Побудував молодим дім на п'ять вікон, під залізним дахом, з палісадом і широким двором; окрім того, дочці зшили лисячу шубу та обдарували подушками, периною, різними ковдрами та рушниками. Єрмакови ж наділили новоженців десятиною землі, подарували корову і сто рублів "катеринками". На весілля наречена, сама русявка, вбралася в довге плаття з чорного оксамиту, а чорновусий Геннадій шикував у білій косоворотці, чорному костюмі-трійці і хромових чоботях. Виходячи з хати батьки і хрещені благословили молодих іконою Божої Матері. До церкви, у село Тезіно, їхали валкою. Коней прибрали дзвониками та нарядними дугами. Вінчаючись, наречені ступили на килимець одночасно, що вказало: бути у подружжі рівноправності. Коли поверталися додому, путь їм перегородили жердиною: давайте гроші! Другого дня, на поправини, сходили в баню, знову нарядилися і продовжили буйне гуляння. Невдовзі після весілля Геннадій покинув фабрику і перейшов працювати на млин. Нюра ж, ухопившись за господарство, вечорами ще скніла над ткацькою роботою, яку фабрика роздавала по домах.
Першою в родині народилася дівчинка, яку нарекли Антоніною; потім хлопчик — Павло, а за ним знову доня, Олександра.
Розділ ІІІ. Батьки. Вінницький середняк
Вулиця, що від яру розпочиналася двором Шелестовичів і тягнулася через усе село до самої церкви, споконвіку називалася Ярковою, а з часом стала Дерибасівською. Дід Тимофій розповідав, звідки пішла нова назва. З його слів, коли ще брати Денис і Нестор Коновальці були молодшими, вони завезли її з Одеси, куди їздили на заробітки. Щоосені, після польових робіт, вони знаряджали вози діжками та черпаками і відправлялися в дальню дорогу: від Цюрківців до Одеси триста верст із гаком. У тому розкішному місті вони наймалися вивозити брудоти з дворових нужників, а купчихи платили їм, не скнаруючи. Поверталися заробітчани навесні і перш, ніж заїхати в село, мили в ставу вози. На подвір'я поверталися чистими і з розкішними подарунками. "Нумо, Оринко, Ксеню, Лукерко, підходьте, приміряйте черевички лаковані, хусточки шовкові та все інше", — гукав із повного возу Нестор. А щойно дочки причепуряться та повиходять з хати, він вигукував дружині Парасці: "Ну, дивись, стара: чим тобі не Дерибасівська? Га? Справжня Дерибасівська!". Жінка ж хапалася за голову і причитала: знову її непутящий привіз додому чергову лайку. "Еге! Поглянула б ти на ту Дерибасівську вулицю: скільки там людей товчеться, і всі в шовках та золоті. Розмовляють культурно, гуляють під ручку і не плюються; вулиця така чиста, що нашим чоботом і ступити соромно. А ти — лайка!" — приговорював Нестор.
Вечорами на Дерибасівській, де у більшості дворів повиростали самі дівки, унадилися купчитися парубки, і вона скоро перетворилася на найвеселішу та найбагатолюднішу вулицю на селі. Молодь залюбки підхопила нову назву, яка назавжди закріпилася у побуті.
Більшість Платонових сусідів були багатодітними. Коновальці мали трьох дівчат і трьох синочків; Вакуляки відгодували восьмеро синів; Гаврилюки зростили трьох парубків та чотирьох наречених. Діти змалечку ставали робочою силою; хлопчики пасли худобу, а подорослівши, орали землю, сапали городину, працювали біля молотарок, копали буряки і картоплю. Дівчата ж допомагали матерям по дому й городу, пололи буряки, жали жито, замочували у ставку коноплю і льон, терли і тіпали волокно. Взимку ж пряли та снували нитки, щоб навесні було що передати ткачам. Отже, насправді, діти не обтяжували батьків, а, навпаки, кожне дитинча, підростаючи, вносило свою лепту у сімейний добробут.
Першим у Платона пасти худобу і працювати на панському полі пішов Карпо, натомість старша донька Степаня змалечку виявила талант до шиття і вишивання. Ще дитиною вона гаптувала одяг і собі, і рідним, прикрашала його квіточками та старовинними магічними орнаментами з кружків, зубців, ромбиків і закорючок. Зрештою, коли батьки, не поскупившись, придбали їй швейну машинку марки "Зінгер", вона покинула панщину, зате в селі з'явилася власна швачка. Перші замовлення надійшли від найближчих сусідів, а згодом усе село покинуло шити у тернавських модисток і перейшло до Степані. Вона нікому не відмовляла, бралася за все вряд — хоч-то чоловіче, хоч жіноче. Шила сорочки, білизну, кофти, штани і добре на тому заробляла.
Молодшу від неї доньку Онисю Платон влаштував до економії пана Русецького, де вона працювала на току, а взимку перебирала в гамазеї зерно, відбирала з нього насінину, гідну на продаж. І хоча економ розраховувався з нею не грішми, а зерном, для родини це було вигідно. Другий за Карпом син Григір із п'ятнадцяти років заробляв у пана погоничем волів; наступний братик Тарас, відбувши обов'язковий для хлопчика пастуший час, подався в учні до шевця Сидора і навчився у нього шити добротні ялові чоботи. Замовники платили йому хто цукром, хто борошном, а хто свининою чи бараниною, і це суттєво підтримало добробут родини. З усієї вулиці лише Юрко Сиротенко з Марфою зовсім не мали дітей; так вони і не орали, і не сіяли, перебивалися випадковими заробітками і жили в злиднях.
Сам Юрко називав себе анархістом; він відбув чотири роки каторги, мав славу відчайдуха, і люди пов'язували з ним усі пожежі, що траплялися у Цюрківцях останнім часом. Особливо тремтіли перед Сиротенком заможні дідичі та панські прислужники. Одного разу економ оплатив його роботу соломою, потрібною для опалювання хати, але вивезти її Юрко не спромігся, бо був безкінним. Отже, припхався він до фільварку і попросив волів та возу, а економ йому відмовив. Тоді Юрко йому й каже:
— Щиросердий пане, дуже вас прошу прибрати геть із моїх очей отой здоровенний ожеред, з якого ви обіцяли розрахуватися: не дай Боже згорить він увесь цілком, бо свою частку я вирішив спалити прямо на місці. Миттю знайшлися Юркові і воли, і віз. Іншим разом наловив він риби у панському ставі, а сторож її відібрав. Вранці заявився Юрко на панській кухні, коли там якраз смажилась якась риба. Підсів він до обробного столу, заклав ногу за ногу і питає куховарку:
— Скажи мені, Гапко, чи готова моя риба? — і підморгує дружині економа, яка, відчувши з кухні смачний дух, якраз спустилася зі спальні у квітчастому халаті.
А підлога в панській кухні викладена глазурованою плиткою, чиста — аж блищить, а з розтоптаних чобіт Сиротенка звисли масні коров'ячі кізяки. Бідна куховарка майже знепритомніла: той сторож, що відібрав у Юрка рибу, був її чоловіком, і їхня хата, крита очеретом, могла зайнятися від єдиного сірничка!
— Що це ви собі дозволяєте? Хто ви такий? Йдіть геть, бо поскаржуся чоловіку, — розгнівалася економша.
— Хто я такий? А ви, ясновельможна панно, станьте ось тут, передом до столу, до мене задом та нахиліться, та задерте халат: я вам і покажу прилюдно, хто я такий. А то зістаритеся, не скуштувавши справжньої чоловічої ласки.
Безсоромні слова брудного мандрьохи влучили у найболючішу точку молодиці, і вона, почервонівши на помідор, збігла у покої; перелякана ж куховарка віддала харцизу всю рибу. Наївся Юрко, склав залишок у капелюх і пояснив челяді:
— Візьму з собою, пригощу свою Марфу: давненько вона не їла риби.
Не минулося Сиротенку те зухвальство: злий економ прогнав його утришия з фільварку, ще й не розрахувався. У відповідь анархіст спалив панську воловню. Це вже зачепило безпосередньо пана Русецького, і він, будучи губернським секретарем, подбав, аби злодій отримав належне покарання: Сиротенка заслали на Соловки. Перегодя звідти до села дійшла чутка, що він і там відзначився: відбувши строк, відмовився покидати каторгу.
— Мені й тут гарно, — заявив він начальству. Наробив дрібної шкоди і залишився аж до 1917 року, коли матроси розпустили в'язнів під три чорти.
Взимку Платонова хата перетворювалася на шевську майстерню. Зранку, відразу після сну, дерев'яний підмосток перелаштовували на верстат, і Тарасик шив на ньому чоботи. На краєчку столу дзижчала на машинці Степаня, а за столом і на лавах влаштовувались кравці Сруль і Рубен, що приїздили з Бершаді обшивати селян кожухами. Кожух — найліпший зимовий одяг. Нові кожухи справлялися лише дорослим і парубкам; підлітки доношували за ними; найменшим же мати власні кожухи вважалося недоречним: в стужу вони сиділи вдома. Ввесь день і всю ніч заїжджі майстри шили з овечої шкіри білі кожухи та кожушанки. Свою роботу вони супроводжували довгими співами про злиденну долю кравця, а їхні голки вправно стьобали виразні шви та вишукані орнаменти. Задоволені селяни розраховувалися зерном, і вони, назбиравши з усіх дворів, хурою увозили його до Бершаді.
Одного дня, коли Платон ще не повернувся з подорожі, до хати разом зі старостою завітав вусатий міський пан у новенькому синьому костюмі з блискучими металевими ґудзиками і при погонах.
— Чи не відаєте ви, пані, хто у селі шиє чоловічі сорочки з різнокольоровими маніжками? — запитав пан Степаню, яка саме строчила на машинці. Гість так проникливо вдивився їй у вічі, що дівчина зашарілася.
— Я шию. А що?
— Дозвольте відрекомендуватися:я — повітовий слідчий Паламарчук, а тут я розслідую вбивство, що сталося нещодавно. Чи не пам'ятаєш, маленька, кому саме ти пошила сорочку з оцим нагрудником? — запитав гість і пред'явив Степані полотняний клаптик, гаптований чорними і червоними нитками.
— Мабуть, я. Минулої зими я таку зшила Тофану Вакуляку, нашому сусідові.
Слідчий щось задоволено пробурмотів собі у вуса, подякував і пішов геть. Наступного дня він з'явився знову і склав протокол. Матір же заспокоїв:
— Не хвилюйтеся, шановна господине. Вашій доньці нічого не буде.
Тим часом селом поширилися балачки стосовно пограбування ткачів Гавадз. Прокіп і Софія Гавадзи мешкали у найдальшому від церкви закутку села і мали в хаті власний ткацький верстат. Усе життя вони ткали людям найніжніші лляні полотна, а отримані паперові гроші обмінювали на золоті монети. Софія складала їх у мішечок, який завжди носила на собі, поверх хрестика.
Підозра впала на нерозлучну трійцю гультяїв: Фаню Гаврилюка, Конона Крисака і Вакуляка Тофана. Звечора їх бачили поблизу Гавадз, а вранці сусіди, не почувши в їхньому дворі собаки, виявили розкидану хвіртку і, зайшовши в хату, наштовхнулися на два мертвих тіла і швиденько сповістили сільського старосту.