На затягнутому хмарами небі не було видно сонячного диска, хоча його місцезнаходження досить точно вгадувалося за інтенсивнішим світловим випромінюванням на передній правій ділянці горизонту.
Батарея 45-міліметрових гармат, до якої були приставлені Данило й Курєєв, знаходилася тепер у замикаючій частині колони. Позаду неї слідували тільки зенітники та кулеметний взвод.
– За цією гіркою має бути річка, – тихенько повідомив Данилові Курєєв, котрий готував за завданням начальника штабу саме цей резервний маршрут руху, – якщо зуміємо перейти через міст – вважай, вибралися з оточення.
– Але ж німці на танках можуть нас наздогнати, – засумнівався Данило.
– Якщо перейдемо на інший берег річки – підриваємо дамбу, й жодні танки нам будуть не страшні.
– Дай Бог, – тихо промовив Данило, прямуючи до сорокап'ятки, що зупинилася.
Він наліг на неї плечем. Те саме зробив і Курєєв. Трохи поопиравшись, гармата зрештою знехотя поповзла вперед. А чоловіки продовжили підйом.
Нарешті їхнім очам відкрилася річка, що пролягала в долині. Ліворуч від дамби вона являла собою велике красиве озеро, а праворуч – вузьку стрічку води, оточену мальовничою болотистою місцевістю. Зарості очерету утворювали разом із річечкою химерну звивисту смугу, схожу на величезну жовто-зелену змію, яка розпласталася в улоговині.
Передова частина колони вже підходила до дамби, а розвідники діловито перевіряли міцність невеликого, розташованого у її центрі, мосту.
– Бах-х-х! Ба-бах-х-х! – оглушливі вибухи раптово пролунали ззаду.
Розвернувшись, Данило побачив на попередньому пагорбі німецькі танки. Їх було близько десятка, і вони, постійно стріляючи, повільно наближалися. Уздрівши цих чудовиськ, чоловік на мить заціпенів: він ніколи раніше не спостерігав таке видовище, а тому продовжував стояти на місці, не виконуючи жодних дій.
– Гармати до бою! – долинула команда начальника артилерії, за якою пішли розпорядження, що уточнювали процедуру стрільби.
Бійці негайно кинулися розвертати та встановлювати гармати, міномети і зенітки. Поруч копошилися кулеметники й автоматники, намагаючись спорудити собі хоч якийсь захисний бар'єр із возів.
Як із-під землі біля артилеристів виник командир полку.
– Снарядів не шкодувати! – крикнув він начальникові артилерії. – Треба будь-що налякати німців. На один бій боєприпасів у нас вистачить, але потрібно обов'язково змусити їх відступити. Тоді до їхнього повернення з підкріпленням буде більше, ніж півгодини, і ми встигнемо перейти на протилежний берег. А по підірваній греблі танки не пройдуть.
– Бах-х-х! Ба-бах-х-х! – тепер снаряди супротивника лягали зовсім поряд. Двоє стрільців, що стояли неподалік, упали, вражені осколками.
Воронки, котрі утворилися в результаті вибухів, відразу займали наші солдати, сподіваючись сховатись у них від вогню противника.
– Снаряди! – несамовито загорлав командир батареї прямо у вухо Данилу, різко штовхаючи його в бік транспорту з боєприпасами.
Той, нарешті, схаменувся й побіг виконувати наказ. Він побачив Курєєва, який підсував ящик зі снарядами до краю підводи. Разом вони стали тягати ці ящики до гармат і мінометів.
Полкова артилерія відкрила вогонь у відповідь. За хвилину вибухи вже щільно лягали зовсім поруч із танками супротивника. І незабаром два з них було підбито.
Бій
Але й прицільність стрілянини німців теж покращилася. Прямим попаданням було знищено мінометний розрахунок майже в повному складі. Ще один вибух розніс у тріски віз, котрий служив прикриттям для трьох автоматників; тепер їхні закривавлені тіла лежали по краях вирви в неприродних позах.
Підбігши до "своєї" сорокап'ятки, Данило виявив, що двох червоноармійців з її розрахунку вбито, а навідника поранено у стегно.
– Давай перев'яжу! – виявив ініціативу писар.
Але у відповідь артилерист тільки сильніше припав до окуляра прицілу та ще запекліше став крутити його маховик закривавленими пальцями.
– Давай снаряди! – випалив він, відірвавшись від прицілу, й відразу ж натиснув на кнопку спуску.
Прогримів постріл, і Данило розгледів, що задимився ще один німецький танк.
По дорозі до підводи з боєприпасами чоловік побачив лежачого на землі обличчям донизу Курєєва. У того на спині проступала червона пляма, яка розповзлася по гімнастерці. Данило хотів було перев'язати свого безпосереднього начальника, перевернув його на бік, однак той, ледь розплющивши очі, пробурмотів лише одне слово:
– Снаряди.
Вкотре підбігаючи до сорокап'ятки з ящиком боєприпасів, Данило почув ошаленілий крик начальника артилерії:
– Тікають!
Данило підвів очі й побачив, що більшість танків зупинилися, а два почали розвертатись.
– Бах-х-х! – вибух прогримів зовсім поруч; тіло, як плюшеву іграшку, відкинуло вбік, а мозок Данила миттєво відключився.
Що відбувалося далі, червоноармієць Шабля вже не бачив та не чув. Ні звуки бою, ні крики бійців, ні кулеметні черги, ні вибухи снарядів, ні навіть величезної сили ударна хвиля, котра накрила все навколо, коли сапери підірвали міст і дамбу, більше не могли достукатися до його свідомості.
Поки вцілілі після бою люди та техніка поспіхом ішли на схід, поранений у плече й контужений Данило лежав без свідомості на краю вирви. Його майже неможливо було помітити: тулуб, присипаний шаром землі, знаходився в утвореній розривом ямі. А ноги, які залишилися на поверхні, привалило покривленим возом, що перекинувся догори дном.
День народження Петрика
1930 рік, лютий. Томаківка.
Надворі був морозець. Дув пронизливий вітер, який періодично кидав на землю рідкісні сніжинки. Свинцеві хмари затуляли все небо; вони здавалися якимись особливо зловісними на фоні свіжого снігу, котрий тонким рівномірним шаром покривав усе навколо.
Втім у сім'ї Шаблів панувала піднесена радісна атмосфера: всі готувалися до приходу гостей з приводу свята – дня народження Петрика. До нього, як завжди, готувалися заздалегідь: збирали гроші, заготовляли продукти, різали кабана. Щоправда, точний день народження припадав на 28 січня, проте святкування зазвичай зсували на найближчий вихідний: в такому разі можна було як слід розслабитися.
Сьогодні особливо старалися жінки. Майстрині кухарської справи, вони вкладали в підготовку святкового столу всю свою душу, намагаючись догодити як своєму улюбленому хлопчикові, так і компанії родичів та друзів, які мали прийти на гулянку. Бабуся Ірина зробила свої фірмові, освоєні ще під час роботи кухаркою у поміщика, а тепер такі улюблені онуком страви: смажену за власною технологією – "рум'яна з обох боків" – картоплю та вінегрет, пиріг із повидлом і буженину. Мати ж – приготувала те, що Петя завжди замовляв їй на свята, – спекла пухкі пиріжки з рисом і яйцями, а також із капустою, з картоплею та з м'ясом, посмажила величезну миску котлет, зробила квасолевий паштет, зварила пюре, а також натушкувала свинини з цибулею. Крім того, на столі вже стояли горілка, різні копченості, домашні ковбаси, сало, соління, компот із сухофруктів та багато чого іншого.
У двері постукали. Стук був сильний і наполегливий.
– Щось рано, – поділилася Марія своїми сумнівами з чоловіком, – адже ми запрошували на дванадцяту.
– Не знаю, можливо сусідам чогось треба? – припустив Данило й пішов відчиняти двері.
На порозі стояли два Данилові брати – Іван і Дмитро; обидва привітно усміхалися, а коли господар запропонував їм зайти в будинок, заходилися інтенсивно тупотіти ногами, намагаючись збити зі взуття прилиплий сніг.
– Доброго вечора у вашій хаті! – прямо з порога пробасив Іван, широкоплечий здоровило із масивним обличчям. Зробивши крок уперед, він тут же простягнув Данилові свою п'ятірню, міцно потиснув братову руку, а завершив вітання смачним поцілунком.
Іван був найстаршим серед шести рідних братів і сестер, а тому, за вкоріненою ще з дитинства звичкою, поводився в їх присутності відповідно: він вважав своїм обов'язком завжди проявляти ініціативу та контролювати дії молодших, незважаючи на те, що часом це мало форму нав'язування своєї волі. Оточуючі, звісно, відчували від цього певний дискомфорт, але знаючи незлобивий характер родича, приймали його таким, як є.
– А де наш іменинник? Ану, веди його сюди! Даруватимемо подарунки! – підхопив естафету молодший із братів Дмитро, низького зросту щуплий чоловік.
У нього був приємний співучий баритон, який часом вельми допомагав у налагодженні спілкування. Дмитро повторив процедуру вітання, реалізовану старшим братом, а потім знов прибулі почали роздягатися.
– Дядьку Дмитро! Дядьку Іване! – закричав Петя, вбігаючи в коридор і кидаючись на шию родичам.
Ті, сміючись, розцілували племінника.
– З днем народження, Петрику! Рости здоровим та розумним! – пророкотав Іван, вручаючи хлопчині новенький портфель.
– Вітаю із першим у твоєму житті ювілеєм – десятиліттям! Бажаю міцного здоров'я та успіхів у навчанні! – Дмитро в свою чергу подарував племінникові три книги, перев'язані фіолетовою стрічкою, й знову його поцілував.
– Ну, біжи, розглядай свої подарунки! – лагідно підштовхнув сина Данило, і той, обхопивши скарби обома руками та ледве утримуючи їх, поскакав до спальні.
Там, у радісному передчутті чогось незвичайного, на нього вже чекав Коля. Насамперед Петя розстебнув портфель і зазирнув усередину. Його очікування виправдалися: у відділеннях лежали кілька зошитів, гарна перова ручка, чорнило до неї, три олівці та шоколадка. Іменинник по одному взявся виймати подарунки, й обидва підлітки тут же стали і так, і сяк крутити новенькі предмети в руках, раз по раз забираючи їх один у одного та поспішаючи чимшвидше роздивитися.
– Ух ти! Здорово! Овва! – вигукували брати, щойно уздрівали черговий подарунок.
Коли дійшло до шоколадки, вони, не відкладаючи в довгу шухляду, по-чесному поділили її на двох і відразу ж з'їли.
Тепер настала черга книжок. Коля не дуже вже й захоплювався цими презентами, а ось Петя був у захваті.
– "Іван Франко. Вибрані твори", "Олександр Дюма. Три мушкетери", "Тарас Шевченко. Кобзар", – вголос прочитував назви іменинник, буквально впиваючись у них очима.
Потім він дбайливо розкривав кожну книгу, вивчав зміст, після чого починав гортати сторінки і навіть примудрявся періодично пробігати швидким поглядом хоча б декілька рядків.
"Захар Беркут", "Каменярі", "Атос", "Д'артаньян", "Катерина", "Іван Підкова", – мелькали в голові іменинника поки що неясні, проте такі манливі образи, які – він був певен – прийдуть до нього під час прочитання творів, включених до книг.