Отже, гуртуємося в колгоспах, піднімаємо електрифікацію та індустріалізацію, чекаємо на комунізм.
Потяг до справедливості був притаманний Тоні змалечку. Від матері вона наслідувала всепрощення і смиренну доброту; в родині було заведено подавати милостиню, надавати нічліг подорожнім і пестливо ставитися до худоби.
"Всякое дыхание да хвалит Господа", — повчала матуся, забороняючи дітям давити тарганів і павуків.
Минуло десятиріччя, а життя народу не покращилося. У квітні 1932 року робітникам промислової Вічуги замість дванадцяти кілограмів хліба на місяць стали видавати вісім. Старі, жінки й діти вважалися "утриманцями", й на них видавали лише по чотири кілограма на душу. Робітники відчули, що їм сплачують навіть менше, ніж до революції, і піднялися на загальний страйк. Вранці дев'ятого квітня на Металозавод прибула жіноча делегація ткачих із фабрики ім. Шагова. За їхнім закликом металісти кинули роботу і стовпилися під конторою.
— "Мужики! — звернулася до них делегатка з короткою стрижкою під червоною хусткою. — Дитёв кормить нечем. Мы при царе, при капиталистическом строе, не жили так плохо, как сейчас. Мы свою работу делаем? Делаем! Товар вагонами отгружается? Отгружается! Куды всё девается? Пошто деньгами не платют, а карточки в зубы тычут? Надобно требовать! В семнадцатом у буржуев потребовали — и добились своего. Неужто теперь наша с вами рабоче-крестьянская власть супротив народу пойдёть?"
— "Мы вас, бабы, в ваших требованиях, конечно, поддерживаем, да только бастовать нам не с руки. Правильно сказала товарищ: власть-то теперь — наша!" — виліз наперед парторг котельного цеха.
До зібрання спустився директор фабрики товариш Прищепкін із двома похмурими товаришами у шкіряній одежі за спиною. Сам він був у бостоновому френчі сіро-сталевого кольору, чорному галіфе і хромових чоботях, із потертим шкіряним портфелем у руках. Він зиркнув поверх голів, і люди, що попалися йому на око, опустили очі й затихнули.
— "Товарищи металлисты! Не знаю, как на ткацких фабриках, а мы, если бросим работу, хлеба не получим вовсе. Сейчас партия принимает меры, чтобы отнять хлеб у кулаков, которые его прячут. Ожидаем эшелон с Украины. Думали отправить им навстречу текстиль, да только ткачихи не ко времени забастовали. А мы до пахоты должны одних только плугов две тысячи штук изготовить. Не будет плугов, чем колхозы пахать будут? Чай, у нас на заводе условия труда лучше, чем у ткачих? Пыли нету; к обеду кипяток на всех греем".
— "Так-то оно так, а детей чем кормить?"
— "Обещаю: если разойдётесь и приступите к работе — выдам двойную норму хлеба".
І металісти, не дуже повіривши сказаному, ховаючи очі, нехотя розійшлися по робочих місцях.
Але заколот, попри їхню зраду, поширився на всю округу. Загальна кількість страйкарів сягнула двадцяти тисяч людей. Вранці на площі перед міською Радою зібрався недозволений мітинг. Кінна міліція пішла на розгін. Кінь звалив жінку, а вона виявилася вагітною. Обурені люди кинулися на штурм відділку міліції, перевернули там усе до гори дригом, віддухопелили чергових міліціонерів і звільнили ув'язнених. Запалені перемогою, вони рушили до будівлі міському партії і ОГПУ, що знаходилися неподалік, витягли з кабінетів кількох партійних начальників разом із головою міської профспілки і жорстоко їх побили.
У відповідь влада стягнула до міста додаткові міліцейські і військові підрозділи, а 12 квітня з Москви прибув особисто Лазар Мойсійович Каганович. Він тільки-но повернувся з України, де напружено потрудився, реквізуючи хліб, і був готовий до рішучих дій. Заколотників брали вночі, просто з ліжок, і увозили туди, звідки не повертаються. На фабрики, в робочі бараки насунули пропагандисти і агітатори, які розтлумачували людям усю складність поточного моменту і закликали до покори. Працівникам районного відділу освіти теж доручили ходити по домах і зазивати до роботи. Першою під агітацію Антоніни Єрмакової потрапила родина її шкільної однокласниці Ольги Бадигіної. Особисто Ольга не страйкувала; вона перебувала на дев'ятому місяці вагітності, проте ходила на фабрику і, разом із іншими комсомолками, пильнувала обладнання від злодійського пошкодження. Ткацькі верстати-автомати "Нортроп" надійшли до цеху незадовго до страйку і стояли ще не приєднаними до трансмісії. Ольга вже обслуговувала двадцять верстатів, а відтепер збиралася опанувати тридцять два.
Подругу вона зустріла, сидячи в кутку під образами, з дворічним синочком на руках. Дитина виглядала кволою. Решта родини — батько, мати, молодший брат і чоловік — мовчки сиділи за пустим столом. Поява дівчини їх трішечки зворушила.
— "Ну-ка, зятёк, бляха-муха, раздуй-ка самовар!" —
скомандував господар.
— "Извини, Тоська, что без сахару: нетути у нас ни песку, ни рафинаду", — виправдалася господарка.
— "Тётушка Настя, дядя Илья, нельзя сейчас бастовать. Только-только стали налаживать народное хозяйство, и тут — на тебе!"
— "А скажи-ка мне, дочечка: как работать, ежели не кушать? Слыхали, партийным-то нынче пайки дают?"
— "Враги препятствуют коллективизации и индустриализации; кулаки прячут хлеб; в Поволжье — голодают. Но партия не сидит, сложа руки. Вот-вот придут эшелоны с Украины. Надо маленько поднатужиться и работать. А пайки дают тем, у кого рабочий день ненормированный".
— "У вас только рабочий день ненормальный, а у нас, — вся жизнь наперекосяк. Слыхала, небось, девкам уже по сорок станков втюхивают!
— "А ещё поясни-ка мне, неграмотному: чей хлеб крестьяне не отдают: свой?"
— "Понимаете, дядя Илья, кулаки ведь сами не пашут и не сеют, а эксплуатируют бедноту. Стало быть, и хлеб надо делить по справедливости".
— "А ситец, который наши бабы ткут своими руками, стало быть, бля..., тоже общий? Вот я и думаю: ежели бы у крестьян, бля., хлеб не отбирали, а товар раздали бы рабочим, мы бы, как-нибудь, обменялись, и голодных-то и не было" — підбив господар.
Що старому скажеш! Антоніна виклала на стіл кульок цукру, буханку хліба і дві цукерочки-подушечки: вона завела собі манеру з пустими руками до голодних не з'являтися. Люди стрічали її привітно, але агітації все одно не піддавалися. Навіть рідна матуся її не розуміла.
— "Ты скажи мне, Тоська, однако, чево это при партии мы живём всё хужее и хужее? Ужо-то при Царе-батюшке мне, в сорок-то лет, не пришлось бы за чужой скотиной ходить! Бывало, отец один нас всех и кормил, и одевал".
— "Потерпите маленько. Вот закончим электрификацию — аппараты коров доить будут. Тракторные заводы строим, — придёт в колхозы механизация. И навоз из-под скота машины выгребать будут".
Лазар Мойсейович провів на фабриках підконтрольні йому збори, на яких надав людям можливість від душі полаяти фабричне начальство. Всі питання записали на папір, пообіцяли надати матеріальну підтримку багатодітним і прийняли постанови негайно ставати до роботи.
— "А, вить, подействовала-то стачка! Вона, ужо, и норму хлеба вернули, как и раньше было",- відзначив Геннадій.
— "А ещё, тятя, партия разрешила завести при фабриках подсобные хозяйства. В Вичуге обещают открыть колхозный рынок, а городским рабочим выделят землю под огороды", — порадувала Тоська.
Розділ V. Перша Світова
Навесні 1918 року, у неділю, довідавшись, що цар Микола зрікся, цюрківчани зібралися біля церкви. Церква у Цюрківцях існувала споконвіку. Попервах уніатська, а у 1882 році миряни спорудили на її місці православний храм Успіння Пресвятої Богородиці. Храм був дерев'яний, проте з дзвіницею, на міцному кам'яному фундаменті. Стояла церква на пагорбі, на в'їзді в село, на перехресті трьох багатолюдних вулиць, і обговорювати найважливіші питання люди збиралися біля неї. Цього разу вирішувалась доля панського маєтку. Пани Русецькі покинули Україну, невідомо куди подівся економ Бочанський із сімейством. Сторожі, повартувавши безоплатно, дійшли думки, що пан вже навряд чи повернеться, тож садиба і фільварок вже з місяць стояли незахищеними.
— Майно мусимо поділити, бо розтягнуть. Онде, скільки банд навкруги вештається, — висловився сторож, що найдовше затримався на фільварку.
— Розпотрошити маєток — святе діло, але я ось про що міркую: де ми працюватимемо опісля? — запитав безземельний Петро Лиска.
— Не переймайся: батракуватимеш у мене, — заспокоїв голодранця Прокіп Вакуляк — заможній хлібороб і найбільший після пана роботодавець.
— Еге! У тебе заробиш! Дулю з маком та болячку в спину! Ми тебе знаємо, — пролунало з натовпу.
— А де ж ми красти будемо, якщо без пана? — підштрикнув народ Юрко Сиротенко, який щойно повернувся з каторги.
— Отож і я міркую: господарство мусимо зберегти. Було панським, стане нашим. Створимо комуну і дамо бідноті роботу, — заспокійливо мовив Крисак Конон, червоногвардієць.
Конон вийшов з тюрми, не відсидівши. Його разом з іншими в'язнями Лук'янівки звільнили перші революційнізагони. Він вступив до Червоної гвардії і разом з робітниками Шулявки експропріював у Києві особняки, покинуті багатіями. Тож він напевне знав, що залишиться від маєтку опісля його "розподілу".
— Споконвіку мріяли панів розпотрошити, а майно поділити, — заперечив Сиротенко.
— Я сказав фільварок не чіпати, та й годі! Перетворимо на комуну. Станемо усі рівні. Біднота! Від завтра збираємось боронити фільварок. І не раджу будь-кому потикатися туди без мого дозволу! — червоногвардієць виступив наперед, витягнув з кишені наган і погрозливо зиркнув у бік Гаврилюків і Вакуляків: — А ваша черга, добродії, ще настане...
— Створять голодранці комуну — залишимось без робочої сили. Навіщо тоді нам земля? Цієї ж ночі рушаймо, — пробуркотів собі під ніс Омелян Гаврилюк, батько відомих на селі розбишак Фані і Явтуха Гаврилюків. І усі, кому треба, його почули.
Дві доби скопом грабували ненависний маєток. Усе, що могли, порозвозили по дворах; стіни повалили і розтрощили на цеглу; на місці не залишилося ані заліза, ані дощок. Заможні навантажували вози, безкінні уносили на горбу. Коли Конон повернувся з Бершаді, куди від'їжджав до начальства, на місці старовинного будинку застав руїни і згарище.