війнах, то як же маєте час на науку? Виясніть мені це, князю!
— Це дуже просто: в нашій країні всі діти княжих і боярських родів змалку вивчають письмо, а згодом ідуть воювати. А як уже до бою нездатні, тоді господарять, торгують укріплення будують, храми Божі споруджують ...
— Правильно, правильно, — похвалив віконт, — бо ми якраз навпаки: ні не читаємо, ні будуємо й забули вже на війну ходити, відколи знищили сарацинів... Зледащіли... тільки їли б, пили б та гуляли б...
Ці слова старого віконта ще дужче роз'ятрили Рауля, і він, ледве стримуючи себе, насмішливо запитав:
— І чого це ви, віконте, взялися нам правити мораль? Забули, мабуть, власні молодечі витівки! Чи не захочете нас іще кінцем сві' ту лякати?
— Кінцем світу ні, але неславним кінцем Ґаллії — то напевно! Правда, що ми замолоду гуляли, але не забувайте, що ми й сарацинів перемогли! Хай я буду лихим пророком, але як не сьогодні, так завтра завоюють нас франки чи германи, бо наша молодь не тільки не хоче воювати, але й відмовляє послуху королеві... — тут віконт побачив, що вцілив влучно, бо зразу змінив тему. — А де ви навчилися письма, князю?
— Письма навчив мене грек з Солуня ще в рідній Теребовлі, а тоді батько вислав мене до Києва завершити освіту. Особливо зацікавило мене літописання, бож це записані всі славні й прикрі події нашої історії... Перекладання теж давалося мені легко, бо я знав уже грецьку мову, а латину вивчив від венецького посла.
— А скажіть нам ще, князю, куди й чого ви виїхали в мандрівку? — запитала Маркіза, що не відводила очей з дивного юнака.
— А це наш київський митрополит Іларіон вислав мене до різних країв, щоб зібрати вістки до зводного літопису. Я радо погодився, бо здавна цікавили мене чужі краї, й батько не противився... І оце я вже другий рік мандрую по Греції, Венеції, Моравії, Чехії, по німецьких, франконських і ґальських графствах... Побував теж у Єрусалимі й помолився при Господньому Гробі, де й залишив багаті дари від нашого князя Ярослава Мудрого, поки, врешті, не добивався до Ренсу, щоб записати в хроніку вінчання та коронацію нашої княжни з вашим королем...
— Але ж ви, князю, багато бачили й переживали! — аж сплеснула руками Маркіза, — Розкажіть нам дещо із своїх пригод! ..
— А мені здається, — зневажливо й подратовано озвався Рауль, — що ця книжкова мудрість притупила в вас лицарську хоробрість, бо рука, що водить пером, забуває володіти мечем!..
— А я вам докажу, що й у війні письмо часом придається! — не поступався Восьмислав. — Ось послухайте: дід княжни Анни, Володимир Великий, задумав був одружитися з грецькою цісарівною, теж Анною. А коли греки йому в цьому відмовили, то наш князь, не довго думаючи, зібрав військо й пішов на грецький город Корсунь. Грецькі міщани не хотіли йому піддатися, але був у тому місці один наш купець, який написав на стрілі вістку, де знаходяться водопроводи. Він випустив цю стрілу до нашого війська, дружинники знайшли її й передали князеві, він казав замкнути водопроводи й не допустити води до міста. Греки мусіли піддатися, і наш князь здобув для нас грецьке місто, а для себе дружину...
— Ха-ха-ха! Це знаменита історія! — засміявся віконт, а маркіза звернулася до Восьмислава з грайливою усмішкою:
— Це дуже романтичний спосіб здобування жінок! Чи ваші чоловіки завжди так наполегливо добиваються своєї коханої? І чи вони гарні, ваші жінки? Розкажіть нам про ник, князю! — і Маркіза так чарівно заглянула в вічі Восьмиславові, що він не міг їй відмовити
— Я не дуже розуміюся на жіночих прикметах, але я бував часом на дворі, коли княгиня-мати зі своїми донями приймала купців з Персії й Вірменії. Вона вибирала патучі й шовки на сукні, доручаючи мені креслити на таблиці замовлення...
— А чи вони гарні, оті князівни, зокрема князівна Анна? Яка вона на вигляд?
— І на цьому я не дуже розуміюся, але всі в Києві кажуть, що найкраща з них, це таки Анна та що рівної їй немає ніде в світі... Кажуть теж, що сватало її багато королевичів і князевичів, але батько не давав згоди, поки не приїхали посли від вашого короля...
— То яка ж вона, врешті? — дрібкою заздрости, нетерепеливо запитала маркіза.
— Мої слова надто скупі, щоб вам передати її красу й той чар, який вона розсіває довкола себе... Я часто заходив до собору св. Софії, який саме тоді викінчували. Княжна Анна приїздила туди із своїми сестрами й подругами, бо її запросив митрополит Іларіон, щоб вона позувала ченцеві-маляреві до стінного розпису-фрески. Вона була завжди дуже гарно зодягнена й при позуванні виглядала, як справжня свята...
— Ну, цього мені вже забагато! — крикнув знечев'я на весь голос Рауль. — Все, що ви тут розказуєте про вашу країну, про вашу науку, про ваших князівен, а, зокрема, про цю вашу Анну, — це все вигадки й брехня"! Немає в світі кращої жінки, як Маркіза де Шантії! Зрозумів? Горе тобі, коли зважився кепкувати з мене й з віконта! Ось ставай сюди й мечем докажи, що ти справжній лицар!
— Рауле, ради Бога! Ви п'яний? Київський князь не виглядає на брехуна! Віконте, не дозвольте їм битися! — намагалася маркіза стримати графа, але Восьмислав, поблідлий від образи, незважаючи на її слова, піднісся з свого місця й, витягнувши меча, відповів:
— Графе де Крепі й де Валюа! Нащадок св. Володимира Великого ніколи не посоромить себе ні брехнею, ні боягузством! Але в тому тебе треба переконати ділом, бо моїм словам ти не віриш. Виступай!
Не знати, як і коли довкола обидвох противників зробилося вільне місце. Усі присутні, що принишкли перед рішучістю достойників, швидко уставилися півколом, прочуваючи цікаве видовище.
— Раз! Раз! — замиготіли леза мечів та заблищали самоцвіти руків'я. Сили борців здавалися рівними, і боротьба ставала напруженою, в залі царювала мовчанка.
Старий віконт із очевидною приємністю слідкував за ходом герцю, а Маркіза, закривши очі в першу хвилину, згодом широко їх відкрила з надмірного переляку.
— Господи, рятуй! — скрикнула вона в ту хвилину, коли важкий удар Рауля вибив Восьмиславові меча з руки й він, безборонний, блискавично станув на коліно, щоб уникнути розчереплення. Це був удалий маневр, бо його рука вже знову вхопила меч, якого підсунув йому віконт, і він певним ударом знизу ранив Раулеве рам'я.
Усі в залі, разом із Бомарше, гучними, вигуками й оплесками хвалили Восьмиславову перемогу, а Маркіза кинулася перев'язувати Раулеву рану. Рауль казав налити вина й озвався до свого противника:
— Ви, князю, доказали тим часом, що мечем орудуєте несогірше. Залишається вам ще довести, що ваша княжна Анна краща за нашу Маркізу де Шантії! Беру віконта де Рошфуко на суддю й арбітра! Він — першорядний знавець жіночої краси! — і граф, гордо поклонившися товариству, вийшов із залі.
— Я повинен вибачитися перед вами, Маркізо й віконте, за те, що надужив вашої гостинности при столі... — почав був говорити Восьмислав, але його зразу перебив віконт:
— Ви, князю, вчинили, як лицар! Не ви викликали графа в присутності дами, але він вас, попередньо вас образивши! Ви довели, що не даруєте образи й умієте гідно постояти за правду й честь своєї князівни!.. Рахуйте мене вашим приятелем. Що ж до Маркізи...
— Ах, я ж не знав, що це дама графового серця!.. А я, дурень, виявив таку незручність!.-
— Та невже ви повірили Раулевим словам?— Маркіза явно розсердилася. — Звичайно, князь Восьмислав не орієнтується в тутешніх відносинах, але ви, віконте, мусіли б знати, що граф де Крепі підо впливом отого "п'ятирічного шампанського" просто переплутав мене з... Елеонорою! — із цим словом Маркіза. кинувши гнівно головою, швидко вийшла східцями до своєї кімнати.
— Ге! А пху-хуху! — аж закашлявся старий віконт від раптового реготу. — Оце так Маркіза! Просто переплутав!.. Ніяк не хоче вбиратися в Елеонорині пера!..
4. ЇДУТЬ !.. ЇДУТЬ '..
Великий почет наближався до міста. Коні збивали таку куряву, що годі було щонебудь побачити.