Оповідання про скляну ниточку

Паола Утевська

Сторінка 3 з 3

От як стали людям у пригоді маленькі круглі скельця!

ПРО КАЗКОВИЙ ПАЛАЦ, СТАРОГО ВЧЕНОГО І СКЛЯНУ

НИТОЧКУ

Якби я вам розповідала не справжню історію, а казку, саме тепер годилося б сказати, що давні мрії скла нарешті почали здійснюватись.

У столиці України, в нашому квітучому Києві, є чимало нових прекрасних споруд. Одна з них — Палац спорту. Його стіни зведено не з цегли, не з кам'яних брил і, звичайно, не з дерева. їх зроблено із скла. Зовнішні — з великих прозорих скляних листів, внутрішні — з маленьких, молочно-білих.

І двері в тому Палаці — з прозорого, товстого скла.

Дивуються люди:

— Мабуть, це скло не звичайне, а якесь особливе. Он як грюкнули дверима, а вони не ламаються.

Та хоч яке це скло незвичайне, а буває ще краще.

Багато років старому склу. Але воно не старіє. Навпаки, дедалі кращає і неначе молодшає. І все більше чудових речей виготовляють із нього люди. Минулися часи, коли прив'язаний до стовпа склодув видував величезну "халяву", щоб зробити з неї шибку. Тепер віконне скло роблять машини.

Але донедавна скло, як і тисячі років тому, було дуже ламке. Та ви ж, мабуть, самі добре знаєте, що трапляється, коли впустиш на підлогу склянку або ненароком влучиш футбольним м'ячем у вікно.

Якби скло вміло розмовляти, воно, напевне, давно вже звернулося б до людей і сказало:

— Згляньтесь на мене, мудрі, вчені люди! Годі мене трощити! Знайдіть якийсь порятунок. Я ж і красиве, і корисне. Допоможіть стати не таким ламким...

Та люди й самі замислились над його долею. А коли люди, та ще й вчені, дуже над чимсь замислюються, з того завжди буває користь.

— Треба подумати, які домішки додати у скляне вариво, щоб скло стало міцніше,— сказав один інженер.

— А може, треба його у кількох печах загартовувати? — спитав його помічник.

Багато домішок перепробували, в багатьох печах загартовували, аж нарешті навчилися робити те скло, з якого тепер будують величезні світлі споруди, з якого й Київський Палац спорту побудовано, і Палац піонерів-

Але вчені й на цьому не заспокоїлись, ще одну новину винайшли. Таку, що про неї і в казці ніколи не говорилося, і в піснях не співалося. А щоб ви знали, що то за новина, я тепер розповім вам про одного вченого, нашого сучасника.

Після роботи він любив удома трохи відпочити та про свої вчені справи подумати. Якось, сівши в сплетене з лози крісло, він замислився:

— Якщо взяти стовбур або товсту гілляку якого-не— будь дерева і спробувати їх зігнути, вони зламаються. А тоненька лозинка не ламається, в усі боки вигинається.— Він провів рукою по ребристому бильцю крісла.— Так, так. Може, й скло, коли зробити його тоншим за волосинку, теж не ламатиметься, а й собі, мов лозинка, зігнеться?

Порадився він з іншими вченими, інженерами, робітниками — всі погодились із ним.

І незабаром на одному великому заводі народилася скляна ниточка.

Ви вже знаєте, що коли скло дуже розігріти, воно стає рідиною. Із спеціальної машини таке рідке скло надходить у невеличкі ситечка. Як кожне звичайне ситечко, вони мають дірочки. Такі манюсінькі, що крізь них скляна рідина вичавлюється тоненькими, мов павутинки, ниточками. Кілька таких ниточок, вже охолоджених і затверділих, інша машина скручує докупи. Ця нитка нагадує шовковинку, але значно міцніша за шовк. З неї ткалі тчуть блискучу красиву матерію, якою інші майстри потім оббивають м'які меблі, роблять штори на вікна. З неї шиють і одяг для пожежників— адже вона все-таки скляна, не горить, не боїться вогню-по-лум'я.

Але скляна ниточка придатна і на щось куди важливіше.

НЕ ГОСТЯ, А ВСЕВЛАДНА ГОСПОДИНЯ

Весело влітку на Дніпрі. Вздовж квітучих берегів та зелених круч пропливають величезні пароплави. Наче стріли, мчать моторки. Мов чайки, виблискують білими крилами-вітрилами легкі яхти. Кудись поспішають катери та маленькі човники.

Весело влітку на Дніпрі.

А чи знаєте ви, яка складна справа — будувати ці великі пароплави та маленькі човни? Щоб плавали вони по морях і океанах та по швидких річках, треба виростити великі, високі дерева. А коли вони повиростають, попиляти їх на дошки.

Але ж дошки треба одну з одною позбивати; для цього потрібні цвяхи, гайки та гвинтики. А вони теж не самі робляться. Ще треба дошки пофарбувати. Непофарбоване дерево у воді швидко гниє. Непофарбоване залізо, з якого цвяхи, гайки та гвинтики зроблено, у воді береться іржею.

Отже, чимало часу та роботи, чимало матеріалів треба витратити, щоб спустити на воду кораблі й моторки і навіть маленькі човники. Так було протягом багатьох-багатьох років...

Може, ви в мене спитаєте, до чого я все це розповідаю, адже у нашій книжці йдеться про скло. Ваша правда. Але й моя. І ось чому: нещодавно на кораблебудівні заводи завітала дорога гостя — скляна ниточка. І незабаром не гостею, а всевладною господинею стане вона на цих та інших заводах.

Тільки не думайте, що хто-небудь збирається зшивати кораблі скляними нитками, хоч які вони міцні та гнучкі.

Ви вже знаєте, що з скляних ниточок тчуть нову тканину, про яку ми раніше й гадки не мали,— склотканину. А останнім часом люди навчилися виготовляти й інші нові матеріали, наприклад пластмасу, з якої зроблено ваші гребінці і зубні щіточки, електровимикачі та деякий посуд.

І виявилась одна цікава річ. Якщо рідкою пластмасою змочити склотканину або навіть жмут самих скляних ниточок, утвориться ще один новий матеріал. Зветься він склопластик. От з нього і почали на кораблебудівних заводах робити корпуси для кораблів, катерів та човнів. Не з окремих частин зібрані, а суцільні. І фарбувати їх не треба. Вони й так гарні, рівненькі, блискучі, ні гниття, ні ржавіння не бояться.

З цього нового матеріалу починають тепер робити й кузови для автомашин, частини для літаків і навіть для ракет. Тільки клопоту буде — виготовити з дерева форму, всередині кількома шарами склотканини її вистелити, рідкою пластмасою змочити. Коли пластмаса захолоне, виймай із форми готовий корпус корабля або кузов автомашини.

ЩЕ ОДНЕ СКЛЯНЕ ЧУДО

Багато величних споруд збудовано з великих скляних тахель. Та от надумали будівельники зробити із скла міцну цеглу.

Скляне гаряче-прегаряче вариво вони розбовтали так, як ваша мама збовтує яєчні білки на торт. Потім дали цій піні захолонути та затвердіти. І назвали її піносклом. Чудо-матеріалом виявилось піноскло. На цеглини різати його легко, на дошки пиляти — теж. А вже з цегли й дощок, звичайно, можна й будинок звести. Він не боятиметься ні дощу, ні пожежі. Його стіни захищатимуть влітку від спеки, а взимку не випускатимуть з кімнат тепла.

1 2 3