І вийшла в нього невеличка кругленька посудинка. Сподобалась вона майстрові, і він заходився робити в такий самий спосіб ще одну. А коли виготовив з десяток посудинок, поніс їх на продаж. І такі вони були зручні та гарні, що люди охоче їх купували.
Згодом й інші ремісники навчилися видувати з рідкого скла посуд. Цих ремісників стали називати склодувами.
Славні майстри-склодуви і тепер працюють на заводах, де виготовляють скляний посуд, різні оздоби, ялинкові та інші іграшки.
НА СКЛЯНОМУ ЗАВОДІ
У найбільшому приміщенні заводу стоїть величезна скловарна піч. Так, як кухар додає у страву трошки цукру, дрібку солі, сучасні майстри скла додають до свого варива різні домішки. Від одних скло стає блискучим, від інших забарвлюється в різні кольори. І розігріває піч уже не багаття, а електрика. Кипить у печі, аж гуде, скляне вариво, золотими хвилями здіймається, червоними відблисками виграє. Все це можна побачити крізь маленькі віконця у стінах печі.
Біля самої печі стоять майстри-склодуви. У кожного в руках довжелезна металева трубка. Візьме її склодув, устромить у віконце і набере на її кінчик трохи розплавленого скла. Потім починає дмухати в трубку. Росте, збільшується скляна бульбашка. А він все дмухає та дмухає, аж поки зробить потрібну посудину.
Скляне дуття—справа нелегка. Довго думали вчені, як допомогти робітникам-склодувам. І нарешті придумали такі машини, що самі видувають різні скляні вироби. Тепер біля скловарної печі часто стоїть не склодув, а невеличкий верстат, схожий на круглий столик. Цей верстат весь час крутиться. Щохвилини з його середини підіймається довгенька трубка, яка набирає з віконця печі краплину рідкого скла й видуває з неї скляну бульбашку. На неї опускається формочка, що надає їй потрібної форми: склянки чи пляшки. І все це робиться так швидко, що, поки верстат обернеться і трубка знову наблизиться до віконця печі, скляна посудина вже готова. Формочка розкривається, і з неї вискакує склянка чи пляшка. Але найкращий і найдорожчий посуд і тепер все ще видувають склодуви.
ЯК СОНЦЕ У КІМНАТУ ЗАВІТАЛО
Про склодувні машини, особливо про майстрів-склодувів, можна багато чого розповісти. Так багато, що й великої книжки було б замало. Але для однієї історії ми все-таки знайдемо і час, і сторінку. Отож слухайте.
Уявіть собі, що б то було, якби у вікна не вставляли скляні шибки? Влітку воно, може, нічого. А от коли надворі морози та віхоли? Що тоді?
А був же такий час, коли шибок зовсім не було. Люди тоді ще не здогадалися, як їх робити. В хати, у яких жив
бідний люд, влітку світло проходило хіба що крізь відчинені двері. А взимку хату освітлювали каганцями. В багатіїв, що жили в палацах за товстими мурами, хоч і прорубували в стінах вікна, користувалися ними тільки влітку. А коли минало літо, вікна забивали дошками, щоб не замерзнути. З ранку до вечора горіли у темних розкішних залах смолоскипи. Вони вкривали товстим шаром кіптяви не тільки стелю й стіни, а й золоту зброю, дорогі меблі й килими. Частенько траплялося, що в якої-небудь красуні, царівни — королівни, одягнутої у шовки та оксамити, обвішаної перлинами та діамантами, на носі або на лобі теж темніла цяточка смолоскипової кіптяви.
Аж нарешті додумались люди вставляти у вікна баранячі міхури або слюду.
Слюда — камінь, та не звичайний. Він легко розколюється на тонкі прозорі пластинки, що пропускають сонячне світло. Щоправда, вони не такі прозорі, як скло, і коштували колись дорого. Навіть у Московському Кремлі слюдяні віконця були зовсім маленькі.
Згодом у вікна почали вставляти невеличкі кружальця з кольорового скла. І вони були маленькі, а віконні рами для них нагадували грати. Часом із шматочків кольорового скла робили великі і дуже красиві вікна — картини. Такі вікна прикрашали приміщення, але світла й вони пропускали дуже мало.
— А хіба кольорову шибку легше зробити, ніж прозору?— спитаєте ви.
Так, легше. І майстри довгий час не знали, як позбутися різних природних домішок скла, які надавали йому всіляких відтінків. Та врешті і до цього додумались.
Може, вас цікавить, як саме зробили першу велику прозору шибку?
Жив колись дуже веселий склодув, на витівки мастак. Одного разу набрав він на кінчик своєї склодувної трубки чимало рідкого скла та й почав дмухати щосили. Стоїть, у трубку дмухає, нею на всі боки вимахує, ще підтанцьовує, очима посміхається. А бульбашка росте-зростає, вже погойдуватись почала, уздовж витягнулась.
Глянув на неї склодув, глянули його друзі та й зайшлися сміхом.
— Диви, яке опудало! — каже один.
— Та це ж справжнісінька ковбаса,— підхопив другий.
— Не ковбаса, а ціла халява до чобота!
— І що з нею робити? — запитують усі разом.
— Пирогів напечем,— відповів на те веселун.
А слід сказати, що мав він мисливі роботящі руки й розумну голову. Поклав скляну "халяву" на стіл, розрізав її вздовж, розкачав, мов тісто на пиріг, залізною качалкою. А коли скло охололо, затверділо,— зробив із нього першу прозору шибку. Тільки у яке вікно, в чиїй оселі її поставили, цього не скажу, бо ніхто того не пам'ятає.
Отак і почали склодуви робити віконні шибки. А чим ширші вікна вирубували люди в стінах, тим більші, важчі "халяви" доводилось їм видувати. Такі важкі, що їх у руках несила було втримати. І щоб не переважували вони майстрів, щоб не впав склодув разом із халявою додолу, його прив'язували до великого стовпа, вбитого біля скловарної печі.
Коли перші великі шибки повставляли у вікна, людям це здалося справжнім дивом. Гордо виблискувало скло, пропускаючи крізь себе ясне сонячне проміння. Сонце вигонило з темних закутків морок, ніжило, веселило. А скло, зверхньо позираючи на сірі стіни, потай мріяло і, здавалося, шепотіло:
— І чого ви без мене варті? Що з того, що ви міцні й товсті, а я тонке й крихке. Ви відгороджуєте людей від зелених лісів і широких ланів. Поклали собі на плечі стелю і навіть небо позатуляли. А я впускаю сюди ясне сонечко! Заждіть, ще настане час, і з мене робитимуть не тільки вікна, а й стіни. Легкі та прозорі. Тоді кожна оселя нагадуватиме казково-прекрасний кришталевий палац...
ЩО БУЛО ПОТІМ
Скільки людей носять окуляри? Ніхто, звичайно, не лічив. Але, напевно, мільйони. І всі вони завдячують тому скромному майстрові, що вперше здогадався рятувати хворим зір з допомогою скелець, придумавши окуляри. Хто ж він такий? На жаль, його ім'я, як і імена багатьох інших умільців-винахідників, забулося.
А от про двох маленьких хлопчиків, які змайстрували першу підзорну трубу, слава й досі живе. І добре відомо, що жили вони в країні, яка зветься Голландією.
їхній батько, Ганс Ліпперсгей, виготовляв на продаж окуляри. Багато людей заходило до його крамнички.
— Продай мені, Гансе, такі окуляри, щоб я міг вільно писати й читати,— просив літній учитель.
— Допоможи, чоловіче добрий: хочу для онуки платтячко пошити, та недобачаю,— скаржилась бабуся.
— На тебе вся надія, майстре: змалку наш синочок погано бачить,— благали зажурені батьки.
Всім допомагав Ліпперсгей, і зрозуміло, що в його крамничці було багато різних скелець. І лежали вони не замкнені, а так, на поличці.
Якось пішов батько в своїх справах із дому. Мати теж кудись подалася. Вдома зосталися самі діти. А яка у хлопчаків найулюбленіша забава? Щось майструвати. І найцікавіше не з своїх іграшок, а з батькових причандалів...
Знайшли хлоп'ята на столі якусь мідну трубу. Туди-сюди її покрутили та й вставили в неї кілька скелець від окулярів. Глянули крізь трубу один на одного: нічого не видно, щось перед очима мерехтить, та й годі. Тоді старший хлопчик подивився крізь трубу у вікно. А їхній будиночок стояв на пагорку.
— Я бачу все, що робиться аж у долині! — вигукнув він.— Якась стара пані з собакою йде. їй назустріч сажотрус. Собака на нього кинувся, той його щіткою... Все бачу, нібито воно під самісінькими нашими вікнами...
Отак-то, граючись, зробили двоє хлоп'ят першу в світі підзорну трубу.
Звичайно, вона була дуже простою. Але згодом, коли її вдосконалили, жоден капітан не виходив у море без неї. Адже без підзорної труби, як без рук: землі вдалині не побачиш. І на війні вона дуже знадобилася: адже той швидше переможе, хто добре бачитиме все, що робиться у ворожому таборі. Згодом підзорна труба стала в пригоді і вченим, які з її допомогою навіть Місяць і далекі зірки роздивляються, вивчають.
У КРАПЛИНІ ВОДИ
Одна країна славиться золотавими нивами, друга — високими горами, третя — густими лісами. Але найбільше прикрашають свою рідну землю люди. Наприклад, Голландію вславили майстри скла. Та не звичайного, а того, з якого роблять окуляри й різні підзорні труби. Про двох хлопчиків та їхнього батька я вам уже дещо розповіла. А тепер послухайте про іншого голландця, який жив понад двісті років тому. Про Антоні Левенгука. Він, звісно, знав про те, як двоє його маленьких земляків випадково змайстрували підзорну трубу.
Левенгук був тихий і скромний чоловік. Жив собі у маленькій чепурній хатинці. Десь працював, щось собі на хліб заробляв. А на дозвіллі майстрував підзорні труби. Були вони невеличкі, але з такими хитромудрими скельцями, що кожна краплинка, кожна піщинка, якщо на неї глянуть крізь Левенгукову трубу, здавалася у двісті разів більша.
Якось глянув Левенгук у свою трубу— мікроскоп на краплину води.
— Мабуть, нічого цікавого я в ній не побачу,— мовив сам до себе.— Адже вода зовсім чиста.
Але він помилявся. Виявилось, що у воді вирує своє, якесь особливе, до того часу ніким не бачене життя.
Повільно рухались у ній круглі неповороткі істоти. їм перетинали шлях інші: довгенькі, подібні до рисочок. Були там і схожі на закарлючки, і на крапки, і на коми.
— Які кумедні звірятка!—здивувався Левенгук. Йому й на думку не спадало, що деякі з них були для людей страшніші від найлютіших звірів. Адже серед істоток, які можна побачити тільки у мікроскоп, є такі, що викликають скарлатину, дифтерит та інші хвороби.
Коли вчені довідались про відкриття Левенгука, вони почали спостерігати життя цих маленьких істот — мікробів і поступово вивчали їхні звички: що вони полюбляють, чого бояться. Отак і дізнались, як з ними боротись, як їх знищувати. А борються з ними різними ліками: краплями, мікстурами, порошками, які дають хворим.