Ченк був один із найповажніших членів Ради, й такий гострий виступ Хронса вразив усіх. Але й несподівана рішучість, з якою Ченк захищав Ренца, бентежила радників. Апарати вказували максимум нервового напруження. Слово "зрадник" було кинуто, і вже дехто напівголоса повторював його.
Знову виступив голова.
– Я гадаю, що ще зарано називати Ченка зрадником. В його виступі я бачу помилку, щоправда, прикру, але все ж тільки помилку. Ви бачите, він, як і ми, шукає врятувати Землю. Зрадливий вчинок Ренца важко вплинув на нього. Але ми мусимо нагадати Ченкові, що, тільки перебравшись до иншої планети, з иншим сонцем можемо далі існувати. Там буде, без сумніву, важке життя, але все ж воно краще від смерти. Иншого виходу ми не знаємо...
– Але ж мусимо шукати його! – запально вигукнув Ченк. – Ми до останнього мусимо шукати иншого порятунку! І притягти до цього всіх. Кажу вам усім, це – злочин, що ви робите! Ренц тисячу разів правий! Треба шукати, шукати...
Тоді рвучко скочив юнак, що сидів осторонь, і, порушуючи всі основні правила Ради, голосно скрикнув:
– Я – Юм! Я знайшов! Я врятую вас, земляни!
Незвичайне в цій Залі звернення "земляни" зразу обірвало галас. Члени Сонячної Ради, що тримали долю Землі в своїх руках, раптом відчули себе звичайними землянами, тими маленькими істотами, що немов порошинки можуть загинути в космічній катастрофі. І глибока тиша опанувала Залу.
– Слухайте, земляни, – повторив твердий, рішучий голос. – Я створю вам нове Сонце. Його гаряче проміння дасть тепло, життя й радість похмурій Землі!
Кажу вам, ви мусите повірити мені! Ваш проект перельоту блідий і безсилий перед могутністю мого твору. У вас ракети в безвість, у мене – Сонце тут.
І якось зразу всі побачили, які незвичайні очі в цього юнака. За довгими промінястими віями вони палали, наче два справжніх маленьких сонця, і глибока віра в себе надавала їм дивовижної сили.
– Моє сонце, – казав він далі, – відродить колишні, забуті часи на Землі... А ваші ракети, цей витвір кволої, старечої думки...
Він не кінчив... Члени поскакували з місць і обурено вимагали, щоб того юнака, що навіть роками не вийшов до звання вченого, позбавити розумової енергії, бо вона лише велику шкоду може заподіяти землянам.
– Шкоду? Його мозок – шкоду... Ха ха! – глузливо засміявся Хронс. – Та він просто знічев'я, для забавки вигадав собі лялечку, а ви поставилися серйозно! Якомусь дурному хлопчиськові ви даєте право говорити тут.
– Правильно! Правильно! – підхопили звідусіль,
Ледве вгамувавши Залу, схвильований голова звернувся до Ченка й побачив, що коло нього стояв Юм.
– Ще не пізно, Ченку, – гірко сказав голова, – ви наш поважний, наш улюблений член. Ще не пізно для вас виправити свою помилку. Ми знаємо, ви маєте винахід, який допоможе виробництву міжпланетних ракет. Ми навіть чекали, що сьогодні ви його урочисто подаруєте в цій Залі землянам, все ще віримо вам, Ченку!
Ченк сумно похитав головою.
– Ні. Я не відкрию вам таємниці свого проекту. Ні. Я не дам вам його, поки не переконаюся, що Юм помиляється. Я вірю йому. Я знаю, що в нього геніальний мозок! А його роки? Вони для мене тільки запорука свіжої, яскравої енергії! До побачення... а може… може, й назавжди!
В повній тиші Ченк із Юмом вийшли з Зали.
***
Виходячи з Палацу Мудрих Рішень, Ченк і Юм мовчали. Обидва думали про трагічність і відповідальність того, що сталося. Мовчки сіли вони на свої аерофотелі* й, пов'язавши їх один до одного ланцюжками, безшумно піднеслися над вулицею.
– Куди?
– До Великого Заводу.
Вони тримали свої апарати на рівні десятих поверхів, бо обидва хотіли ближче придивитися до життя на залюднених вулицях, того життя, доля якого несподівано перейшла до їхніх рук.
Звичайний спокій великих вулиць останніми днями був помітно порушений – Центральна Обсерваторія подавала турботні звістки. Сонце раптом почало згасати швидше, і всі попередні розрахунки виявилися помилковими. Коло Мудрих Рішень ухвалило поширити по місту хвилі бадьорого настрою, але й через цю бадьорість струмкувала схвильованість і неспокій. От і зараз на великому майдані, коло високого згукоссавця,* гомонять голосно й нервово. Авто, метрополітени, аерофотелі й багато різних машин безшумно нишпорили по вулицях, і сьогодні їх наче більше, ніж завжди.
Юм всміхнувсь.
– Знаєш, Ченку, мені чогось спало на думку, що коли б оце виключити раптом всі згукоссавці, то від гуркоту, гомону й крику можна було б поглухнути, збожеволіти... Але ти не слухаєш мене?
Так, Ченк не слухав.
Глибоко замислений, дивився він крізь чисте, прозоре повітря на велетенські сонячні рефлектори над дахами хмародряпів, на високі шпилі конденсаторів сонячної енергії й думав, що все це має небавом загинути, що все це даремне, непотрібне... Земля вмирає...
І він міцно стиснув руку Юмові:
– Твоє Сонце... Тільки твоє Сонце...
Вони наближалися до Заводу.
Раптом десь з-за рогу виринув незграбний аерофотель. То був фотель Хронса, того самого Хронса, що так глузував з ідеї Юма, що йому така безглузда здавалася думка будувати нове Сонце. Ченк і Юм зразу взяли вгору, щоб уникнути неприємної зустрічи. Несподівано чують:
– Ченку, куди ж ви так швидко?
Жіночий голос. Вони здивовано глянули вниз. Поруч незграбного летів маленький, елегантний фотель,
– А я вже годину шукаю вас скрізь... Оце коли б не Хронс, то так були б і не зустрілися, – привітно гомоніла жінка.
Юм холодно глянув на Хронса, а Ченк промовив:
– Так, Ітто, я тільки-но із Ради. Гадав залетіти до Заводу, а там додому. Багато праці.
– Чула, чула. Мені Хронс все розповів. І за того дивака, що якесь нове сонце будувати збирається. Покажіть мені його, Ченку. Добре? Коли в його очах відбивається те сонце, тоді я...
– Не жартуйте, Ітто, – нахмуривши брови, серйозно мовив Ченк, – з цього сміятись неможна. І не дивака якийсь, а той великий вчений ось-тут перед вами. Прошу, – і він протяг руку в бік Юма.
– Вибачте, – зніяковіла Ітта, – але Хронс так кумедно оповідав мені про це, – і вона знову засміялася.
– Дуже радий, що це дало вам кілька веселих хвилин, – сухо відповів Юм. – То як, Ченку? Може, відстібнути твого фотеля, бо щодо мене, то я поспішаю.
– Не гнівайтеся, – зразу змінила тон Ітта. – Ченку, скажіть йому, ви ж знаєте, я не хотіла образити...
– Справді, Юме! То ж Хронсові вибрехеньки. Не можна це так приймати.
Ітта обережно, ласкавим тоном:
– Я хотіла, власне, запросити вас, Ченку, сьогодні ввечері на мій концерт... Я закінчила ту мелодію, початок якої вам так подобався. Пам'ятаєте? Я хотіла також і вас, Юме...
Ченк перебив:
– Так, Юме, хіба ти не чуєш чудових пахощів нових мелодій? Їх навіть зараз чути від Іттиних пальців...
– Мовчіть, не перехвалюйте, – перепинила Ітта, – я справді хотіла також запросити і вас, Юме, на мій концерт, не як винагорода за посміх...
Юм ввічливо схилив голову.
Потім вони з Ченком піднесли руки – останнє вітання – і полетіли далі.
____________________
А сонця, сонця в їх красі –
не чуть...
П. Тичина
На великому майдані стояли металеві велетні. Цупкими ногами вп'ялися вони у збитий ґрунт. Широкі стежки, залляті зеленою, якоюсь блискучою речовиною, вабили око. Поміж машин на невеличких газонах росли декоративні квіти дивовижної форми. На своїх надміру довгих стеблинах тяглися вони до сонячних рефлекторів в марній надії знайти в них життьові сили... Збавлене хлорофілу, біляве листя мляво звисало долу, а прозоро-кволі стеблинки безсило спиралися на штучні підпертя... Маленькі порохоссавці висмоктували з машин, з полив'яних стежок, з рослин найдрібніші порошинки. Було тихо, бо звукоссавці стояли біля кожної машини.
Цей завод був гордість Ченка. Всередині міста билося його сталеве серце. Машини – живі істоти, позбавлені розуму, покірні волі людського генія – беззвучно і точно виконували складну роботу. Ідеальна конструкція, втілена в художню форму, зробила з машини мистецький твір, над створенням якого працював колективний розум інженера, архітектора й художника. Машина цілком звільнила землян від фізичної праці, і за єдину вправу для м'язів був улюблений землянами спорт.
З насолодою завжди ходив Ченк по запашних алеях заводу. Зупинявся і слухав короткі накази механіків і стежив, як ретельно і слухняно виконує їх машина. Цими коротенькими словами, цією "машиновою мовою" теж пишався Ченк. Односкладові слова із сполучення твердих, губних чи шиплячих звуків, промовлені у невеличкі рупори біля машини, давали різної сили звукові хвилі. Від них тремтіла чула мембрана, що замикала ток і примушувала машину або змінити рух, або прискорити, або припинити його зовсім.
Ченк зупинився перед високою і стрункою машиною, що вгорі мала довгу, наче хобот, руру, яка закінчувалася широкою пащею. З цієї пащі раз-у-раз вилітала блискуча, новенька ракета, робила пробне коло над плацом і з наказу радіоапарату злітала на землю в свій ангар.
Ця машина, що провадила останню частину роботи – була найулюбленіша Ченком, і часто він подовгу простоював перед нею і захоплено стежив упевнений літ сріблястих птахів. Але сьогодні часу не було.
Юм нетерпляче кликав:
– Мусимо швидше розпочати нашу роботу. Адже Рада часу не гає. Не гаймо ж і ми.
Вони пройшли повз машини, де скаженим темпом вироблялися ракети. Ченка зустріли радісним вітанням – на нього сьогодні особливо чекали, – він обіцяв дати удосконалення до машин.
– Ну що? Ну як? – чулося зо всіх боків.
– Ні, ні, ще не зараз. Ще трохи згодом. А у вас як?
– Працюємо, як завжди – з натхненням, Ченку, – відповів, посміхаючись, старий механік Ван.
Ченк вирішив скористати з того, що Ван знав колись Ренца.
– Ти чув, Ване, сумну новину?
– Про смерть Ренца? – він похитав головою. – Чув, чув... І як це ніхто не знав, що в нього була така жорстока хороба? Тільки з оповісток Кола Рішень ми дізналися про це.
– Ні, Ване. Це неправда, – твердо сказав Ченк.
– Що? Що неправда? – декілька землян наблизилися до них.
– Ренц умер не через хоробу. Він сам забив себе.
– Як забив? Сам? Що ти кажеш, Ченку?
– Так. Отруїв себе страшною отрутою.
– Чому ж? Що сталося?
– Його радіо-лист, який промовив він до мене, мабуть, за кілька хвилин до смерти, пояснює це.