В степу отаман благословив козацький шлюб, а монах Данило, що повсюди супроводжував ватагу, за три монети і похрестив наречену, і повінчав.
У підвечір'я спекотного дня дорожні дісталися мальовничої галявини, з трьох боків оточеної пишним лісом. Коні зупинилися самі по собі, і вершнику сподобався цей горбочок понад яром, по дну якого дзюрчав веселий струмок, а знизу, за-за дерев, доносився рідний козацькій душі гуркіт порогів. Козак зіскочив із коня, і той, позбувшись тягаря, стріпонувся і радісно заіржав: добра прикмета!
Злазь! — скомандував Цюрка дружині і озирнувся, вдихаючи на повну медове повітря, — тут і заночуємо.
Він дав коням волю і, стуливши вози задами, створив із них затишненьке лігвище; спустився в яр, напився джерельної води, наповнив баклагу, умився, смачно висцявся під шикарний клен і присів на прохолодний валун викурити терту люльку. Замислився: майже місяць, як дівка в руках, а все не піддається. Ні, щоб поступитися по-доброму, по-християнськи, так крутиться зміюкою, відбивається п'ятками, ліктями, і повсякчас з-під нього вислизає. А він замість того, щоб застосувати силу, з нею панькається: видимо, напав острах перед незайманою. Насправді, кожен, хто купався з ним у річці, міг би підтвердити, що цюркою його нарекли несправедливо; та й пишна удовиця Чеслава, з якою він прожив цілу зиму, жодного разу не дорікнула. "Ні. Годі! Не бути по-твоєму! Візьму, та й усе тут", — вирішив Панас і баско підвівся на ноги.
Коли він видерся з яру, бранка вже розпалила багаття, розстелила пухкий килим і розклала подушки. За вечерею вихрещена татарка дозволила собі шматочок сала з цибулею і не відмовилась від червоного кримського вина. Темна ніч неквапно оповила землю; в небі ярко, неначе на мороз, засвітилися зачаровані зірочки. Загасли вечірні співи птаства, натомість від річки крізь плескіт води на камінні линуло пристрасне кумкання жаб...
Дівка вже шаснула під ряднину, зустріла чоловіка голою, не відсахнулася, навпаки припала усім тілом. Ощасливлений, він поцілував їй за вушком; вона лизнула йому застарілий рубець на груді, під хрестиком, і (оце тобі й малолітка!) полоскотала пальчиком нижче пупка. Відчув старий рубака в собі надзвичайну міць, узяв гору і, зробивши раз, не заснув, не потрудившись ще тричі. Прокинувшись, на сході сонця, покохався знову, а вилізши, нарешті, з-під ковдри, похвалився: "Ну й гарну ж місцинку я надибав!" Озирнувся уважніше: колись тут жили люди. На протилежному боці байраку, з землі поміж дерев деінде проглядали залишки згорілої хати, а на старому обпаленому стовпі, чекаючи на повернення людей, гніздилися лелеки. Звісно, Цюрка не сподівався натрапити на останки отчого дому, але чого тільки не буває... Він витягнув з-під краму дві трофейні шаблі, увіткнув їх хрест на хресту землю і твердо проголосив:
— Ну, Даринонька моя (так він назвав Динару), квіточка моя ясна, отут ми й оселимось. І випалив у білий світ із двох мушкетів воднораз: усе одно настав час їх перезаряджати, щоб порох не відсирів.
До зими прибульці збудували халупку, а за два роки потому — добротний дім; викопали криницю, обладнали кам'яний льох, а коли купці вторували повз їх хутір шлях від Гайсина до Гайворона — облаштували на подвір'ї невеличку корчму. Справи пішли вгору; породили вони трьох синів і двох дочок. Коли ж старий козак помер від ран, в обійсті понад Бугом залишилася господарювати молода чорноока шинкарка. Вона поставила все на широку ногу: у неї було де переночувати, де поставити коні і кому за ними приглянути. Хазяйка подавала щедру їжу і хмільне питво, а тих, кому того хотілося, улещували три дворові дівки. Подорожні не минали гостинне подвір'я, і село, що згодом розрослося навколо, нарекли на козацьку честь Цюрківцями, хоча невідомо, чи осів би Цюрка на цьому місті, аби не подарувала йому Динара ту солодку ніч.
Благодатні землі Брацлавщини споконвіку були нічиїми, аж допоки польський король не став дарувати їх вірним шляхтичам. Цюрківці дісталися магнатам Потоцьким. Величезні володіння графа Салезія Потоцького, воєводи Київського, розкинулися по усьому Поділлю. Йому належали міста Браїлів, Умань з околицями, і Нестерварка, пізніше перейменована в Тульчин. Його єдиний спадкоємець Станіслав, усупереч батькові, у вісімнадцять років таємно одружився з молоденькою красунею Гертрудою, дочкою збіднілого графа Коморовського. Роздратований Салезій наказав надвірним козакам викрасти Гертруду та заслати її у монастир. Чорної ночі гайдуки Панкратій і Харко загарбали молодичку крізь вікно прямо з ліжка, затягли у сани, обгорнули шубою, закидали зверху подушками та щодуху чкурнули лісом. На подвір'ї і собака не гавкнув. Шлях до монастиря був довгим; розбійники час від часу прикладалися до сулії, яку прихватили з собою, і запалені своєю хвацькістю та швидким рухом, горлали козацькі пісні.
Правив Харко. Панкратій, тримаючи у правій руці бутель, ліву запустив під шубу і шарудів нею по теплому бархатному тілу бранки. Раптом, йому здалося, що воно захололо.
— А панночка, мабуть, здохла, — невпевнено мовив він.
— Та ти що? — вигукнув Харко.
— Помацай сам.
Харко, покинувши поводи, розкуйовдив подушки і запустив руку до тіла.
— А й справді, — лід. І не дихає. Ти що, дурень, зробив?
— А що я? Руку попід цицькою погрів, так від того не мруть. Ні, то, мабуть, ти її подушками удавив... Здалося мені, що вона вагітна.
— Господи, прости нас, грішних! Ну, й попали ми у халепу.
— Що робитимемо? Га?
— Не везти ж у монастир! Мусимо здихатися.
— А що граф?
— Збрешемо.
— У річку?
— Що ж вже поробиш, прости нас, Господи.
Перетинаючи застиглий Буг якраз попід Цюрківцями, лиходії натрапили на нещодавно вирубану ополонку. Спершу з панночки обібрали прикраси; Панкратій зірвав з шиї золотий медальйон з ланцюжком; Харко ж з обручкою — фамільним перснем, подарованим бідоласі графом, — забарився; не намацавши ножа, який звичайно мав при собі, перехрестився і відгриз пучечку зубами, тільки й хруснуло. Нещасницю спустили в ополонку головою униз, аби повітря не напнуло сорочку, і заштовхнули якомога далі під лід. Повернувшись до маєтку, служки доповіли старому графу, що його волю виконано: небажана невістка доставлена — куди й наказували.
Навесні до маєтку Коморовських зверху по річці припливло жіноче тіло, і слуги упізнали панночку, яку марно розшукували усю зиму. Глянувши на здутий живіт доньки, мати знепритомніла. По ножу, який виліз з-під снігу на подвір'ї під вікном, у злодійстві запідозрили Потоцьких. Судитися з ними Коморовським було несила, і справа залишилася не розслідуваною. Між тим, старий граф нищечком покарав Панкратія і Харка батогами. Приголомшений Станіслав спробував вкоротити собі віку, але, на щастя, вправний камердинер витягнув його із зашморгу. Проте, після пережитого панич вже не радів життю, безпорадно тинявся по дому, впав у меланхолію і унадився до костелу. Лише за чотири роки, приневолений батьками, він одружився з Юзефиною Мнішек — багатою спадкоємицею найвідомішого вельможного роду. Але у сорок шість років розірвав той шлюб і, перекинувшись на службу до Катерини ІІ, зовсім покинув Польщу. В Петербурзі граф одружився з красунею Софією — романтичною полюбовницею видатних царських вельмож; шалено її кохав, надбав від неї трьох дітей і щоб їй догодити, створив для неї в Умані славнозвісний Софійський парк.
Від Потоцьких село Цюрківці перейшло у власність графа Мошінського, якого, згодом, за участь у польському таємному товаристві, заарештували, позбавили титулу і дворянства та заслали до Сибіру. Правити маєтком залишилася його дочка Жозефіна, яка вийшла заміж за графа Юзефа Шембека. Врешті-решт, у 1863 році садиба, за борги, була продана Якову Русецькому, губернському секретарю. Перебиратися до Цюрківців з родового села Пеніжкова новий власник не схотів; натомість на місті старої корчми побудував красивий будинок з оранжереєю та парком, а приглядати за маєтком і фільварком довірив економу Маркіяну Бачинському.
Травневим надвечір'ям 1868 року з возу, що припхався битим шляхом до Цюрківців з боку Гайсина, бадьоро зіскочив стрункий світлоокий юнак зі шкіряною торбою за плечем. Як для цієї місцевості, виглядав він дещо дивно: вузькі штани — портинці; кептар поверх вишиванки, ще й у капелюсі: одним словом — західняк. Прибулець розправив спину, вдихнув теплого привітного вітерцю і озирнувся. Пахнуло чорноземом і гноєм. Від змореного денною спекою села доносилося мукання худоби і гусяче гоготіння. Парубок перехрестився на церкву, що виглядала з-за дерев, і почимчикував у бік панського маєтку. Звали молодика Іваном, і прибув він із відомого у Галичині села Кульчиці, що під Самбором, яке дало Україні трьох гетьманів: Жмайла, Сулиму і Конашевича-Сагайдачного. У своїй родині Іван був третім сином, тож, не сподіваючись на спадок, мусив шукати щастя на стороні. Добрі люди порадили Івану податися на схід: мовляв, земля там чорна й родюча, та, на відміну від Галичини, де люди давно стали вільними, тамтешні селяни лише нещодавно отримали волю і вправно господарювати ще не навчились. Натомість Іванів батько тримав свині, торгував м'ясом, крутив вдома ковбаси на продаж і передав своє вміння синам: змалечку зналися вони на худобі і м'ясі. Отже, Іван сподівався влаштуватися свинарем на панському фільварку, де заправляв економ Бачинський і не прогадав: економ по-дружньому прийняв земляка і, не без замислу, оселив його у старенькій хатинці, що стояла вільною на подвір'ї Марії Струтинської. Марія, теж галичанка, втративши на Кримській війні чоловіка, жила удовицею з єдиною донькою, красунею Надією. Оселившись поряд — їхні городи і вишневі садочки фактично були нероздільними — Іван став жінкам добрим сусідом. Привітний і лагідний, він повсякчас догоджав тітці Марії і зробився їй майже рідним.
За двісті років Цюрківці розрослися в чимале село. Там мешкали дві тисячі людей; стояла церква з дзвіницею; на річці великим колесом човгав водяний млин. Земля навкруги була родючою, врожаї багатими, і було б великим гріхом не розводити там свині на м'ясо. Поки Іван порав панську худобу, ясноволоса Надійка прислуговувала покоївкою пані Ядвізі — прискіпливій дружині економа.