На весіллі молодий шикував в лакованих черевиках, привезених з Варшави, та в барвистій вишиванці, що власноруч вигаптувала наречена. Її саму світилки вбрали у вінець, сяючий сріблом, маєтне червоне намисто з Києва та різнокольорові шовкові стрічки. Батьки не забарилися огласити подарунки: Шелестовичи побудували новоженцям хату, дарували килим для світлиці і привели корову; Кисілі ж, Яків і Євдокія, привезли повну скриню жіночого одягу і білого полотна та пожалували двісті п'ятдесят карбованців катеринками.
Хата, яку молодим подарували батьки, була як у людей. Ззовні обмазана глиною і побілена вапном, у середині — крейдою. З сіней на два боки двоє дверей; та, що ліворуч, вела до холодної хати — кліті, де зберігалися харчі, що не потребували льоху, сезонний одяг та дрібний інвентар, і де в люті морози рятували кіз з поросятами. Праві сінешні двері — до світлиці. При вході ліворуч красувалася українська вибілена і розмальована квітками піч; за нею, вздовж задвіркової стіни, Іван із сином збили довгий, аж до лицевої стіни, настил: молодий господар мріяв мати купу дітей; над постіллю приторочили жердку для повсякденного одягу, а понад дверима прилаштували полицю для хлібу. Навпроти печі, до хатньої стіні, що трьома віконцями виглядала у двір, приставили мисник для посуду, за ним довгий стіл із двома лавами по боках. Скриню з дарованим скарбом виставили посеред хати і за необхідності використовували як стіл; ще одною довгою лавою підперли вуличну стіну з двома вікнами, щоб у хаті можна було розмістити хоч і півсотні гостей. Праворуч дверей, у дальньому куті, облаштували святе місце з образами, що так і запрошували перехреститися. Глиняна долівка, глиносолом'яна, білена крейдою стеля. Всі зручності надворі: вода — в колодязі, плетена з лози вбиральня — за клунею. Знайомий бондар з Пеніжкова виготовив на замовлення широку дубову діжу, в якій уміщалася доросла людина
Спали всім сімейством покотом. Меншеньких умощували ближче до печі, батьки ж улаштовувались в дальньому кутку полу: там зручніше дбати про приплід. Обідали усі разом. За столом кожен знав своє місце; черпали ложками з однієї миски; виловлювати м'ясо батько дозволяв лише опісля того, як уся юшка висьорбувалася до дону. Раз від разу татко з мамкою підходили до мисника, де на них чекала карафка з горілкою і чарочка завбільшки з наперсток, яку Платон привіз з Праги.
"Цю посудину чехи називають "дві деці". Гарна штучка: і настрій поліпшується, і на другий день голова не болить", — пояснював Платон. Він вже остаточно перебрав на себе батькову справу і, окрім супроводу товару, наслідував від батька вміння начиняти ковбаси. Оляна щороку вигодовувала трьох — шістьох кабанчиків, а його ковбаси виходили такими гожими, смачними й запашними, що за милу душу розпродувалися не тільки у Варшаві чи Празі, а навіть і в Парижі. Надивившись по світу всяких манер, Платон й собі призвичаївся відвідувати сільський шинок удвох з дружиною.
— Що бажаєте, пане? — догідливо запитав шинкар, заглядаючи Платону у вічі, начебто перед ним і насправді пан.
— А подай нам, друже, сливовиці.
— Маємо болгарську ракію, польську горілку, московську водку, коньяк молдавський; а чеська сливовиця, на жаль, щойно закінчилася.
Отже, насип нам на початок по дві чарочки польської, — погодився Платон.
Перехилили по першій та й посиділи мовчечки, прислухаючись до ласкавого тепла, що поширювалась тілом. Закуски Платон не замовляв: поїсти вони й вдома встигнуть, та хіба хтось приготує йому смачніше, ніж Оляна! Навздогін попросив бессарабського коньяку.
— Питимемо з отих широких склянок, щоб можна було встромити носа і принюхатись. Ось спробуй. Та не ковтай за раз, а сьорбай поволі! Чуєш дух?
Оляна відсьорбнула ковточок, і серце її наповнилось радістю.
— Мамо, мамо, а я вас де тільки не шукаю! Тарасик плаче, циці просить,— до шинка вбігла старша дочка Степаня з немовлятком на руках.
Оляна приклала синочка до груді, і той затихнув.
— Неси його, доню, додому. Незабаром і ми повернемося.
Взагалі Оляна на людях не виставлялася, чоловіка не перепиняла, йому не суперечила, але самого у шинок не відпускала. Бувало й таке, що затримається Платон, а дружина вже тут як тут: не сварить, не дорікає, натомість присяде опліч і перехилить чарочку разом з ним. Поспівають від душі та й почалапають додому в доброму гуморі. Направду, довгі чоловікові подорожі гризли Оляну, але він добре заробляв і без подарунків не повертався. Звісно, без нього було тоскно, зате які палкі почуття спалахували поміж ними по поверненні! І жодного разу Платон не побив дружину, хоча на селі було заведено. На подяку, повертаючись із чергової подорожі, Платон чи не щоразу заставав вдома новонароджену ляльку. Першім на світ з'явився хлопчик, якого хрестили Карпом; другою народилася дівчинка Степаня; потім ще одне дівча, Онися. У 1900 році народився син Григорій, а за два роки потому — Тарасик. Через чотири роки, в ніч на Івана Купала, знову народився син, якого на честь діда нарекли Іваном. Того разу Платон затримався довше: на перегоні між Брестом і Любліном якраз страйкували залізничники. Попри безлад, худобу він зберіг і в найкращому стані доставив до Варшави. Купець Ковальський добре за це віддячив, Платон відчув себе вдвічі щасливим: і копійчину заробив, і синочка Бог дав!
— А кого ж ми цього разу запросимо кумами? — запитав він дружину, втираючи на вусах борщ.
— Здається мені, що Пантюх Григорій наших діточок ще в церкві не тримав.
Так і вирішили: взяти кумами Пантюха Григорія і Гирлову Марфу. Хрещення відбулося серед літа, коли всього вдосталь, отже, погуляли на славу. Син вдався невередливим і по мірі виростання проявив себе ще й найрозумнішим. І хоча мати, аби не образити решту, повсякчас підкреслювала: "якого пальця не уріжеш, болить однаково", Івана любила найбільше. За Іваном з'явилися на світ ще два сини Пилип і Гнат та донечка Тетянка.
Розділ ІІ. Діди й прадіди. Поволжя
Далеко-далеко на північ від Цюрківців, неподалік містечка Кінешми, що на Волзі, у давнину виникло невеличке поселення Хохлово. І не хутір, і не село, а така собі "деревня", як у них там називали села, що не мали власної церкви. Зараз того Хохлова взагалі не побачиш на мапі, а тоді воно налічувало до сорока дворів, що тулилися обабіч однієї-однісінької вулиці — битого шляху від Вічуги до Кінешми. До Московського князівства, разом зі суміжними поселеннями Костромської губернії, Кінешма увійшла десь наприкінці п'ятнадцятого сторіччя. Перша документальна згадка про неї відноситься до 1492 року, коли казанський хан Махмуд-Хазі пограбував і спалив Кострому, заразом з околицями. Першим тими землями оволодів князь Бєльський; згодом цар Іван відібрав їх у нього і на подяку за успішну оборону Пскова від військ польського короля Стефана Баторія пожалував князю Шуйському. Саме тоді в межиріччі Волги і Клязьми, в двадцяти п'яти верстах від Кінешми, зародилося, зросло і стало відомим торгове поселення Вічуга, до якого, згодом, і притулилося Хохлово. За легендою, ця назва пов'язана з першим поселенцем Омельком. Начебто воєвода Федір Бобарикин за особливі заслуги подарував йому змогу оселитися тут, на вільному місці. Коли воєвода зі своїм ополченням боронив Москву від запорожців, що штурмували Тверські ворота, піший ратник Омелько, шмигаючи поміж вершниками, порішив чимало нападників. Він би й самого їхнього отамана настромив на спис, аби не завадив йому кремезний козарлюга у червоному каптані і з довжелезним сивим чубом на лисій голові. Перехилившись у сідлі, козак відчахнув Омельку праву руку по саме плече. Отож, відтоді, на згадку про славне минуле, й пристало до Омелька прізвисько — Хохлов.
Тамтешні ліси, ріки й гори були улюбленими місцями відпочинку російського панства. "Благословенные раздолья благословенной русской земли! Никакая Швейцария с Италией вместе взятые не сравнятся с нашими извечными лесами и бескрайними полевыми просторами..." — проголошували зачаровані художники і поети. Може б і прості люди їм потакували, аби ж була та земля родючішою. Насправді ґрунт той був глинистий, із глеєм та вимагав щедрого удобрення; селянство ж, у більшості, не мало власних покосів, не тримало хоча б яке скотарство і сиділо без добрива. Окрім того, прийоми ведення сільського господарства були край недосконалими; землеробство споконвіку не прогодовувало і наявного населення, а воно, між тим, стрімко зростало. Тож, якби селяни навіть мали більше землі, вони б усе одно голодували.
Насправді оброчна система, яка, на відміну від панщини, введеної при розкріпаченні в Україні, дозволила місцевим розраховуватися з панами за землю не працею, а товаром, і люди вишукували собі інші види трудової діяльності. Ця активність призвела до широкого розвитку ремесла і торгівлі. Зрештою, наприкінці дев'ятнадцятого століття навколо Вічуги утворився цілий текстильний промисловий центр із двох десятків фабрик. Більшість селян спокусилася щотижневою фабричною платнею, і землеробство відійшло на другий план. Учорашні хлібороби взагалі перестали пекти хліб, розучилися орати, сіяти, жати й молотити; хіба що в гарячу пору косовиці і жнив дехто самочинно залишав фабрику, щоб забезпечити кормами власних корів. І хоча купований хліб поглинав майже увесь фабричний заробіток, зате не залежав від погоди.
Василь Олександрович Єрмаков, корінний мешканець Хохлова, тримався за землю довше інших. Його родина жила з двох десятин поля, клаптика городу і невеличкого лугу, що дісталися Василю у дідівський спадок. Сім'я складалася з шести душ: батьки, три дочки і син Геннадій. Гуртом обробляли і пестили свій лан, але віддача була мізерною. Ось, і знову стався неврожай: зерна зібрали менше, ніж посіяли; трава посохла, і худоба залишилася без корму. Зима вже наступала, а годуватися було нічим.
— "Слышь, мать, чай, придётся мне к купцу на фабрику идтить. Там хоть каждую неделю за работу платють. Сможем хлеб, как люди, покупать. Доколе голодать-то"? — радився Василь з дружиною.
— "Нешто купец тебя, старого дурака, кормить станет? А куды скотину поденем-то?"
— "А без корму-то скотина передохнет.