– Добрих півтора десятки буде, – заглянувши до казанка, додає він, – час іти юшку варити. Нас там, мабуть, зачекались всі.
І, витягнувши останнього себеля, батько рішуче змотує вудку.
Хтозна, що простіше – чи спуститись по деснянській кручі до гатки, чи вилізти потім нагору. Круча видається мені майже прямовисною, мов стіна і дертись по ній, навіть видовбаними сходинками, знаючи, що в тебе позаду урвище і страшна деснянська глибина, по правді кажучи, трохи лячно. Батько здирається позаду, підтримуючи мене час від часу та показуючи куди краще ставати ногою і за що краще триматись, хоча, як на мене, то триматись якраз і немає за що – ні тобі трави, ні кущика, одна лиш жовтувато-сіра глина. Та все ж нарешті моя голова визирає над рівною поверхнею лугу і тут вже, вчепившись обома руками за густу високу траву, я таки сам видираюсь нагору, ще й батькові допомагаю вилізти, взявши у нього вудку.
Ми йдемо назад рівненьким лугом під гарячим полуденним сонцем, п'ючи на повні груди густе лугове повітря, йдемо, неначе мисливці з полювання, чи козаки з війни, і щось незбагненне, незвідане досі, бентежить мою душу. Здається мені, що віднині звичний світ буде вже затісним, а побачене та пережите тягнутиме до себе, кортітиме знову потрапити до цього справжнього дорослого, не дитячого, не вигаданого в уяві, світу, де стільки всього можна побачити та пережити.
Я ще раз озираюсь назад, дивлюсь на величну деснянську дугу-підкову, яка лежить поміж високих верб та лозових хащів в крутих глинистих берегах посеред зеленого лугу з високою травою та різнобарвними запашними квітами, виблискує сотнями крихітних дзеркалець під променями червневого сонця, що ллються з блакитної небесної височіні і зупиняюсь.
Ні, яка ж вона все-таки красива, наша Десна! Хай і видалась вона мені невеселою, суворою та неприглядною там, внизу біля самої води, але ж яка вона красива звідси!
– Ну, ти чому відстав? – запитує батько і сам зупиняється, а потім через деякий час озивається знову:
– Красиво, еге ж? Я й сам, буває, отак дивлюсь і надивитись не можу – якось незвично, як з дорослим, ділиться тато.
Мені хочеться і собі щось сказати, щось по-дорослому, щось розумне, але я ніяк не можу знайти потрібних слів і тільки мовчки, в захопленні дивлюсь перед собою, як на диво, на цей широкий світ, що так раптово відкрився мені сьогодні у всій своїй несказанній красі, світ багатообіцяючий і всіляких пригод, і таємниць, і незвіданих чудес: не на один день, не на рік, не на два; не знаю як, але відчуваю – на все життя.
На пасіці нас зустрічають з радістю, а нашу здобич – із щирим захопленням; щодо ж моєї чехоні, то і взагалі – спочатку ніхто не вірить, що таку велику рибину я сам упіймав, а потім усі перепитують по кілька разів про те, як воно все було, і я вперше в житті почуваюсь справжнім героєм, до мене навіть приходить упевненість, що я і більшу витягнув би, навіть ляща, аби він мені тільки клюнув.
Враз всі заговорили про те, що вже пора і юшку варити, та дядько Василь просить трохи зачекати:
– Ми ось зараз у Коржовому ще й жаки подивимось, – звертається до мене.
– Ходімо, допоможеш карасів наловити.
Він роззувається, знімає штани і залишившись в синіх сатинових трусах, починає пробиратись в хащі верболозу, прямісінько за рядом вуликів, навпроти хатки. Нічого не розуміючи, але соромлячись відмовитись, коли мене, як дорослого попрохали про допомогу, я й собі лізу в ті кущі.
Виявляється, ось, уже вважай, одразу за вуликами, виблискує вода і я зупиняюсь біля навіть не озерця, а якогось маленького болітця, чи просто заповненої водою долинки в густих хащах верболозу. Тут і чистої води майже не видно, то лоза росте, то ситняк, чи очерет і після Десни я ніяк не можу второпати, про яку рибу може йти мова у цій калюжі, але дядько Василь, давши мені в руки торбину, починає обережно забродити в ту калюжу. Ти ба, тут навіть глибше, ніж на Філоновому бродку, он дядькові Василеві вода сягає значно вище колін. Він раптом піднімає з води якусь сітку на деревяних круглих обручах, що нагадує собою діжку і починає ( ви тільки погляньте!) діставати з неї червонястих широких, майже круглих карасиків та по одному кидати їх мені на берег.
Карасики куди більші від наших себелів і ловити їх руками навіть на березі, серед пагонів лози виявляється не такою простою справою. Мені доводиться добряче попотіти, аби втримати їх в руках та запроторити до торбини, але якимось дивом мені це вдається і лише один карасик таки втікає в воду.
– Нічого, – каже дядько Василь, – він мені наступного разу упіймається.
І, опустивши жака в воду, не поспішаючи вибирається на сухе.
– Ото ще так рибу ловлять! – він явно задоволений тим враженням, яке справила на мене така незвична риболовля. – Тепер можна і юшку варити, і рибу смажити.
Саме він і береться юшку варити.
– Краще та швидше дядька Василя юшку ніхто не зварить, – із гордістю за свого друга промовляє батько.
І справді, юшка вдалась на славу. Хоча мені ніколи раніше і не доводилось її їсти, але сподобалась вона мені настільки, що я навіть у мами добавки попросив, а тоді ще й смаженого карасика з'їв – солодкого-солодкого. Він такий солодкий через те, казав дядько Левко, що з води та й одразу на сковороду:
– Що то значить свіжа риба – аж хвости попідіймались!
Це він про те, що хвостики в смажених карасів на сковороді позагортались, аж скрутились, неначе сухі листочки. Що то значить – свіжа риба!
Я не зчувся й коли день, такий довгий зранку, просто нескінченний обідньої пори, раптом хутко покотився до вечора, як ото котився наш віз у видолинок, коли під'їжджали ми до пасіки. Після юшки зазбирались всі додому, почали вантажити на воза взяті вранці речі; ось батько вже й Блюму привів, ситого, з роздутим животом, і почав запрягати у воза.
Попрощались всі з дядьком Василем, котрий залишався ночувати на пасіці та й рушили.
Знову ми їдемо понад Десною. Вітер стих і блискіток на воді більше немає, поверхня гладесенька, немов скляна, лише неподалік берега течія крутить ямки-войки: де маленькі, неначе три копійки, а де – великі, мов те блюдце, чи навіть тарілка. Спека відійшла, залишилось лише приємне, лагідне спокійне тепло; розлите у повітрі, воно пестить, ніжить і, мабуть, саме через це, всі мовчать, задоволені, сповнені вражень, слухають невгамовного дзвіночка, що невтомно лине згори, ще якихось лугових співаків, думають кожен про своє...
А Блюма котить неквапно нашого воза неозорим зеленим лугом, серед височенної трави, поміж озер, озерець та видолинків, залишаючи позаду оту стіну високих верб, Десну з її крутими берегами, жовтими піщаними плесами, таємничими глибокими водами, в яких живе стільки риби, залишаючи позаду не день – ціле життя моїх перших вражень.
Сонце, тим часом, все нижче і нижче опускається над лугом, хмарки на небі самі собою щезають за горизонтом, довгі тіні від поодиноких вже кущів та дерев пролягають по траві...
Якось потроху, помалу-помалу, я прихиляюсь до батькового коліна, чую знайомий запах його цигарок у кишені старого галіфе, перед очима ще якийсь час мерехтить висока трава, а потім враз мене накриває своїм крилом необоримий сон і я не памятаю вже ані того, як ми дістались додому, ані як мене доправили до ліжка. Лише прокинувшись вранці, наступного дня, я ще довго лежу і ніяк не можу зрозуміти: снилось все це мені, чи було насправді.
Ти живеш у власному, окресленому умовними межами, світі. Ти звик до нього, тобі в ньому зручно. Але потрапивши одного разу, не важливо, у п'ять чи в п'ятдесят років, у світ, раніше тобі невідомий, створений не людськими руками, а Провидінням, ти завмираєш здивований, зачарований безмежжям простору та форм життя і починаєш розуміти, що до цього моменту ти, власне кажучи, жити ще й не починав; твоє буття починається лише зараз, і ти, немов та губка, починаєш всотувати у себе нечувані і небачені тобою раніше враження.
Ліс. Перші уроки.
Ми живемо на окраїні. Одразу за нашою вулицею починається поле з людськими городами, потім аеродромом, з якого злітають, як каже наш дід, "єроплани-кукурузники" на Бахмач та Чернігів, а ще далі розташувались ниви риботинського колгоспу з картоплею та коноплями. Вузькі, в два-три ряди дубків, лісосмуги крають ті ниви на рівні прямокутники. Поле мені не подобається. Тут спека, від якої не сховаєшся, пилюка, що під вітром лізе прямо в рота, і немає нічого ані цікавого, ані красивого. Інша річ – луг з його зеленою травою, квітами, кущами та вербами, озерами і, звісно ж, Десною.
Ну чим, скажіть мені, можна зайнятись на полі у літню спеку? Хіба що в лісосмузі вирізати пружну та міцну дубову гілку для лука, або вряди-годи, після дощу, назбирати піддубників – лапатих таких світло-коричневих грибів. Коли ж дощі припиняються, то земля під гарячим літнім вітром швидко висихає і в лісосмузі знову стає пусто та нецікаво, лише сухе минулорічне листя шелестить під ногами.
От якби біля нас не поле було, а ліс – густий, таємничий, яким його малюють на своїх картинах художники: із всілякими звірами та птахами, щоб можна було на них полювати з луком та стрілам, яке б то цікаве життя було!
Ліс починається на протилежному кінці Коропа. Високі сосни підступають до самісіньких хат, а лікарня та пологовий будинок взагалі стоять посеред лісу.
Варто лише десь в середині червня пройти доброму дощу, як по Коропу починає ширитись звістка: "У лісі повно грибів! Люди вчора йшли – по два кошики несли!"
Мама виросла біля самого лісу, на Бору, так зветься той куток, тож до лісу її тягне не менше, аніж батька – до Десни.
– Підемо завтра по маслючки? – запитує вона, хоча могла б це і не робити.
– Авжеж підемо!
Хата, в якій мама народилась і де ще й зараз живуть її батьки – мої дід Федір та баба Ганна, стоїть за кілька хвилин ходу від лісу. Верхівки сосен зеленіють за дахами сусідських хат.
Кожного разу, побувавши в лісі, ми гостюємо у них – відпочиваємо після тривалих лісових походеньок. Дві дороги, що виходять із Коропа і прямують одна до Тарасівки, а інша – до Вільного, ділять наш ліс на три частини. Наймолодша і найменша з них – між дорогою на Тарасівку та полем.