Обоє трудилися дотемна і додому поверталися разом. Йшли навпрошки глибоким і темним від дерев і чагарників яром. У самому низу приходилося перетинати струмок; Надійка безпорадно зупинялася, Іван підхоплював її на руки і трепетно переносив через воду. Ото перенесе, стане і стоїть: не відпускає дорогоцінну ношу. А дівчина й не тріпається, не виривається; натомість охопить рученятами міцну шию та притулиться щічкою до щоки, притиснеться тугими груденятами до мужнього тіла... Так і стояли би довіку, аби ж не чекала на дитину вдома мати. Спільне подвір'я виходило якраз до яру, і збуджені солодким серцебиттям молодята видряпувалися нагору, хапаючись за оголені кореневища дубів та кленів, що росли на схилах.
За звичкою, діставшись хвіртки, молодята присіли на гладкій теплій колоді.
— А ти у місті бував? — запитала Надя.
— Авжеж. Батько раз від разу брав мене з собою до Львова, коли відвозив ковбаси.
— І який він — Львів?
— Вельми файний! Вулиці — скрізь замощені. Будинки — цегляні, багатоповерхові, з різними дармовісами. Величний собор, театр. Панянки у капелюшках і з парасольками: ходять — наче плавають; тишком зиркають у вічі: аж у жар кидає...
— Які ще панянки? Ти, мабуть, мав якусь там, у Львові?
— Та ні: хіба хто зазіхне на селюка у свитці!
Незабаром тітка Марія стривожилась: не дарма спритний сусід бігає їй допомагати та з запалом хапається до будьякої роботи. А що, як він звабить доньку? Отже, не чекаючи сватання, вона замислилася стосовно шлюбу. Невдовзі, з її благословення, на зимні м'ясниці Іван та Надя повінчалися.
Оселилися молоді у Марії, і стала вона матусею їм обом. Надійка, що надто вже натерпілася від Ядвіги і мріяла якнайшвидше облаштувати власне господарство, відразу залишила роботу у економа; Іван же, думаючи про своє, певний час продовжив працювати на панській фермі, бо при скасуванні кріпаччини Струтинські, як дворові при панському маєтку, залишилися безземельними. На щастя, з Умані до Цюрківців заїхав купець Ковальський, що скуповував свині по усій Кам'янець-Подільській губернії. Хуткий галичанин впав йому в око, і він, пообіцявши добре платити, запропонував йому супроводжувати скуплену худобу на продаж до Варшави.
У вагони худобу завантажували на станції Христинівка. Перша ж подорож виявилася вдалою. До свиней Іван ставився турботливо: під його наглядом вони не хворіли і не охляли. Полякам товар сподобався, вони плескали експедитора по спині, примовляючи: "Барзо добже, пан Шелестович! Барзо добже!" Селюку ж було вельми втішно чутися "паном". Товар розійшовся хутко і за хорошу ціну; купець не обдурив, і додому Іван повернувся не з порожніми руками. Привіз він дружині і бомбакові нитки, і шовкові хустки, і біле лодзинське полотно. Надія ж порадувала його щойно народженим синочком. В церкві, при хрещенні, панотець Латинський нарік хлопчика Платоном. Щасливі батьки полюбили маленького Платошу. Влітку, пораючись у городі, мати — аби повсякчас чути і бачити синочка — облаштовувала люльку поруч себе під вишнями. В родині запанувало щастя, але як то нерідко буває, слідом за великою радістю нападає і зле горе: раптово померла мати Марія. Вийшло, що немовля, начебто з'явилося на світ замість неї. Того літа молоді побудували глибокий кам'яний льох; із трьох боків огородили садибу тином, а від вулиці захистилися муром з гранітних брил, які Іван назбирав по навколишніх пагорбах.
Опісля Платона у подружжя народжувались лише дівки.
— Нехай. Усе одно власного поля не маємо, тож синів нічим було б і наділити, — втішався Іван.
І насправді дочки, повироставши, повиходили заміж і розійшлися з родинного подвір'я; на радість батьків із ними залишився син. Незабаром Іван став брати Платона у подорожі і знайшов у ньому вправного помічника. Свині возили у спеціальних вагонах, по три десятки голів на вагон. Фураж, підстилку, воду розміщали поміж стійл. Перевізники влаштовувалися в закутку, спали сторожко, заколисуючись тихим свинячим рохканням. Годували і напували свиней два рази на добу; клітки прибирали на великих зупинках, на спеціально призначених коліях: вигрібали гній і мили підлогу гарячою водою. Батько навчив Платона власноруч лікувати тварин, яких в спекотні дні спостигали хвороби. Завдяки тій сумлінності їхні свині виглядали більш угодованими та охайнішими, отже, й краще розкуповувалися.
У подорожах юнаку відкривався світ. Йому доводилося контактувати з різними людьми: станційними службовцями, крамарями, поліціантами, попутниками... З ким тільки не довелося познайомитись по заїзних дворах, шинках і трактирах! За келихом і чарочкою наслухався Платон тьму-тьмущу життєвих історій і оповідок; запам'ятав і навчився їх цікаво переповідати. У нескінчених спілкуваннях збагатився він щирістю і доброзичливістю, якими відрізняються досвідчені розповідачі, та отримав славу зугарного розпорядника будь-якого застілля. Платону подобалося торгуватися; він вправно рахував гроші і, витрачаючись на корчму та подарунки, не забував заощадити щось на майбутнє. Невдовзі мати відчула його дорослість, ще й помітила, як на свята сусідські дівчата бігають навперейми до їхньої хати, щоб висмикнути зі стріхи кілька соломинок. І подумала: "Бач, як дівки на Платошу ворожать: мабуть, завидний жених!"
На вечорниці молодь збиралася у тітки Колодачихи, в хаті, що стояла край села, на вулиці Задвірній. Взимку, майже щотижня, сходилися туди на години юні прялі з кужелями і розсаджувалися на довгій лаві попід лойовими каганцями. Ось прядуть вони собі лляні нитки, з яких влітку сільські майстри ткатимуть полотна, котрі матері розстелятимуть у долині, по зеленій мураві, щоб жаркі сонячні промені гарно їх відбілили; ллються співзвучно по хаті мелодійні пісні про працю на зелених полях, про бравого козаченька, що загинув у бойовищі і про дівочу журбу у татарській неволі. Дзижчать веретена, а Василина, Маруся, Дарина і чепурна Олянка заводять між собою балачки. Парубки ж, усі в новеньких білих кожухах, тим часом вешталися попід вікнами, вижидаючи, хто наважиться увійти першим. Нарешті скрипнули сінні двері, і заметушилися дівки біля кужелів: то Платон Шелестович попереду, за ним друг Петро, усі хлопці, овіяні клубками морозного повітря, гуртом заходять до світлиці.
— Добрий вечір вам,господине, також і вашим гарненьким співучим гостям!
— І вам наша добра ласка, — гуртом вигукнули зніяковілі годенщиці.
Ще веселіше задзижчали веретена, залунали збуджені зойки і невинні присмішки. Заметушилася господарка, наварила картоплі в шкірці, виставила на стіл, і гості, як пряли з піснями, так у доброму гуморі, не змовкаючи, і присунулися до казана.
Дівки, усі як одна звабливі, але Платон бачив лише одну: блакитнооку Олянку. Милувався її доладною фігуркою та меткими рученятами, що пряли золоті ниточки. Раптово її очі спалахнули і, виказавши палкі почуття, сором'язно сховалися у пишних повіках: Олянці до душі чубатий парубок, що знає безліч цікавих історій і вирізняє її серед інших.
З вечорниці розходилися безжурно, нагороджуючи одне одного приязним глузуванням і мокрими сніжками. У негоду, під'юджений Марійкою, Петро просив Колодачиху дозволити компанії залишитися у неї на притули.
— Тітонько, мамко наша, погляньте, яка хурделиця на дворі: невже ж ви нас з хати виженете? — Петро красномовно вказав на бутельок, який ненароком висунувся з широкої штанини.
— Отож, я й кажу: колись одна так притулилась, що й завагітніла. Так було мені горя від батьків, — пом'якшала тітка.
Споро назносили соломи, тітка услала грубу ряднину; гості дружно попадали на постіль (хотіли впереміш, а вийшло парами) із головою вкрилися кожухами. Платон притулився до Олянки; спершу завмер у передсмаку, потім посмілішав і зашарудів рукою по тілу...
Додому парубок повернувся під ранок, чимось невдоволений, чимось щасливий. Хотілося їсти. Знаючи, що мати, перш ніж лягти, потурбувалася, аби йому щось там залишилось, кинувся до печі,
— Там, в горнятку, галушки, — мовила вона зі сну сину і заспокоїлась, почувши ласе плямкання. Вранці ж, пораючись біля печі, виявила, що галушки, в меншенькому горщику, залишилися неторкнутими, а інша посудина, в якій замочила кукурудзяні дріжджі, — геть спорожніла. Мати стурбовано глянула на сина, що мирно сопів під кожухом.
— Чи не болить тобі, часом, у животі, Платошенько?— спитала, щойно він прокинувся: — Надто вже ти задумливим став, хлопче. Не без того, що якась запаморочила тобі голову. Чи не поділишся думками з татом, щойно він повернеться?
— А як ви, мамо, ставитесь до доньки Якова Кисіля?
Насправді, мати давно запримітила у церкві Олянку і замилувалася: яка ж вона чепурна та вродлива! Проте, без чоловіка нічого вирішувати не стала, лише признала:
— Хоч ми з татом ще міркуватимемо, скажу відразу: нехай щастить.
Сім'ю бувалого солдата Якова Кисіля у селі шанують: з сусідами по городах і полю живуть чемно; певно, й дочка їхня працьовита. Сподіваюся, що батькові сподобається.
Якось, затрималися Платон з Олянкою біля її хвіртки, коли вийшла тітка Євдокія, Олянчина мати, і запросила закоханих до оселі:
— Навіщо стовбичити на морозі, коли можна в теплі!
Хоча було запізно, дядько Яків докладно побалакав з Платоном і хлопець йому сподобався; тож, запросив він "зятька" бувати у них частіше. Став Платон у подорожах приглядати дарунки для нареченої. У Варшаві придбав турецьку шаль і золоту обручку. Тато схвально поставився до його витрат, тож, повернувшись, молодий чорновусий Шелестович з'явився у Кисілів не з пустими руками. Тішили дарунки дівчину, як і байки про усе, що він чув і бачив. Затамувавши подих, слухала вона про багату Варшаву та про Київ, що сяяв золотими маківками церков і виблисками численних хрестів.
— Чуєш, синку: ось йдемо ми вчора разом з Яковом Кисілем із причастя, батько й заговорив з ним стосовно вас з Олянкою, — повідала мати.
— І як він відгукнувся? Ми ж не маємо власного поля, і чим ви мене наділите? З чого жити?
— Хату побудуємо на нашому подвір'ї, на місті дідової халупи; там і клаптик землі під город знайдеться, а поле, якщо схочеться, орендуватимете у односельців. А хіба ти, Платошо, у купців не заробиш? Татко каже, що незабаром передасть тобі справу, бо йому вже важко, а у тебе виходить краще, ніж у нього самого.
Так, навесні 1892 року, відразу після Паски, у неділю ранком, Платон з Оляною повінчалися.