Помилка

Єлизавета Кардиналовська

Сторінка 2 з 3

Сонце кинуло через вікно мережану стежку до її ніг і запалило золотий серп мідяної дуги на великому глобусі в кутку кімнати.

І тоді їй здалося, що дракон на блакитному полі безмежних океанів, прикутий до південного материку, змахнув здійнятим крилом, готовий летіти. Інгред спинилася, всміхнувшися своїй, ще в дитинстві створеній, фантазії, що так несподівано підказала порятунок.

Вона взяла на руки Тома, намагаючись, щоб він зрозумів, провела пучкою по блискучій поверхні глоба шлях, що перетяв мередіяни Атлантики — єдиний шлях до порятунку.

***

Воли Ворн проходив улицею, за його спиною шепотіли:

– Це Ворн...

– Це той самий Ворн, що... – і називали якийсь з його дивовижних винаходів.

– Він зараз працює над тим, щоб удвічі збільшити людське життя ...

– Ах, ні, зовсім не те. Кажуть, що він зробив якусь істоту, що вміє ходити і все розуміє, як людина...

– Еге ж, вона працює з ним у лабораторії...

– Дурниця, кажу вам, дурниця! Ворн винайшов хемічний склад, що заміняє людську кров, і хоче в такий спосіб уздоровити людство.

– Ну?!

— Еге ж. З людини виточують її хору, отруєну кров, наповняють її жили цим складом, і людина міцнішає, звільняється від спадкових хороб і навіть забезпечується від пошестей...

– Неймовірно! А я чув...

І чутки, одна безглуздіша за другу, оплітали ім'я Ворна. А ця мовчазна людина проходила повз, байдужа до того, що про неї говорять.

Слава слідкувала за ним, як слухняний, пес, і зрідка Ворн кидав йому коштовні зернята, видерті з скарбниці Нерозгаданого.

Але він був обережний. Він оголошував свої досягнення лише тоді, коли їх було остаточно перевірено, коли все було непохибно й безперечно.

Ніхто не мав доступу до його лабораторії, бо ніхто не мусив був знати про його шукання й неминучі помилки. Існування Тома було поки таємницею для всіх. Ворн готував цей винятковий сюрприз для людей, що чекали від нього мало не чуда.

І тому страшним ударом пролунало для нього повідомлення Арвуда.

– Поїхала, кажете ви? І забрала Тома?! Але навіщо? Куди?

Арвуд знав не більш за Ворна.

Кімната Інгред з неохайно розкиданими речами свідчила про хапливість, кілька забутих іграшок Тома лежали в кутку... і більше нічого. Жодних вказівок, жодної записки.

Перша зморшка тонкою розколиною розкраяла чоло Ворну.

Це була загадка, яку не тямив розгадати розум ученого, що звик мати справу з точними даними науки, а хаос людської душі був для нього Гордієвим узлом.

– Дивно! Ви теж нічого не знали, Арвуде?

Арвуд знизав плечима й відвернувся з виразом розпуки, нічого не відповівши. І цей жест людського почуття був такий незвичайний для юнака зі стриманими рухами автомату, що Ворн глянув на нього незрозуміло.

– Ну, що ж, будемо чекати, – сказав він, і більше вони про це не балакали.

Вони чекали довго. Арвуд гадав, що Ворн, переконавшися в марності чекання, повторить досвід з малпою, але сталося так, що їхня праця в лабораторії звузилася до розроблення вже встановлених положень, а кожний натяк Арвуда на потребу повторити експеримент зсував брови Ворна суцільною рисою.

... Вони чекали довго.

Час проклав сріблясту стежку в волоссі Ворна, і була незрозуміла його впертість у небажанні повторити спробу або, принаймні, оголосити досягнення. Иноді в його погляді з'являвся колишній вираз холодної самовпевнености, і він казав:

– Ми зробимо ще один блискучий фокус, Арвуде. Їм він може здатися за чудо, адже лише ради неможливого варт працювати...

Але щось згасло в ньому, і Арвуд бачив дрібні зморшки, що покарбували його чоло й натякали на безсилля думки.

Він не знав, про що неможливе казав Ворн. Він вийшов з лабораторії, ні об чім не думаючи й нічого не бажаючи. Порожнеча зробилася за його постійну ношу, важчу, ніж всякий людський тягар.

Блискання вогн, розкіш вітрин, гомінливий натовп і вир руху. Арвуд проходив крізь це, як людина, що йде через пустелю, де не треба дивитися праворуч і ліворуч, бо навколо та сама одноманітна порожнеча.

Він ішов, дивлячись уперед, і просто перед себе побачив на білому полотні афіші великі чорні літери, що сказали йому ім'я Томаса Дана. Це ім'я заступило йому шлях. Він задихнувся, стримуючи крик, і ще, і ще раз, не пізнаючи літер, перечитував дзвінке ім'я – Дан.

Афіша сповіщала про концерт Томаса Дана, що приїхав лише на два дні.

Нічого не гадаючи, нічого не сподіваючись, але невиразно боячися щось втратити, Арвуд купив квиток і ввійшов до концертової залі.

Заля вже була повна, і з усіх боків він чув ім'я Томаса Дана.

Сутулий юнак з дегенеративною потилицею казав, двозначно всміхаючись, до короткозорої дівчини:

– Не знаю, чи добрий піяніст Томас Дан, але кажуть, що підчас концерту гасять світло. З-за цього одного варт було прийти.

Проходив добродій з сивою панею.

– Я не йму віри таким сенсаціям. Ім'я Томаса Дана надто швидко уславилося, мабуть, про нього так само швидко забудуть...

– Але кажуть про нього дивне...

А поруч Арвуда білява дівчина казала до свого сусіди:

– Якщо 15 сонату він зіграє так, як ви – мені доведеться поділити своє серце...

– Він грає, як ніхто, рояль під його рукою – жива істота, і він робить з нею, що хоче...

Не відаючи чому, Арвуд повірив саме цьому молодому зворушеному голосу. Чекання незвичайного замкнуло його в трепетне коло.

Велику лямпу згасили, а дві бокові залишали естраду в сутіні.

Зігнута чоловіча постать з опущеними руками, через що вони здалися якось дивно довгі, пройшла до роялю.

Заля вщухла.

З темного глибу линула густа й жива хвиля, сповнивши залю.

Музика грав речі, що їх Арвуд знав, як власне обличчя, але проте ледве пізнавав їх. Вони звучали, як переклад на чужу, незнану, але якось незбагненно зрозумілу мову. І від цієї своєрідної гри віяло вабливістю самобутности, наче давно вивчена всіми мелодія вперше народжувалася під пальцями музики.

Арвуд не бачив у антракті жодного байдужого обличчя, а аплодисменти здалися йому більш щирі, ніж бувають вони звичайно.

Заля гула радісними вигуками:

– Томас Дан! Томас Дан!

Але на аплодисменти Томас Дай не вийшов.

Знову згасили світло, і силует зігнутої постати перейшов естрадою.

Зразу ж хаос бурхливих звуків завірюхою пролетів над головами принишклих людей. Це найменше скидалося на музику. Ревіння казкового звіря, що вихопився на волю, ревіння перемоги й дикої пристрасти...

Але поволі, наче приборкуючи почвару, права рука зібрала звуки в струнку мелодію, і вони розлетілися з темряви, мов барвисті метелики. Арвуд почував їхній теплий дотик до свого чола, вони торкалися його рук і сідали на вії...

– А? Що ж це таке? – білява дівчина сіпала його за рукав. Арвуд глянув на неї безглуздо, а юнак гладив її волосся, вгамовуючи, як умів.

Хіба можна сказати, що це було?

Музика найменше від розуму, а музика Томаса Дана примушувала кожного, хто чув її, знайти в своїй душі прекрасніше, що в ній було.

І тому так сяли заплакані очі білявої дівчини, тому згасла двохзначна усмішка на устах дегенеративного юнака, тому обличчя Арвуда знайшло забутий в дитинстві вираз ласкавої лагідности.

Маленька рука лягла на його плече.

– Вже скінчено. Одягайтеся...

Білява дівчина стояла перед ним, усміхаючись. Арвуд забув подякувати їй, підвівся, мов сліпий, і вийшов, залишивши пальто самотно теліпатися на вішалці.

На ранок у лабораторії Арвуд був звичаєм мовчазний і незвичайно неуважний. Жодним словом він не натякнув про вчорашній концерт, хоча спогад про нього повсякчас повертався до нього і силует згорбленої постати з опущеними руками турбував його незрозумілим питанням — хто такий Томас Дан? Майже з острахом Арвуд думав, що Ворн теж міг бути на концерті й що це саме питання може примусити його піти до готелю, де зупинився музика.

Цього ранку Арвуд був такий неуважний, що невдалим рухом ланцету при нескладній операції вбив маленьку тварину.

– Ви необережні, – сухо завважив Ворн, а Арвуд ладний був перетяти собі жилу, побачивши, як затріпотіло в смертельній судорозі скривавлене тільце звіряти. Йому здалося, що це його власне серце вмирає поруч з ним.

Арвуд не був мрійник. Його думка була прозора й тверда. Крізь неї він давився на світ, як дивиться шофер на дорогу крізь скло, що захищає його очі від пороху. Проте він не зберіг своїх очей. Блискучий порох засліпив їх, і тому так тремтіла його рука, коли він стукав у двері номера, що показала йому номерантка.

Двері розчинилися перед ним, як чужа душа, і, переступивши поріг, Арвуд зустрів двоє очей, що їх чекав ціле життя.

Інгред протягнула йому руку так просто, немов вони бачилися вчора.

– Добре, що ви прийшли. Арвуде, ви були мені завжди другом.

Та Арвуд не знаходив у собі нічого, крім усмішки.

Вони пройшли повз дверей, відчинених до сусідньої кімнати, і, на мить спинившися, Арвуд побачив блискучу кришку роялю, підняту, мов щит, і біля розкритої клявіятури, на оббитому шкірою стільці, юнака в чорнім одязі. Обнявши однією рукою коліна, він притиснув зігнуті пальці другої до вуст і сидів нерухомо в глибокій задумі. Тонке сукно одягу обтягнуло напружені м'язи спини й рамен. Родену не довелося б шукати кращої натури для свого "Мислителя". Це було саме те зусилля народжуваної думки в примітивному мозку, так влучно схоплене славетним різб'ярем.

У невеличкій кімнаті Інгред показала Арвуду на м'яке крісло.

– Хто такий Томас Дан?

— Мій син, – це було сказано із спокійною гордістю і не скидалося па жарт.

– Інгред...

Вона всміхнулася його безнадійній спробі зрозуміти і, хвилюючись, похапливо й нескладно почала оповідати:

– Я дала йому своє ім'я, і для всіх, як і для мене самої, він мій син. Я хотіла зробити з нього людину, бо не могла ж я тримати його в себе, як кошеня.

– Ви розумійте, Арвуде, я, не вагаючись, втекла з ним, адже для Ворна він лише вдалий досвід, що його можна повторити ще скільки завгодно раз над иншими істотами, а для мене Том зробився людиною вже тоді, коли вперше всміхнувся з свідомою радістю.

А тепер – хто ж тепер скаже, що Том не людина?

Арвуд зробив рух, але вона не дала йому нічого мовити:

– Його обличчя? Хай в нього низьке вдавлене чоло й плескаті вуха, в нього круглі широко розставлені очі. Але ви ж чули, як він грає? Тепер я не боюся нічого — Том має нагороду за жорстокість, заподіяну йому.

Якби ви знали, яке страшне було збудження в ньому свідомости потворности.

Він ріс цілком самотний, крім мене, він нікого не мав, бо я знала, що люди не приймуть його, як рівного, і намагалася звільнити його від карної муки.

Ми часто гуляли вдвох.

1 2 3