Читай! — сказав Ломицький. Маруся перечитала лист. Її очі забігали. Лице повеселішало. Вона підвела очі на чоловіка. Очі блищали.
— А що? повеселішала? Чуєш голос живої людини з далекого краю? А я так думаю про наші часи, що мудра була та людина, котра вигадала приказку: "Моя хата скраю, я… нічого не знаю".
Він вхопив синка, посадив на коліна і пригорнув його свіже личко до свого блідого лиця, а потім втопив свій погляд в блискучих Марусиних очах.
"Тут, в сім'ї все моє життя, уся моя втіха",— подумав Ломицький. Але проти його волі з грудей вилинуло зітхання…
"Отут, в цій хатині моїй, в цьому засохлому, пожовклому садочку панує моральна й соціальна моя смерть… Я заперся тут, неначе в домовині",— подумав Ломицький.
Він мовчки взяв з Марусиних рук листа і довго оглядав печать на конверті.
— Чи не порушена пак печать на пошті? — спитала в його Маруся.
Ні, ціла,— обізвався Ломицький. І його смутні очі повеселішали.
1891 року.