Тож насамперед прагнув внутрішньої свободи.
Він домігся, чого хотів, та все одно в душі жила надія на інше життя — яскравіше, повнокровніше. Його й пообіцяв цей красивий і сильний чоловік, з яким так несподівано звела його доля.
То зважитись?
Раптом Ігореві стало весело...
— Даруємо присутнім тут Сашкові й Ользі пісню "Мила моя!" — проголосив хлопець з ресторанного ансамблю, й на сцену вийшов білявий співак з обличчям херувима.
Було приємно, що десь у цьому залі сидять закохані Сашко й Ольга і оркестр виконує для них не якийсь там безглуздий сучасний ритм, а пісню змістовну та мелодійну. І приємно було дивитись, як тримається його новий друг — сміливо, а проте скромно, без претензії на шик: розумна ділова людина, що нечасто дозволяє собі вечори в ресторані. Усе було приємне, більше того, просто чудове!
Та вже щось усередині лагідним Маріїним голосом шепотіло, що час збиратися, вже за красивими веселощами проглядало щось таке, без чого краще обійтися.
— Слухай, а де ти ночуватимеш? — доречно поцікавився Валерій.
— Не знаю,— сказав Ігор.— Минулої ночі був у земляка, але в нього квартира тісна, а мешканців багато: вдруге незручно. Мабуть, на вокзал подамся.
— І не подумай! Щоправда, я і сам поки що без квартири — те все попереду... Те все у нас попереду, дорогий мій, а поки що ми підемо до однієї дами.. Моєї майбутньої дружини, зізнаюся, як другу, отож прошу шанувати.
— Вітаю! — сказав Ігор, через силу встаючи із-за столу.
Виявилося, що за вечерю вже заплачено. Категорично відмовившись розділити витрати ("Це не по-джентльмен— ськи, старий, запросиш мене, коли одержиш у нас першу зарплату"), Валерій повів Ігоря на вулицю, взявши його течку.
їхали на таксі серед мигтіння вогнів і ніби під дощем, коли ж вийшли, дощу не стало, але все здавалося вологим і яскравим, аж боліли очі.
Жінка, до якої вони довго піднімалися ліфтом, зустріла: їх у стьобаному шовковому халаті з гілками вишні та червононогими журавлями — Ігор з одвертою цікавістю видивлявся на них, бо це ж тобі одразу і одяг, і витвір мистецтва. Сама ж Мар'яна, як представив її Валерій, здалась страшенно негарною і тим немало здивувала: ні, Ігор не вважав, що на кохання мають право лише красуні, але ж подруга такого незвичайного чоловіка...
Кімната у Мар'яни була одна.
— Не бентежся,— заспокоїв Валерій.— Влаштуємося з комфортом: ти підеш спати до Мар'яниної сусідки, вона ж собі деінде знайде місце.
Ігор не бачив особливого глузду в такій заміні: чому він має йти до сусідки, щоб сусідка йшла кудись, але сказати щось із цього приводу був неспроможний, бо нестерпно хотілося спати, і навіть Мар'янині журавлі перестали розважати. Слухняно сидів, борючись із дрімотою, доки господиня комусь дзвонила, а Валерій клопотався біля кави.
Потім його кудись вели по напівтемних східцях, де пахло смаженою картоплею, і впустили в якісь двері. Хтось зустрів їх там зі свічкою й сказав: "Ой, вибачте, перегоріли запобіжники".
— Я й привела тобі того, хто їх замінить, звичайно, вранці. Бо зараз — лектор готовий,— пирхнула Мар'яна.
Ігор довго лупав очима в напівтемряві, смішачи якусь жінку, доки намацав тахту чи ліжко. І був безмежно вдячний рукам, що накрили його м'яким пухнастим пледом.
Щось мав зробити — когось поцілувати чи поміняти запобіжники, але добре, що для цього було завтра.
"ЦІ КВІТИ НЕЗВИЧАЙНІ, БО — ДИКІ!"
Ігор прокинувся від того, що хтось гладив його волосся й ледь чутно шепотів:
— Такий ще молодий, а вже геть сивий. А гарний... Вам, чоловікам, добре, ви можете сивіти скільки завгодно, й білі скроні лиш додають вам імпозантності, а ми, жінки, на це не маємо права. Ох, і я вже висмикнула не одного диверсанта — й чого молодість минає так скоро?
Ігор затамував подих, чекаючи, що ж буде далі. Прохолодна пахуча долоня лягла йому на повіки, пальці легенько ворухнулися.
— А ти не спиші Хитрюга...
Ігореві нічого не лишалось, як розплющити очі. Біля нього сиділо симпатичне створіння в брючному костюмі, з тонкою, туго перетягнутою шкіряним паском талією. "Класична француженка",— подумав.
— Вибачте, у вас немає анальгіну? — спитав.
— Прошу,— привітно сказала дівчина.
Вона принесла з кухні дві пігулки та склянку води і, сівши в крісло, підібгала під себе ноги.
Переконавшись, що вдягнений, Ігор вибрався з-під пледа, соромлячись своїх несвіжих шкарпеток.
— Я вам завдав такого клопоту... Вибачте вже. Повірте, мене привели сюди так пізно...
— Бачила,— всміхнулася дівчина, зацікавлено дивлячись, як Ігор дає раду шнуркам. Потім спитала:
— Даруйте, а скільки вам років?
Вдруге за добу Ігор почув це бентежне запитання, й цього разу воно вже напевне означало: "А в скільки років чоловіки ще поводяться як прекрасні Иосифи?" Він не придумав нічого кращого як бовкнути:
— Та вже ж не хлопчик. І, між іншим, давно одружений.
— Он як? — звела брови дівчина.— Може, ви потерпаєте за свою доброчесність? Не бійтеся, я на неї не замаху— юсь.
Вона засміялася сухим тріскотливим сміхом.
Відчуваючи, що паленіє від сорому, Ігор і собі спробував усміхнутись:
— Вибачте, якщо я вас образив. Будьте милосердні.
Ігор потер долонями обличчя. Хотілось умитися, почистити зуби, але зважитись на такий подвиг під іронічним поглядом "француженки" був неспроможний.
Ще раз вибачившись за клопіт та бестактність, подався до дверей.
Вмився Ігор у парковому фонтані й сів на лавицю. Не— оддалік біля годівнички туркотіли голуби, двірник повільно тягнув гумовий шланг, з нього з тихим сичанням виривалась пишна веселка. Було якось по-домашньому затишно й спокійно.
Мабуть, він трохи задрімав на ранковому сонці, бо прокинувся від дитячого гомону.
— Ваську, Іванку! — гукала вихователька.— Нумо, сюди, я щось вам покажу. Тримайтесь інших.
Коли строкате юрбисько зібралось, вона почала:
— Гляньте, ці квіти незвичайні, бо — дикі. Ось це велике листя пазиваєтьсоя катраном, є така пісня "Он, не шуми лугом, зелений катране..." А це — польові півники: бачите, які тоненькі та делікатні? Ні, ні, руками не чіпайте.
"Квіти не звичайні, бо — дикі!" — подумки повторив Ігор, мимохіть усміхнувшись.— Для городян воно ж таки і справді дивина".
Мабуть, у цьому парку не було нічого екзотичнішого від куточка дикої флори.
Так, але що ж це казав його вчорашній знайомий про переїзд до Києва? Київ — ого, легко сказати! Обіцяти все можна... Та й чи так уже воно потрібно? І взагалі — хто він такий, отой Валерій Дмитрович? І де течка з кресленнями? Порядна то людина чи, може, якийсь шахрай? Це ж треба — хтозна з ким піти до ресторану, влізти вночі в чиюсь квартиру... Тьху! Знала б Марія...
Кілька годин геть спантеличений Ігор никав київськими вулицями, тягаючи на руці піджак, надто важкий у спеку. Пив воду біля кожного автомата і все одно не міг втамувати спрагу. З'їв три пачки морозива. Кілька разів діставав з кишені папірець з адресою, яку йому залишив Валерій, не дуже вірячи, що таке підприємство існує. Врешті зважився: щоб не блукати, взяв таксі.
Та підприємство існувало, а при ньому — науково-виробнича лабораторія. Його зустрів усміхнений Валерій Дмитрович.
— Ну от, нарешті! А я вже неабияк розхвилювався і дорікаю Аллі Петрівні, що випустила птаха.
З сусідньої кімнати вийшла "француженка" і, мило привітавшись, подала руку.
— Давайте нарешті познайомимось. Алла Равер, дуже приємно. Ходімо, представлю вас іншим.
— Пишіть заяву не зволікаючи,— гукнув услід Валерій.— Думати? Ще матимете час, спочатку напишіть заяву. Простежте, Аллочко.
Відчуття нереальності всього, що з ним відбувалось, не минало, але заяву під контролем "француженки" Ігор таки написав.
його течка лежала на столі—з тим самим вмістом, який учора хотілось загубити.
"ДЛЯ КОРИСТІ СПІЛЬНОГО ДІЛА..."
Він уже підходив до п'ятачка, з якого відкривався найкращий дніпровський краєвид. Шкода. Мар'яна сподівалася хвилин із десять відпочити в затінку, та було пізно: Валерій вітально підніс руку. Мусила обмежитися тим, що обережно витерла з чола краплини поту: перука таки ж не для спекотного дня.
— Ти не здивувався, що я аж тут призначила зустріч? — спитала Мар'яна.
Валерій лагідно стиснув руку:
— Ні, це ти добре придумала. Ціле життя мріяв нагулятися по київських парках.
їй здалося, що він розуміє її, аж трохи злякалась: не треба, щоб розумів забагато. їй потрібен був цей день — з довгими збираннями за Аллиного асистування (сама вкладала перуку, сама добирала грим і врешті, знявши з шиї срібний медальйон, вдягла його на подругу):
— Нехай він тобі буде за талісман.
Коли прощались, Алла зробила якийсь дивний жест: ніби благословила її, чи що. Ото дивачка! І все ж таки навіть у ньому були якісь чари, була таємниця... Так, їй потрібен цілий день, вона вип'є його до денця неквапно та урочисто.
— Хвилиночку...
Одвернувшись, похапцем огледіла в дзеркалі свої зарожевілі щоки: "Нічого, таки ж нічого, можна триматись упевнено".
Вони почали спускатися на Петровську алею старими дерев'яними східцями, та посередині мусили спинитись: кілька приступок були пошкоджені. Дві дівчини внизу ахкали й сплескували руками, немов опинилися над прірвою. "Дурепи!" — ледь не з ненавистю подумала Мар'яна. Вголос сказала:
— Треба вертатись.
— Через річеньку, через болотце, подай рученьку, моє золотце,— раптом заспівав Валерій приємним баритоном.— Ану, хто перший?
— Боюсь! — звереснула схожа на Аллу брюнетка.
— Мене чи ями?
Брюнетка вмить опинилася поряд з Мар'яною, а її подруга сміливо обхопила Валерія за шию, притиснувшись до щоки довгим напарфумленим волоссям. Валерій не одразу поставив її на вцілілу приступку. Зовсім близько Мар'яна побачила його зухвалі й сміхотливі очі.
— Мене — не треба,— сказала тихо.— Я сама.
І, не відаючи, що з того вийде, відчайдушно стрибнула через вирву.
Вийшло як треба. Він зніяковів, притих і далі йшов винуватий, лагідно підтримуючи її під лікоть.
"Отже, з іншими він грайливий та зухвалий,— думала Мар'яна.— А зі мною? Має бути відданий та серйозний". Враз стала зосереджена й навіть дещо відсторонена: ця маленька прикра пригода, як і раніш траплялось, несподівано дала позитивний ефект — допомогла опанувати себе. Відчула "власну територію" — на неї й належало ступити гарному чоловікові, що йшов поряд.